WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Перетворення данини в феодальну ренту - Реферат

Перетворення данини в феодальну ренту - Реферат

Погляд [П. П.] Цитовича 53 виразніший: він бачить у смердах ізорників, наймитів князівського господарства, зв'язаних з ним умовами економічного побуту. Очевидно, він схильний пояснювати походження залежності смердів відносинами поземельними.

Проти цього енергійно повстає О. Є. Пресняков. Він указує, що свідчення про смердів, з одного боку, не говорять про те, щоб вони сиділи на князевій землі, з другого — свідчення про княжі двори й села, грамоти про надання земель духівництву не вказують [на наявність] смердів на землях князівських. "Не в поземельних, а в відношеннях владної опіки, з одного, і залежності і повинностей, з другого боку — корінь нашого питання" 54. "Припущення про те, що смерд — робоча сила княжого господарства, поспішне і, так би мовити, випереджує історичну еволюцію; господарський зв'язок смердів з княжим двором обережніше уявляти собі як заснований не на поземельних відносинах, а на системі повинностей, якими вони тягли до князівського господарства і які стали джерелом і вихідним пунктом для пізнішого окняження їх землі".

Наша думка про характер залежності смердів від князя не збігається ні з думкою Цитовича, ні з думкою Преснякова. Так, ми не можемо погодитись з поглядом на смердів як на орендаторів чи робітників князівського господарства тому, що відносини на основі оренди чи особистого найму не можуть зумовити виникнення згаданих вище прав князя на майно смерда, який не лишив після себе синів, а також пояснити існування особливої охорони смерда з боку князя, особливої підвідомчості смердів князеві в справах військових. Своєрідність цих норм припускає існування складніших і своєрідніших відносин, ніж договір особистого найму чи оренди.

Що ж до думки О. Є. Преснякова, то ми не бачимо особливих труднощів у тому, щоб настоювати на більшій, ніж він думає, близькості смерда до князівського господарства. Якщо в нас немає безпосередніх вказівок на тісніший зв'язок смердів з князівським господарством, то зате є ряд вказівок посередніх. Так, він же визнав вартою уваги вказівку [П. П.] Цитовича, що з статті Руської Правди "а за княжь конь, иже c пятном 3 гривны, а за смердьей 2 гривны" видно, що обоє коней, і князів, і смердів, перебували в межах князівського господарства і ходили в одному стаді, бо кінь, належний князеві, з плямою, тобто мічений, протиставляється коневі смердовому — не міченому. З другого боку, нам здається, не можна нехтувати і тим фактом, що смерди, згідно з оповіданням літопису про Долобський з'їзд, жили в селах. Існування сіл припускає і існування певного вотчинного, тобто господарсько-адміністративного центру, господарських органів (сільських чи тіунів або так званих сільських старост Руської Правди), отже й таких відносин смердів до князівського господарства, які виходять за межі звичайних публічно-правових повинностей, тобто данницьких відносин. Але, якби було прийняте наше читання грамоти Ізяслава Мстиславича, за якою Пантелеймоновському монастиреві передається, за нашим припущенням, с. Витославець разом з перебуваючими там смердами, то це певніше ствердило б думку про те, що смерди сидять на землі князівській, у селах, які належать князеві.

З другого боку, О. Є. Преснякову можна заперечити те ж, що й Цитовичу, а саме: припущення, що відносини смердів засновані на системі простих повинностей щодо князівського господарства, не може задовільно пояснити виникнення особливих правоможностей князя над смердами, про які ми говорили вище. Звичайне відбування цих повинностей навряд чи могло зумовити і цілий ряд обмежень у право- й дієспроможності смердів і взагалі відбитись на їх юридичному становищі. Все це примушує нас випереджувати історичну еволюцію і настоювати на тіснішому зв'язку смердів з князівським господарством навіть у XI — XII ст., тобто вважати їх групою доменіального залежного селянства.

Фактично князівська "данина" почала перетворюватись у феодальну ренту. Смерди повинні були відбувати повинності, яких інша маса [людей] не відбувала. Очевидно, що смерди мусили, крім данини і оброків — грошової і натуральної ренти, відбувати й панщину.

Щодо відносин смердів до інших власників, то в нас майже немає ніяких даних для з'ясування характеру їх. Але можна припускати, що залежність смердів від своїх хазяїнів (панів) навряд чи була менша, ніж залежність від князя; безперечно, ці відносини мали виключно феодальний характер. Як ми говорили при розгляді літописного оповідання про Долобський з'їзд, останнє слово при вирішенні питання про набір належних смердам коней мала дружина.

Отже за даними XI — XII ст. смерди являють собою феодально-залежну групу сільського населення 29*. Але виникає питання: чи є смерди тільки феодально-залежним селянством (Hrigkeit), чи кріпосним (Leibeigenschaft).

Оскільки смерди були найбільш гнобленою і, як ми побачимо, найбільш обмеженою в правах групою, цілком природно припускати, що вони намагались позбутися цього гніту й експлуатації через утечу. І тоді також природно припускати, що цим намаганням смердів ставили межу, закріпачуючи їх за власниками. Що смерди були кріпосними в Пскові й Новгороді в XV ст., доводять особливі умови в прелімінарній грамоті великого кн. Казимира з Псковом.

"А межи собою будучи в любви, за холопа, за рабу, за должника, за поручика, за смерда, за татя и за разбойника не стояти ни мне, не вам, а выдати по исправе".

Таку умову знаходимо і в договорі Новгорода з королем Казимиром. Той факт, що ця стаття входить у звичайний формуляр договорів, які укладались однаково і Новгородом і Псковом, говорить про те, що вимога видати втікачів-смердів має не випадковий характер, а заснована на давно встановленій практиці. З другого боку, текст статті цілком певно вказує, що смердів повинні були видавати не тому, що вони обвинувачувались у якомусь злочині чи зв'язані якимись відносинами зобов'язань; в статті окремо згадуються особи, вимога видати яких визначається цими моментами: саме в ній говориться про розбійників і злодіїв, з одного боку, і про боржників і порушників — з другого. Смердів видавали тільки тому, що вони — смерди, подібно до того, як видавали холопів, тобто через безперечні обмеження в їх особистій волі.

Норма про видачу смердів-утікачів не є тільки нормою міжнародного права. Звичайно, вона мала внутрішнє застосування, і в міжнародний договір була вміщена тільки для того, щоб забезпечити застосування її в межах руських земель.

Але чи були смерди кріпосними в досліджуваний час (до середини XIII ст.)? Нам здається, що є дані для постановки цього питання. Звернемось до огляду їх.

Насамперед треба звернути увагу на вимогу до Ростиславичів на Уветицькому з'їзді: "и холопы наша и смерды выдайта". Ми вже говорили, що ця вимога з певністю вказує, що тут йдеться не про звільнення полонених холопів і смердів, бо тоді незрозуміло, чому не згадуються інші групи, наприклад, князівські дружинники, городяни та ін., які, безперечно, входили в склад народного ополчення і могли попасти в полон, а говориться тільки про видачу князівських людей, захоплених і присвоєних Ростиславичами. Безперечно, мова йде ніби про поворот майна князів, які належали до коаліції князів, ворожих Ростиславичам.

Цю вимогу, як нам здається, можна виправдати і пояснити тільки тим, що князі мають таке ж право над смердами, як і над холопами, тобто право над особою їх.

Друге дуже важливе свідчення про обмеження особливої волі смердів містить згадана вже грамота про надання князем Ізяславом Пантелеймоновському монастиреві c. Вітославця зі смердами. Звичайно коли села передаються з населюючим їх селянством, то це є ознакою закріпачення останнього 30*.

Певніший і більший матеріал для висновків дає звістка Новгородського літопису під 1229 р.

"Приде князь Михаил из Чернигова в Новгород, по велице дни. Фомине недели исходяче, и ради быша Новгородци своєму хотению; и целова крест на всей воли Новогородьстеи и на всех грамотах Ярославлих; и вда свободу смердом на 5 лет даний не платити; кто сбежал на чюжу землю, а сим поведе, кто сде живеть, како уставили переднии князи, тако платити дань".

Суть запровадженого кн. Михайлом заходу, на нашу думку, полягає в тому, що він звільнив усіх взагалі перебуваючих під його як новгородського князя владою смердів від виплати данини на 5 років: на тих же смердів, що втекли з своїх місць, але лишились у Новгородській землі, він не вважав можливим поширити цю пільгу, а наказав їм платити данину так, як вони платили її при попередніх князях. В літературі відомості 1229 р. тлумачать інакше. Наприклад, [О. І.] Нікітський, за яким ідуть і інші (у сучасній літературі Б. Д. Греков), ставить ужитий кн. Михайлом захід у зв'язок з намаганням новгородського уряду затримати відплив новгородського населення в чужі землі. Для цього, каже Нікітський, Михайло постановив, що смерди, які втекли з Новгородської землі в сусідні землі, звільняються від данини на 5 років у тому випадку, коли вони захочуть знову повернутись на свою батьківщину; що ж до осіб, які, незважаючи на тяжкість свого становища, все-таки лишались у межах Новгородської землі, було встановлено, що вони повинні платити данину лише в межах, визначених попередніми князями, і легшу.

Запропоноване нами тлумачення звістки 1229 р. спирається насамперед на текст Ніконовського літопису, за яким князь Михайло "даде всем людем бедным и должным лъготы на 5 лет дани не платити, a которые из земли збежали в долзех, тем платити дань како уставили прежнии князи или без лихв полетняа".

Loading...

 
 

Цікаве