WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Посилення революційних настроїв - Реферат

Посилення революційних настроїв - Реферат

Реферат на тему:

Посилення революційних настроїв

Початок XX століття позначився в Україні швидким ростом визвольного руху. Цей рух знаходив різні форми й різні шляхи, але спільним було те, що вся Україна — і Східня, і Західня — в більшій або меншій мірі брала участь у цьому русі.

Велике значення мало те, що наприкінці XIX ст. Україна займає в економічному відношенні одне з перших місць у Російській імперії. В Україні йшов бурхливий процес розвитку промисловости, і цьому дуже сприяло поширення залізниць. За 10 років — 1890-1900 — збудовано 20.000 км. залізничних колій, і всі головні промислові осередки були зв'язані залізницями (Київ, Харків, Одеса, Пгілтава, Вінниця, Катеринослав, Кременчук, Миколаїв). Залізниці потребували кам'яного вугілля, нафти, отже сприяли поширенню металюргії. З'явилися заводи, що будували паротяги. Тоді, як року 1880 видобуто в Україні 86.347.000 пудів вугілля, року 1900 здобували 671.652.000 пудів (у вісім разів більше); видобуток залізної руди у самому Кривому Розі піднявся з 2.282.000 пудів у 1881 році до 156.205.000 пудів у 1900 році (в 79,8 раза).' Україна дала у 1900 році 69,5"/о кам'яного вугілля цілої Російської імперії, 57,2°/о залізної руди, 51,8°/о загального виробництва чавуну.'

Серед капіталістів, яким належали найбільші заводи, було багато чужинців: росіян, французів, бельгійців, англійців, німців; вони володіли своїми підприємствами особисто або влаштовували акційні компанії.

Піднесення промисловости України, зокрема Донбасу, мало наслідком збільшення числа робітників. До українських підприємств йшли на роботу люди з цілої Росії, серед них кваліфіковані майстрі, безземельні й малоземельні селяни. Приплив російських робітників мав вплив на формування українського робітництва. Вони приносили з Росії більше розвинений революційний настрій, а з другою боку — опановували його своїми ідеями і русифікували.

Становище робітництва, якого на початку було понад 400.000, було дуже тяжке. Закон 1897 року встановлював нормальну працю на ІІК годин для чоловіків і на 8 годин для жінок та підлітків. Платню робітникам часто видавалося продуктами. Робітники примушені були мешкати в антисанітарних умовах у заводських будинках. В таких умовах серед них знаходили сприятливий ґрунт соціялістичні ідеї.

Наприкінці XIX ст. серед українського робітництва ширяться ідеї марксизму, ідеї клясової боротьби серед новопосталої робітничої кляси. Року 1898 у Менську засновано Російську Соціял-Демократичну Робітничу Партію (РСДРП). Органом ії була газета "Искра", яку друкували за кордоном. Року 1903 Російська Соціял-Демократична Партія поділилася: більшість, з В. Леніним (Уляновим) на чолі, хотіла створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, підкорену директивам ЦК (Центрального Комітету); цю групу стали називати "большевиками". Менша частина, з Мартовим на чолі, стояла за більш вільну організацію робітників, за типом німецьких соціялдемокрагів. Цю частину стали називати "меншовиками". Року 1901 засновано Партію Соціял-Революційну (с.-р.), на чолі якої став В. Чернов.

Ці партії вели серед робітників агітацію і керували їх об'єднанням та боротьбою проти уряду.

Становище робітників погіршало у зв'язку з загальноекономічною кризою на початку XX ст., коли закрито багато фабрик та заводів і робітники тисячами опинилися на вулиці. У Харкові в 1902 році було 16.000 безробітних, у Катеринославі — 15.000, у Донбасі звільняли кожного п'ятого робітника^ Внаслідок зростання числа безробітних, адміністрація зменшувала платню робітникам. Відповіддю на погіршення умов були страйки. У 1900 році відбулась демонстрація робітників в Харкові, у 1901 та 1902 роках — у Києві, Одесі, Катеринославі. Робітники ставили економічні умови; введення 8-годинного робітного дня, підвищення платні, видачу її готівкою, а не продуктами.

У липні та серпні 1903 року Україну охопив загальний страйк, який розпочався у Баку й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, незабаром — до Миколаєва, Єлисаветграду. Рух набув нечуваного в Україні розмаху: страйкувало коло 200.000 робітників, страйкарі вперше об'єднували вимоги економічного та політичного характеру. Другою важливою рисою цього страйку було те, що проходив він не стихійно, як раніше, а за директивами комітету большевицької РСДРП. Це була начебто прелюдія до великого страйку 1904 року.

Революційний настрій не обмежувався робітництвом. На початку XX ст., через 40 років після селянської реформи, становище селян змінилося тільки в тому відношенні, що вони були звільнені від панщини та економічних зобов'язань перед паном. Величезна частина землі в Україні належала дідичам: року 1905 в Україні було 32.500 дворянських маєтків, що охоплювали 10,9 мільйона десятин землі. З мільйони селянських маєтків мали тільки 20 мільйонів десятин землі. Серед дідичів були маґнати, були й "дрібнопомісні" поміщики, які мали по 100 і менше десятин землі. Таких поміщиків було в Україні 21.304 і мали вони пересічно по 21 десятині. "Дрібнопомісних" поміщиків було найбільше у Чернігівській та Полтавській губерніях і називали їх у ХІХ-ХХ ст. "підпанками". Жили вони по окремих хуторах або великих селах. З походження "підпанки" були козаками.

Великих маєтків на початку XX ст. було в Україні 11.191. Належало їм 10.400 мільйонів десятин землі, так що на кожного дідича припадало пересічно 930 десятин. Були лятифундії по кілька тисяч десятин, 2.835 власниками маєтків, що мали понад 1.000 десятин, належало 7,8 мільйона десятин, тобто 68% усієї дворянської землі. Ці величезні маєтки були розподілені так: у Волинській губернії — 32, Київській — 15, Таврійській — ІЗ, Херсонській і Катеринославській — по 10, Чернігівській, Полтавській та Харківській — по 5 і Подільській — 2. Серед земельних магнатів були старі родовиті дворяни: Браницькі, Бобринські, Кочубей, Ханенки. Герцог МекленбурГ-Стрелицький на Полтавщині мав 60.000 десятин. Поруч з ними була нова земельна буржуазія: Терещенки, Харитоненки, Симиренки та інші.' Управління лятифундій здебільшого нагадувало адміністрацію великих капіталістичних підприємств з управителями та великим штатом службовців. У тих господарствах десятки тисяч найманих робітників працювали в цукроварнях, млинах, цегельнях, заводах для перероблення сировини. Для власників таких лятифундій були вони тільки джерелом прибутку, місцем приміщення капіталу, і жадного зв'язку з селянством ці багатії здебільшого не мали.

У той час, як лятифундії зростали й перетворювалися на сільськогосподарські фабрики, дрібноземельні та середньоземельні поміщики з великим трудом вели свої господарства, бувши не в стані конкурувати з земельними магнатами, набувати сільськогосподарські машини, наймати потрібне число робітників. У кінці XIX і на початку XX століття спостерігається ліквідація дрібноземельних господарств. З допомогою селянських банків дворянські маєтки скуповують окремі селяни або товариства, а колишні землеволодільці стають "служилим" дворянством або представниками "вільних" професій: лікарів, адвокатів, мистців, письменників і т. п.

Loading...

 
 

Цікаве