WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Перетворення данини в феодальну ренту - Реферат

Перетворення данини в феодальну ренту - Реферат

Таким чином, суть смердівства полягає не в тому, що смерди були княжими людьми, як то думали [В. М.] Лешков, [В. П.] Нікольський, [П. П.] Цитович та інші, і не в тому, що смерди були державними селянами давньої Русі, як думав Ключевський, а в чомусь іншому, не вловленому оборонцями щойно розглянутих думок.

Що суть справи не в цих відносинах, які б вони не були, особливо ясно виявляється з тексту договірної грамоти Новгорода з королем Казимиром IV. Там ми знаходимо поруч дві статті, одна з яких говорить про смердів землевласницьких, а друга про смердів "державних", за термінологією В. Й. Ключевського. І в першому, і в другому випадку смерд лишається все-таки смердом.

Ми закінчили критичні зауваження щодо основних і найпоширеніших у російській історичній науці думок про смердів 28*. Наскільки це було можливо, була або підірвана, або заперечена та іноді складна і ніби переконлива аргументація, на яку спирались оборонці цих думок.

Але з критичних зауважень можна зробити і ряд позитивних висновків, з яких, на наш погляд, найважливішим є встановлення того, що смерди — це не е вся маса сільського населення, а тільки один з його розрядів. Цей висновок, на нашу думку, повинен бути однією з основних передумов при розв'язанні питання про суть смердівства; при такій постановці суть його зводиться до вказівки на ті ознаки, [за] якими смерди відрізнялись від інших розрядів сільського населення.

Ми переконані, що смерди це — общинники-данники, які в результаті процесу перетворення данини в феодальну ренту обертались у феодально-залежне, а далі кріпосне селянство. Процес перетворення данини в феодальну ренту дуже мало відбився в наших джерелах, через що вивчення його через брак даних не можна безпосередньо зв'язати і з історією смердів. Але результати цього майже прихованого процесу можна виявити досить ясно.

Перейдемо тепер до становища смердів. Основним моментом, що визначає становище смердів, є насамперед особливий характер відносин до князя, до "держави" (до В. Новгорода і Пскова) і до власників. Хоч носії влади над смердами були різні, загальний характер цих відносин був значною мірою однаковий і виявлявся в своєрідній залежності, з одного боку, і владній опіці — з другого.

Звернемось до розгляду суті відносин смердів до князя.

Про дійсне існування цих відносин, як ми вже вказували, говорять досить багато як літописних звісток, так і текстів Руської Правди.

Найдавнішим свідченням є оповідання про волхвів, покараних Яном Вишатичем, уміщене під 1071 р. (Лаврентіївський літопис): "Як же испытав, чья еста смерда и уведев, яко своего князя, послав к ним, иже около ею суть, рече им: "выдайте волхва та семо, яко смерда еста (моя и) моего князя".

Уже [В. М.] Лешков 47 вказав, що слова Яна Вишатича — "смерда еста моего князя" з певністю свідчать про існування особливої залежності смердів від князя, про те, що смерди є люди князеві.

Проти цього висновку заперечив [В. І.] Сергеєвич 48, вказавши, що вираз "смерда моего князя" означає "піддані мого князя" і не може бути підставою для припущення якихось особливих відносин між смердами і князем. "Справа в даному випадку йшла про злочин, учинений волхвами, і про суд над ними. Підсудність ішла по землі і по воді. Але, якщо волхви були піддані не Святослава, а іншого князя, то це могло вести до деяких ускладнень. Ось чому Янові і треба було з'ясувати, що волхви піддані". На думку Сергеєвича, його пояснення підтверджується відповіддю волхвів: "нама стати перед Святославом, a ты не можеши сотворити ничтоже", тобто ми повинні стати на суді самого князя. "На поворот же до князя рабів його чи взагалі залежних від нього людей тут і натяку немає".

О. Є. Пресняков 49 переконливо спростував думку Сергеєвича, вказавши, що поняття підданства взагалі нелегко встановити для давньої Русі; але, коли хотіли виявити те, що Сергеєвич називає підданством, то вживали вислів "люди", а не смерди.

З другого боку, при тлумаченні Сергеєвича здається надзвичайно дивним мотив звернення Яна до білоозерців: видайте, бо це піддані мого князя. Нарешті, ми маємо справу з смердами у вузькому розумінні цього слова, а не в широкому, як гадає Сергеєвич; це підтверджується між іншим і тим, що смерди, відповідаючи Янові: "нама стати перед Святославом, а тьі не можеши сотворити ничтоже", безперечно, мають на увазі норму Руської Правди, яка забороняє "мучити" смерда без княжого слова. Невже не можна "умучити" на Білоозері нікого без слова кн. Святослава, що сидів у Києві?

До цих міркувань О. Є. Преснякова треба ще додати таке: посилаючись на те, що волхви є князеві смерди, Ян Вишатич хотів ніби обгрунтувати свою вимогу видати смердів або, в усякому разі, її підсилити. З літопису не видно, щоб Ян відав білоозерцями і судом. Перебування його на Білоозері визначалось не відправою ним правосуддя. Літопис каже: "в се же время приключися прити от Святослава дань емлющю Яневи сыну Вышатину". Діяння його мали не судовий характер, а адміністративний і, можливо, що вимогу Яна Вишатича видати волхвів для його суду над ними могли заперечити, якби він не вказав, що волхви — смерди князя.

Ряд надзвичайно цікавих даних про існування особливих відносин смердів до князя міститься в літописному оповіданні про Долобський з'їзд 1103 р., докладно розглянутому, як ми вже говорили, Б. О. Романовим. На основі цього розгляду Романов приходить до таких висновків: 1) "навіть у половецький похід, справу оборони землі, всенародного блага, смерди не йдуть"; 2) вони мусять на вимогу князів дати своїх коней князям, пожертвувати своєю ріллею, з якої живуть і годуються. Зроблені нами доповнення до цих висновків, що набір належних смердам коней залежить значною мірою і від волі дружини, не суперечать остаточному висновкові Романова, за яким на основі факту 1103 р. можна сказати: в юридичну, незалежну від князя, перебуваючу в розпорядженні віча організацію народного ополчення смерди не входили; їх участь у тяготах походу, безпосередня чи посередня, зумовлювалась волею князя; навпаки, віче, очевидно, не могло розпоряджатись смердами в своїх цілях.

Ці висновки Б. О. Романова, які підтверджуються рядом і інших даних, кінець-кінцем неминуче ведуть до припущення про особливу підвідомчість смердів князеві.

Про особливі відносини смердів до князя говорить і вимога, поставлена Ростиславичам від інших князів на Уветицькому [14.08.1100 р.] з'їзді про видачу холопів і смердів: "и холопы наша и смерды выдайта". Тут, очевидно, мова мовиться не про звільнення полонених холопів і смердів, бо незрозуміло, чому в такому разі не згадуються інші групи, наприклад, князівські дружинники, городяни та ін., які безпосередньо входили в склад народного ополчення і могли попасти в полон, а говориться про видачу князевих людей, що перейшли в володіння Ростиславичів або були присвоєні ними під час міжусобиць.

Існування особливих відносин смердів до -князя, що не збігаються з відносинами підданства, може бути встановлене і на основі багатьох статей Руської Правди.

Насамперед привертає увагу той факт, що майже всі постанови про смердів — стаття, що встановлює винагороду за вбивство смердів, за їх муку без княжого слова, за крадіжку смердового коня, за крадіжку худоби за Пространною Правдою ("уроки смердом, иже платят продажу князю") — містяться в Правді Ярославичів, тобто Правді княжій, що в основному має однорідний характер і, крім кількох винятків, розглядає злочини проти так чи інакше близьких до князя людей або порушення князівських інтересів і охороняє потрібних князеві людей і худобу. Таким чином смерди поставлені серед близьких до князя або залежних від нього людей: смерди згадуються поруч з князівськими холопами; смердів кінь згадується поруч з князівськими кіньми; заборона мучити смердів стоїть поруч з забороною мучити і вогнищанина; нарешті, винагорода, яку стягають за вбивство смердів чи за їх муку або за смердового коня, очевидно, йде князеві.

Дані, так би мовити, систематичного тлумачення підтверджуються і змістом самих статей. Так, стаття "А за княжь конь, иже c пятном, 3 гривны, а за смердьей 2 гривны" змушує припускати, що обидва коні — і князів і смердів — були в одному стаді і в межах князівського господарства, бо кінь мічений (з плямою) протиставляється коневі не міченому.

Далі, не чим іншим, як особливими відносинами смерда до князя можна пояснити появу статті, що встановлює особливу винагороду за муку смерда без княжого слова, тобто без його згоди, і статті про право князя на майно смерда, який не лишив після себе сім'ї.

Спроби Сергеєвича 50 тлумачити цю статтю в тому розумінні, що вона встановлює право князя на всяке майно підданого, що є "виморочне" в землі-князівстві, запозичене з візантійського законодавства (Еклога), відкинуті О. Є. Пресняковим, який указав, що візантійське право про виморочне майно дуже мало відповідає змістові статті про "смердову задницу" (спадщину) Руської Правди.

Отже питання про дійсне існування особливих відносин смердів до князя ніби можна вважати вичерпаним.

Звернемось тепер до з'ясування характеру цих відносин. У дослідників, що визнають існування особливої залежності смердів від князя, в цьому питанні спостерігається певна недоговореність і навіть розбіжність.

[В. М.] Лешков 51 і [В. П.] Нікольський 52 у самій загальній формі вказують на приватноправовий характер залежності смерда від князя, але чим вона була зумовлена — ближче не визначають.

Loading...

 
 

Цікаве