WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Перетворення данини в феодальну ренту - Реферат

Перетворення данини в феодальну ренту - Реферат

Дуже ймовірно, що упорядник Ніконовського ізводу користувався таким списком Новгородського літопису, де відомості під 1229 р. були викладені ясніше і не давали приводу до різних непорозумінь. З другого боку, тлумачення Нікітського важко погодити з конструкцією фрази, в якій викладається постанова кн. Михайла, і вимагає значної мисленої перестановки її слів і навіть цілих речень. Читаючи повідомлення Новгородського літопису і стараючись зрозуміти його так, як [О. І.] Нікітський і В. Д. Греков, ми натрапляємо на непоборне місце: "а сим повеле". Хто такі "сии"? Цей вказівний займенник може бути віднесений тільки до попередньої фрази: "хто сбежал на чужу землю, а сим повеле"... З тексту цілком не можна зрозуміти, що "сии" є ті, що залишились, тутешні. Між іншим, при нашому розумінні немає потреби реконструювати фразу: зміст її зрозумілий і при наявному розміщенні слів і речень. Звістка 1229 р., коли її розуміти так, як розуміємо ми, дає ряд цікавих даних, що характеризують юридичне становище смердів. Зокрема смерди, які покинули свої місця, характеризуються як утікачі, і до них князь Михайло застосував заходи впливу, які з певністю свідчать про обмеження особистої їх волі.

Всі ці дані не дозволяють позитивно розв'язати питання про загальне закріпачення смердів у XII ст. Але вони свідчать, в усякому разі, про обмеження особистої волі смердів, про початок процесу закріпачення, який у достатній мірі виявився вже в XIII ст. на всіх територіях, де продовжувала існувати ця група сільського населення.

З літописних відомостей і з статей Руської Правди та інших юридичних пам'ятників цілком ясно випливає, що смерди не можуть бути причислені до холопів, що смерди — не раби. Це твердження з цілковитою певністю підтверджується постійним протиставленням у пам'ятниках смердів і холопів.

В цьому, здається, єдиному пункті питання про смердів в історичній літературі немає і не було розбіжностей. Але в ній досі надзвичайно мало звертали уваги на існування цілого ряду норм, що обмежували право смерда як вільної людини. Якщо ці обмеження й обмірковували, то вони не були підсумовані і, в усякому разі, в достатній мірі оцінені, а тим часом вони головним чином і зумовлюють своєрідність юридичного становища смердів і є відмінною ознакою їх порівняно з іншими розрядами сільського населення. Обмеження в правах смердів як вільних людей різноманітні: обмежується право на охорону їх життя і особи, їх правоспроможність і дієспроможність, право спадкування.

Охорона життя смерда передбачається в спеціальній статті Руської Правди. За Академічним списком, вона читається: "А в смерде и в хопе (тобто в холопі) 5 гривен"; за Карамзінським списком: "А за смерд и холоп 5 гривен, а за робоу 6 гривен".

Тобто, за безпосереднім змістом цих статей, за вбивство смерда платиться стільки, скільки за холопа, тобто 5 гривен, отже в 8 разів менше, ніж за вбивство всякої вільної людини і навіть ізгоя, і в 16 разів менше, ніж за вбивство найближчих до князя людей, наприклад вогнищанина і навіть конюха.

Як взагалі всі статті, що трактують про смердів, так і статті, що встановлюють розмір винагороди за їх убивство, являють і досі предмет непримиренної суперечки. Однакова винагорода за вбивство смерда і холопа при погляді на смерда як на вільну людину, багатьом здається такою явною невідповідністю, що в літературі давно вже почали робити спроби тлумачити цю статтю інакше.

Проф. Сергеєвич 65, який особливо гостро відчув цю невідповідність, намагається усунути її за допомогою списків Руської Правди, які дають інше читання цієї статті. Вказуючи, що в деяких списках (наприклад, у Троїцькому) стаття читається: "А за смердии холоп 5 гривен", він твердить, що йдеться не про смерда, а про смердового холопа. Розуміючи, що запропоноване ним нове тлумачення втратить чималу частину своєї переконливості через незрозуміле питання: чому Руська Правда говорить про смердових холопів, але не згадує про князівських, — Сергеєвич намагається усунути цю незрозумілість, вказуючи, що в попередніх статтях, де встановлюється розмір винагороди за вбивство різних осіб, уже вичерпаний склад князівських рабів; у них згадуються як князівські раби — старости, так і князівські рядові, тобто раби звичайні або такі, що продають себе в рабство ("рядовницы").

При такому розумінні терміна рядівник звичайне тлумачення, на його думку, повинне натрапити на явну тавтологію в Руській Правді: двічі згадується про князівських рабів; тим часом цього повторення не буде, якщо ми вважатимемо, що в статті говориться не про смердів і холопів, а про смердових холопів.

Проти тлумачення Сергеєвича можна навести ряд серйозних заперечень. Як вказано, в його аргументації найсильнішим місцем є вказівка, що в багатьох списках Руської. Правди (в тому числі й Троїцькому) стаття, яка встановлює винагороду за смерда й холопа, має інше читання і говорить про смердового холопа.

Але визнати, що читання Троїцького списку відповідав початковому текстові, грунтуючись тільки на тому, що воно відтворене більшістю списків і не наводячи інших, серйозніших даних, немає достатніх підстав.

Друге заперечення Сергеєвича зводиться до того, що, прийнявши боронене нами тлумачення, ми повинні вважати на допущення тавтології (в обох уміщених поруч статтях однаково говориться про князівських холопів — рядовичів і холопів). Це заперечення усувається тим, що рядович, всупереч Сергеевичу, не є рядовий, тобто простий чи звичайний раб. В літературі було вже відзначено, що навіть за Сергеєвичем рядович і холоп є поняття не тотожні, а що вони лише почасти покривають одно одне. Саме, в другому місці своїх "Древностей" Сергеєвич так тлумачить термін рядович: "Стаття 62 Троїцького списку 56 говорить, що холопство виникає з куплі-продажу. Купля-продаж є звичайно ряд, договір. Ті, що продали себе в рабство і не мають особливих якостей, і будуть просто рядовичі, яких Правда протиставляє старостам, ремісникам, тіунам. Але рядович — ненеодмінно раб; рядович — усякий, хто за рядом (договором) у когось живе". Таким чином за Сергеєвичем рядович — раб, але за рядом; але холоп — не всякий за рядом, отже немає й повторення, на яке вказує Сергеєвич у статтях 22 і 23 Академічного списку. Обидві ці статті, навіть і з погляду Сергеєвича, говорять про двох різних осіб.

З другого боку, в статтях 22 і 23 Академічного списку ми не спостерігаємо повторення тому, що рядович у статті 22,, всупереч Сергеєвичу, не є рядовий чи простий раб або людина, яка продала себе в рабство за рядом, а є нижчий агент господарського і адміністративного управління. Про це цілком ясно говорять тексти: наприклад: "Тиун бо его (тобто князя) яко огнь тряпицею накладен, и рядовичи его аки искры" (Слово Данила Заточника), "А сотским и рядовичем — не судити".

Отже, якщо під рядовичем треба розуміти князівського, господарського й адміністративного агента, то, прийнявши тлумачення Сергеєвича, треба визнати, що в Руській Правді зовсім немає статей, які б встановлювали винагороду за князівського холопа, а це суперечить загальному характерові і навіть системі Правди Ярославичів, Правди князівських інтересів, регламенту внутрішнього розпорядку князівського господарства. "Усунувши холопа як "смердового", ми усуваємо з статті княжого холопа", говорить Пресняков 57.

Крім спроби Сергеєвича, можна вказати й на ряд інших спроб пояснити невідповідність в установленні однакового штрафу за вбивство смерда і холопа за Руською Правдою. [М. А.] Максимейко 58 думає досягти цього шляхом протесту проти упередженого, на його думку, погляду, що за всяку вільну людину платили штраф 40 гривен. Але з аналізу відповідних статей Руської Правди цілком ясно встановлюється, що вира в 40 гривен — нормальна основна одиниця карної системи Руської Правди. Стаття 5 установлює для вільної людини саме 40 гривен; у статті 28 вказується "полувирье".

Друга спроба належить Владимирському-Буданову і Преснякову 59, яким природним здається знайти вихід з труднощів при тлумаченні статті 23, припустивши, що в 5 гривнах, про які говориться в статті, треба бачити урок, виплачуваний понад виру. Але це припущення існування особливих уроків, що надзвичайно збільшує і без того складну й заплутану карну систему Руської Правди, не підтверджується змістом інших її статей. Руська Правда знає виру — винагороду "за обиду", продажу, але про додаткові до вири уроки не говориться в жодній з її статей.

Далі, коли припустити, що 5 гривен є особливий урок, то слід визнати уроком і ту винагороду, про яку говориться в попередніх статтях Правди Ярославичів, узявши на увагу, що в її постановах, безперечно, є певна система. Отже винагорода за вбивство сільського старости — урок; уроком є й винагорода за вбивство князівського тіуна, їздового, старого конюха і, нарешті, вогнищанина. Тоді виходить, що додатковий урок, встановлюваний понад виру відносно деяких осіб, буде перевищувати виру в два рази, а загальна винагорода за вбивство, наприклад вогнищанина, доходитиме 120 гривен, тобто дорівнюватиме вирі потрійній.

Таким чином, неможливість розглядати 80 гривен статті Правди Ярославичів як додатковий урок, виплачуваний понад виру, тягне за собою неможливість вважати таким уроком і винагороду, визначену в дальших статтях, безпосередньо вміщених за статтею 711, внутрішньо між собою зв'язаних і встановлюючих винагороду за вбивство князівських тіунів, рядовичів, а, значить, і смердів, і холопів.

Loading...

 
 

Цікаве