WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Виникнення і розвиток церковних сеньйорій - Реферат

Виникнення і розвиток церковних сеньйорій - Реферат

Природно припускати, що церква йшла попереду інших феодальних груп і в справі поступового перетворення холопства в серваж або формально перетворюючи холопів у залежних людей, відпускаючи їх на волю, або викупаючи (пущеники, прощеники, ізгої), або фактично зближаючи їх з типовими феодально-залежними групами селянства.

Але вважаючи експлуатацію холопів економічно невигідною, церква зробила патронат головним способом набування робочої сили для своїх земельних володінь.

Як ми далі будемо говорити, патронат широко здійснювали князь, члени князівської родини, бояри, дворяни і всі ті, хто мав економічний і політичний вплив. Завдяки патронатові з загальної маси населення, особливо населення, вибитого з колії в епоху розкладу родоплемінних відносин, створювались численні кадри робочої сили. Поступово патронат, який полягав в охороні патронованих від сваволі сильних людей, перетворювався у владну опіку, а далі й у феодальну залежність. Церква, яка виступала як феодальний організм уже після того, як князі й боярство притягли в свою економічну орбіту масу населення, була змушена зробити інститут патронату ще дійовішим і гнучкішим.

Насамперед вона добилась того, що духівництво, а також члени родин духовних осіб ("піп, попадя, попович, диякон, дияконица, дияк, проскурниця") вийшли з загальної адміністративної системи і стали підлягати щодо судe і данини митрополитові, а далі, в міру організації єпархії, — місцевим єпископам. А далі церква почала включати в склад цієї церковної громади так званих personae miserabilis, сліпих, кривих, жебраків, удів, що живуть милостинею тощо, тобто ті елементи, які так чи інакше зв'язані з церквою і з церковною добродійністю. Далі церква почала втягати в свою громаду різноманітні елементи, що вже мали випадковий зв'язок з церквою і з церковними установами, а саме так званих подорожніх, паломників, лікарів (лечець), які обслуговували притулки для подорожніх, лікарняний персонал (лікарні) і, нарешті, почала поширювати патронат на різні групи населення, які могли бути притягнені церквою як робоча сила церковних сеньйорій — ізгоїв, прикладників, задушних людей, прощеників, пущеників. Розширення церковного патронату ми можемо вивчити на основі церковних уставів, головним чином на основі Устава кн. Володимира, пізніші редакції якого дають дедалі ширший список "церковных и богадельных людей". Навіть і той список Устава кн. Володимира, що є найдавнішим, не являє справжнього акту князя, а, безперечно, фальсифікований. Але пізніші дані, в достовірності яких ми не можемо сумніватись, підтверджують, що церковна громада, яка щодо суду і даними підлягала митрополитові чи єпископові, поступово розширювалась і що цей список у значній своїй частині відповідав дійсності. У митрополита і в єпископів дійсно були свої "піддані", що вийшли з загальної адміністративної системи.

Отже в галузі оформлення патронату, в справі широкого охоплення патронованих церква також показала приклад іншим феодальним групам. І взагалі нам здається, що своєю організаційною структурою, розміщенням робочої сили в своїх володіннях, уточненістю й ефективністю форм феодальної експлуатації церковний феодалізм був більш розвинутим і оформленим, ідучи попереду феодалізму не тільки боярського, а й князівського.

Церква всіляко прищіплювала віруючим необхідність відпускати рабів (пущеники й прощеники), передавати їх церкві (так звані задушні люди), причому всі ці колишні раби входили під патронат церкви і використовувались нею як робоча сила церковних сеньйорій.

Бувши феодальною установою, церква і церковні установи дістали типово феодальну організацію, причому ця організація відповідала рівневі руського феодалізму. Руські митрополити і єпископи мали такий же двір, як і інші феодали того часу. У них були свої митрополитські бояри — типові васали, які відбували військову службу в своїх сеньйорій. У них були й свої міністеріали — воєводи, дворецькі, чашники, стольники. Безперечно, були в них і свої війська, що перебували під командуванням воєводи; софійський полк — полк новгородського архієпископа, — звичайно, не був винятком.

Безперечно також, що митрополити і єпископи роздавали землю своїм боярам і дворянам за їх службу.

Маючи іноді величезні земельні володіння — волості і міста — митрополити і єпископи потребували розвинутого адміністративного апарату. І цей апарат був збудований так само, як і князівський; у них були волостелі і їх помічники — тіуни, так само, як і в князів.

Можна думати, що митрополити, єпископи і великі монастирі мали своїх церковних васалів — підлеглі їм монастирі, підлеглі не на основі церковної ієрархії, а на основі феодальної залежності. Ці васальні монастирі в історичній науці звуться приписними монастирями. Таких монастирів було багато в XIV — XV ст. Але в нас є дані, на основі яких можна вважати, що Києво-Печерський монастир уже в XI ст. мав такий підвладний васальний монастир, саме Тмутараканський. Він був організований Ніконом, який "вся своя предав блаженному (Феодосієві) в руце", "сам же бе з всякою радостью покоряся ему".

Церква, діставши типово феодальну організацію, забезпечила свою владу над залежною людністю шляхом широкого імунітету.

Можна думати, що дістати цей імунітет з самого моменту свого виникнення церква не могла, оскільки вона не мала земельних володінь. В міру ж того, як церковне землеволодіння розвивалось, головним чином на грунті князівських надань, князі надавали їм свої землі разом з даниною і судом та іншими прибутками, що мали публічноправовий характер. Але церква почала прагнути до узагальнення цих окремих випадків надання імунітету, причому стала спиратись на ніби видані з цього приводу спеціальні акти. Такими актами, які церква дуже поширювала, були князівські устави — Устав князя Володимира, Устав кн. Ярослава і Устав кн. Всеволода.

Добившись узагальнення імунітетних прав, церква почала намагатись їх уточнити, надати їм твердості і оформити їх. Можна думати, що вона добивалась підтвердження імунітету і на письмі.

Все це дає нам серйозні підстави припускати, що імунітет у давній Русі остаточно оформився на основі церковного імунітету, що церковний імунітетний диплом був покладений в основу при виробленні формуляра дипломів, які почали давати боярству і взагалі світським феодалам.

Як ми вже говорили, візантійська церква діяла в іншій економічній і соціально-політичній обстановці, ніж церква руська. Там — феодалізм розвинутого типу, з розвинутим грошовим господарством, тут — період становлення феодалізму з дуже сильними пережитками і рештками родоплемінних відносин. Там — оформлені класи: клас феодалів,, клас феодально-залежного населення, тут — класи тільки; виникає на основі розкладу дружини, клас феодально-залежного населення тільки починає консолідуватись, вбираючи в себе численні і різноманітні групи. Там — оформлена бюрократична абсолютна монархія; тут — ранньофеодальна монархія, строкатий комплекс племінних, напівфеодальних, феодальних держав з неустановленим, з неоформленим політичним апаратом, який лише з великою натяжкою і з явним перебільшенням можна назвати "державними установами".

Само собою зрозуміло, що візантійське духівництво приїхало на Русь з певними традиціями, з складеними політичними і юридичними поглядами і, звичайно, багато з того, до чого воно звикло, воно намагалось провести і на Русі, зокрема провести візантійську систему права. Для цього були поширені перекладені на слов'янську мову візантійські законодавчі пам'ятки — "Еклога", "Прохірон", "Землеробські закони". Всі ці пам'ятки були приєднані до основного візантійського канонічного кодексу, "Номоканону", складаючи з цілим рядом додаткових статей так звану "Кормчу книгу". "Кормча книга" була настільною книгою того часу. Читачі її повинні були сприймати основні принципи візантійського права, що відбивали розвиток феодальних відносин, і таким чином створювались передумови для правового оформлення багатьох феодальних інститутів.

Разом з тим візантійське духівництво добилось визнання за ним юрисдикції в багатьох справах, які за візантійською практикою належали до відання не церкви, а світського суду. Завдяки цьому церква мала змогу в значній мірі застосовувати візантійське феодальне процесуальне право і вносити багато візантійських принципів у матеріальне, право.

Але церква повинна була скоро переконатись, що візантійського законодавства не можна цілком застосувати в країні, де процес феодалізації був ще далекий від остаточного завершення. Візантійське законодавство могло бути тільки далеким ідеалом. Тоді візантійське духівництво почало намагатись запровадити в життя всякі переробки візантійського законодавства для слов'янських народів, що відбивали феодалізм раннього періоду. Такою переробкою був так званий "Судебник" царя Константина. Цей "Судебник" намагались ввести в склад руського юридичного збірника — Руської Правди, причому було зроблено спробу об'єднати постанови "Судебника" з Руською Правдою, зробивши це так, щоб читач не міг розібрати, де кінчаються статті Руської Правди і починаються статті "Судебника"; створюється одне літературне ціле під загальним заголовком — Руська Правда. Своєю спробою рецепції візантійського права церква розчищала шлях для створення системи феодального права і разом з тим всіляко оформлювала своє становище як розвинутого феодального організму.

Loading...

 
 

Цікаве