WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Перетворення данини в феодальну ренту - Реферат

Перетворення данини в феодальну ренту - Реферат

Але тлумачення Цитовича й Сергеєвича не були визнані в російській історичній літературі вичерпними. Проти них висунули ряд заперечень спочатку Владимирський-Буданов, а потім Пресняков. Суть цих заперечень полягає в такому: найсильнішим місцем в аргументації Цитовича є його твердження, що статті 117 — 118 не встановлюють спеціального порядку спадкування після смерда, а містять загальну норму про виморочність спадщини, причому ця загальна норма підтверджується і дальшою статтею (ст. 119), хоч у ній говориться про спадщину після бояр.

Таким чином, тлумачення Цитовича відпадає, як тільки буде доведено, що статті 117 — 118 містять іншу норму, ніж статті 119 — 120. Преснякову б2 якраз вдалось це зробити. Саме він звернув увагу на те, що в статтях Руської Правди, які трактують спадщину, вживаються два різні поняття — "задница" і "часть". Наприклад, у першій частині статті говориться про задницю ("задница князю"), а в другій — про частину ("еже будут оу него дщери, то даяти часть, еже ли будут замужем, то не дати части"). В ст. 119 — 120, і в першій, і в другій частині, говориться про задницю ("за князя задница не идет, но еже не будет сынов, а в дщери возьмут").

Якби було встановлено, що між цими двома поняттями немає різниці, то тлумачення Цитовича, мабуть, не могло бути запереченим. Але з аналізу статей Руської Правди, що трактують спадщину, виявляється, що "задница" і "часть" — два юридичні поняття, які не збігаються між собою. Особливо виявляється різниця між цими поняттями в ст. 123: "Аже жена сядеть по мужи, то дати ей части, а оу своих детей взяти части..., а задница ее мужня не надобе". Отже жінка не бере участі в поділі "задницы", тобто всієї спадщини. Вона не бере участі в спадкуванні, а має право тільки на особливу частину. Таким чином, можна вважати встановленим, що "задница" за Руською Правдою е спадщина в строгому юридичному значенні. "Часть" же не є частина спадщини, а виділ з майна певних коштів для спеціальної мети, тобто для наділення вдови, дочок, вклад на помин душі (ст. 122). Розмір її в Руській Правді не визначався, а його встановлювали, мабуть, відповідно до обставин і до розмірів майна ("како си могут" (ст. 125). Якщо це так, то і статті говорять не про те саме, як гадав Цитович, а про дві різні речі. В статті про "смердью задницу" встановлюється, що виморочне майно йде князеві, причому, коли після смерда лишаються незаміжні дочки, то з цього виморочного, переходячого до князя майна, князь виділяє частішу в щойно встановленому значенні; заміжнім же дочкам не дають і цієї частини, а все майно переходить князеві. Що ж до спадщини після бояр, то, коли немає синів, у поділі "задницы", тобто спадщини в строгому юридичному розумінні цього слова, беруть участь і дочки. Різниця між нормами ст. 117 — 118 і ст. 119 — 120, встановлювана на основі аналізу поняття "задница" і "часть", виявляється і зовнішньо, а саме в паралелізмі і протиставленні цих статей, які виражаються, наприклад, сполучниками а ("а иже в боярех"), то ("то за князя задница не идет"), но ("но еже не будет сынов, а в дщери возмут"). Аргументація Сергеєвича ще [більш] спірна, ніж аргументація Цитовича. Насамперед перевага, яку він дає Пушкінському спискові перед іншими, не грунтується на аналізі тексту цієї статті, і твердження його, що цей список найправильніше передає початковий текст, цілком голослівне. Навпаки, заміна слів "без дети" словом "безажю" в списку Дубенського є варіант, не відтворений у жодному іншому списку. Далі, навіть довівши, що читання "безажю" відбиває початковий текст, не можна, твердити, як то робить Сергеєвич, що ст. 117 є окрема стаття і що немає найменших підстав зливати її з ст. 118; навпаки, привід дається як уже відзначеним паралелізмом статей, так, особливо, словом "у него", тобто смерда, про якого говориться в першій статті. Нарешті, якби навіть і визнати, що статті 117 і 118 справді дві самостійні і що немає ніяких підстав об'єднувати їх, то прп тлумаченні Сергеєвича виявляється суперечність норм двох майже поруч уміщених статей: за однією (ст. 118) дочки одержують у спадщину частину, за другою (ст. 125) — ні: "Аще будеть сестра в дому, тои заднице не имати, но отдадят ю за мужь, како си могут".

Сергеєвич змушений був визнати цю суперечність, викликану, на його думку, тим, що в ст. 118 відбився візантійський вплив, але вважає її природною, бо Руська Правда — не кодекс законів Російської імперії, а приватний збірник постанов і правил, які діяли в різні часи і в різних місцях. Але важко припустити, що навіть у приватному збірнику поряд стояли статті з нормами, що взаємно виключають одна одну.

Таким чином, проти тлумачення Сергеєвича можна висунути більше заперечень, ніж навіть проти тлумачення Цитовича, і воно веде до непримиренної суперечності основних норм спадкового права Руської Правди.

Отже лишається приєднатись до тлумачення більшості і визнати існування певних обмежень у спадковому праві смердів.

Розглянувши навіть ті наведені тут уривчасті дані, що зазнали пізніших переробок і які можна було використати для з'ясування юридичного становища смердів, ми ніби можемо вважати доведеним, що смерди становили окрему групу сільського населення, відмінну від інших цілим рядом обмежень у праві смерда як вільної людини.

Виникнення цих обмежень, як бачимо, не можна пристосувати до пізнішого часу права про смердів і не можна зв'язувати з пізнішим процесом закріпачення.

Характер цих обмежень свідчить про те, що ми маємо справу за іншою, надзвичайно своєрідною системою юридичних відносин і з іншими соціальними передумовами. Ці обмеження виявляються на основі даних, які можна віднести до XII — XIII ст., тобто до середини того періоду, коли смерди існували як певна і окрема група сільського населення і коли ще не починався процес злиття їх з іншими групами; ті ж обмеження, які можна встановити на основі пізніших даних, можуть бути віднесені все-таки до більш раннього часу, тобто до розквіту права про смердів.

Як можна було бачити, дані, на основі яких могли бути виявлені основні риси становища смердів, надзвичайно уривчасті і стосуються до різних груп смердів. Частина з них визначає становище смердів, що перебувають в особливих відносинах до князя, частина — становище так званих боярських смердів. Відповідно до цього деякі обмеження без ніяких труднощів можна віднести до всіх груп смердів, а деякі лише до якоїсь однієї з цих груп.

Все це примушує нас визнати, що обсяг цих обмежень був різний, залежно від того, до якої групи належав смерд. Можливо, що обсяг обмежень у праві так званих боярських смердів був ширший порівняно зі смердами князівськими чи новгородсько-псковськими. Можливо, що обсяг і характер цих обмежень змінявся залежно від соціальної революції, яку переживала Русь з X — XI ст.; цілком природно припускати, що деякі з цих обмежень розвинулись у пізніший час, а інші, що ведуть свій початок з X ст., поступово зникали.

Таким чином, через уривчастість даних важко виявити догму права про смердів, дати закінчену систему відносин, що визначають становище їх. Встановлені нами риси права про смердів є тільки відблиски цієї своєрідної системи, повне відтворення якої навряд чи можливе на основі джерел, що дійшли до нас.

Але той факт, що навіть і при цій уривчастості і надзвичайній нечисленності даних виявлене досить велике коло цих обмежень у праві смерда, свідчить про те, що обсяг цих обмежень був глибший і ширший, ніж то можна було б встановити; можна думати, що частина обмежень, які виникли на звичаєвому праві, не могла відбитись у юридичних пам'ятках, що дійшли до нас.

Що становище смердів визначалось густою сіттю різних обмежень у їх праві й дієспроможності, почасти підтверджується звичайним порівнянням їх з холопами: смерди і холопи звичайно стоять поруч як у літописних звістках, так і в юридичних пам'ятках; за договором кн. Володимира з болгарами, останнім заборонялось торгувати зі "смердиною и огневитиной", тобто зі смердами і челяддю; за Руською Правдою за вбивство смерда і холопа встановлюється однакова винагорода; князі вимагають від Ростиславичів видачі смердів і холопів; ростовці з погордою говорили про володимирців: "несть бо свое княжение град Владимир, но пригород есть наш и наши смерды в нем живут и холопы", за договором Новгорода з Казимиром IV забороняється приймати від смердів і холопів скарги на хазяїнів; у договори з сусідніми державами включається умова про видачу втікачів — смердів і холопів.

Як було вказано, ті моменти юридичного становища смердів, які можна було виявити на основі даних, що дійшли до нас, не можна подати як закінчену систему права про смердів, бо в жодному з цих пам'яток ми не знаходимо ні загального формулювання становища смердів, ні розвинутого і досить докладного законодавства про них, як от законодавство про закупів і холопів Руської Правди.

Loading...

 
 

Цікаве