WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Патронат - Реферат

Патронат - Реферат

З якого суспільства міг вийти ізгой в X ст., а, може, і в IX ст. або, точніше, з якої суспільної одиниці? [М. В.] Калачов висловив думку, що початок ізгойства криється в родовому побуті. Про це говорив і [П. М.] Мрочек-Дроздовський 72. Отже ізгой — це виходець з роду. Мрочек-Дроздовський розвиває цю думку: "Добровільні вихідці з родових союзів можливі тільки при умові надії знайти якесь пристановище поза родом, хоч би таке, яке знайшла б птиця, випущена праотцем Ноєм з ковчега. Надія на такий куточок уже вказує на початок розкладу замкнених родових союзів, на початок кінця родового побуту". Але ж ізгої існували не тільки в IX — X ст., а згадуються і в XII ст.: в XII ст. Ростислав Смоленський передає смоленському єпископові кілька сіл з ізгоями. Важко думати, що назва ізгой спадкова; ізгої XII ст. — це ізгої, що з'явились саме в XII ст.

Чи можна думати, що людина, вийшовши з роду, ставала ізгоєм в XI — XII ст.? Нам здається, що ні. Уже в X ст. навіть у найглухіших місцях рід перебував у стані розкладу. В XI — XII ст. збереглись тільки пережитки родового ладу. Якби ізгоїв уважати людьми, що вийшли з родової організації, то число їх, можна сказати, перевищило б усю масу населення. Б. Д. Греков, який саме зробив таке заперечення Мрочек-Дроздовському, визнає і, на наш погляд, правильно, що "термін ізгой міг виникнути в родовому суспільстві: чужорідні елементи приймали в родові замкнені групи, але явище це почало розвиватись у процесі розпаду родових союзів". Тоді виникає питання: з яких же одиниць виходили люди, яких називали ізгоями? І нам здається, що виходили вони з тих одиниць, які почали розвиватись на Русі при розкладі родових відносин, саме общин. Вихід з общини означав утрату економічної самостійності, утрату землі, угідь, дому тощо, припинення охорони общинної організації. Словом, людина, вийшовши з общини, була "ексом" і в економічному, і в політичному значенні. На жаль, у сучасній історіографії ще не поставлено питання про общини в давній Русі так, як воно на те заслуговує; але нам здається, що буде з'ясовано, що общини являли собою самодостатню економічну і громадсько-політичну організацію, сильну своєю об'єднаністю і свідомістю своїх інтересів, що боротьба між боярщиною і общиною була ще жорстокіша, ніж та, яку надзвичайно яскраво розкрив на основі матеріалів Північно-Східної Русі XIV — XV ст. Павлов-Сільванський.

Могли бути вихідці з різних причин і, звичайно, однією з основних причин була втрата живого інвентаря, втрата майна, коли люди воліли вийти з общини, ніж жити під загрозою голодної смерті. І ось ці ізгої, недавно повноправні члени общин, і почали користуватись спеціальною князівською охороною тому, що кожний з них являв собою робочу силу для князівських сіл. Князь оселював цих ізгоїв на своїх землях, давав їм житло і інвентар. Але була, звичайно, різниця в їх становищі до ізгойства і після переходу в нього. Тут ізгої були вже робочою силою князівських доменів. Вони перетворювались з данників у феодально-залежних селян; вони ставали частиною села і тому й передавались разом з селами, як то ми бачимо в грамоті кн. Ростислава Смоленського. Під спеціальною князівською охороною були, звичайно, ізгої і інших категорій. Ми зараз не уявляємо, з якої іншої суспільної одиниці треба було вийти, щоб стати ізгоєм. Звичайно, можливе ізгойство в результаті виходу з сотень, з погостів; нарешті, можливий вихід з дружини, яка була тісним союзом, самодостатньою суспільною одиницею.

Звернемось тепер до групи ізгоїв, які перебували під церковним патронатом. Нам відомо, які категорії ізгоїв патронувала церква. Виникає питання: чому саме над ними, а не над іншими категоріями ізгоїв церква взяла цей патронат? Відносно патронату над поповичем, що не навчився грамоти, питання ніби ясне: поповичі і діти духівництва взагалі були церковними людьми; неписьменний попович, ставши ізгоєм, ніби автоматично далі перебував під патронатом церкви.

Далеко серйозніше питання, чому церква почала здійснювати патронат над холопами, що викупились, які в XI — XII ст., мабуть, становили значну категорію. І, нам здається, матеріал, що дійшов до нас, дозволяє розв'язати це питання: в одному канонічному пам'ятнику — "Наставление духовнику о принятии кающихся" 73 говориться про так зване ізгойство, яке серед перераховуваних гріхів вважається найтяжчим. "И се пакы горее всего емлющим изгойство на искупающихся от работы: не ймуть бо видети милости не помиловавше равно себе създанного рукой божиею человека, иже насытившеся ценою уреченою и тоже не от закона божия, но и еще прилагающе горе на горе своей души... но и послух въставающих по них и по могающих злобе их... Тако же, иже кто выкупается на свободу, то толику же дасть на себе, колико же дано на немь: потом же, будя свободен, ти добудеть детей, то начнуть имати изгойство на них: то обрящутся продающе кровь не повиньну".

В літературі 74 вже було відзначено, що ізгойство не є звичайний викуп бажаючого викупитись з неволі холопа. В даному тексті ("уреченная цена" "толико же дасть на себе, колико же дано на немь") викуп просто протиставляється ізгойству. Це особливо підтверджується другим текстом, що міститься в тлумаченні на молитву "Отче наш", на яке звернув увагу [М. В.] Калачов 75. Ізгойство, якщо грунтуватись на даному тексті, є додаткова плата понад викуп або викуп за дітей, народжених на волі. Цілком установлена термінологія примушує думати, що стягання ізгойства з викуплених холопів-ізгоїв і народжених уже на волі їхніх дітей є звичайним явищем, яке регулюється судом. З другого боку, факт стягання ізгойства свідчить про те, що викуплений з неволі холоп і навіть народжені на волі його діти не виходили остаточно з-під влади пана, а перебували в проміжному стані. Треба було внести певну суму, щоб дістати остаточну волю і вийти з-під залежності свого пана.

Церква, як буде спеціально відзначено, зробивши патронат одним з найголовніших способів перетворення сільського населення в робочу силу своїх володінь, почала намагатись втягти в коло своїх інтересів цих, як виявляється, ще не остаточно вільних людей. Для цього вона і розгорнула проповідь проти ізгойства. Звичайно, ні князь, ні боярство не моглп вдатися до таких гнучких методів притягання рабочої сили.

Нарешті, третьою категорією ізгоїв були збанкрутовані купці. Ми знаємо, що таких купців було два види: збанкрутовані через неспроможність внаслідок нещасного випадку ("истопиться, любо рать возьмет, ли огнь") і через неспроможність злісну ("пропьется или пробиется, а в безумьи чюжь товар испортить"). Хоч у Руській Правді і вказувалось, що першу категорію треба "не насилити", "ні продати", все-таки навряд чи законодавство могло забезпечити їй спокійне існування. Завжди можна було першу категорію підігнати під другу, завжди можна було обвинуватити і в пияцтві, і в марнотратстві; тому можна було припускати, що основна група банкрутів належала до другої категорії. А про неї Руська Правда говорить: "како любо тем, что то товар, ждуть ли ему, а своя им воля, продадять ли, а своя им воля".

Припустимо, що справа не дійде до продажу такого банкрута в холопи, але все-таки кредитори завжди матимуть право позову на нього. Отже й ця категорія ізгоїв була найбільш безперспективною. І ось над цією категорією церква також оголошує свій патронат, бо тільки вона одна шляхом церковного впливу на кредиторів може включити й цю групу ізгоїв у коло своїх інтересів 35*. Дальша еволюція ізгоїв усіх категорій ясна. Це — шлях поступового перетворення в робочу силу феодальних володінь, причому цей процес проходив досить інтенсивно. Пам'ятки XIV ст. уже зовсім не говорять про ізгоїв, очевидно, не тільки тому, що інститут ізгойства в нових економічних і соціально-політичних умовах був неможливий, а й тому, що ізгої давно перетворились у залежне селянство. Процес цього перетворення дуже добре відобразив митрополит Клімент Смолятич: він засуджує "славы хотящих, иже прилагают дом к дому и села к селам, изгои же, и сябры, и борти, и пожни, ляда же и старины".

Устав кн. Володимира говорить також про патронат над каліками ("хромци, слепци") і жебраками. В цьому широкому процесі закріпачення і каліки могли бути використані як допоміжна робоча сила, а тим більше жебраки. Б. Д. Греков 76 навів ряд даних, правда, трохи пізнішого часу, які показують, що землевласники експлуатували жебраків як робочу силу. Так, один з пунктів "Святительського поучення" першої половини XIII ст. говорить: "Дом свой c правдою строй, не томительно; нищих на свою работу без любве не нуди". Говорить про експлуатацію жебраків і Володимирський собор 1274 р.: "Аще ли кто... от нищих насилье деюще или на жатву или на сеносечи или провоз деяти или иная некая".

Б. Д. Греков цілком правильно, на наш погляд, указує, що під "нищими" треба розуміти не жебраків у вузькому розумінні цього слова, а працездатних, але збіднілих людей, позбавлених змоги вести своє господарство, які тим самим перетворювались у зручний для експлуатації об'єкт на жнивах, сіножаті, возінні, при будуванні будинку тощо. Очевидно, що ці вибиті з колії елементи вже без ніяких особливих титулів і підстав також могли перебувати під захистом церкви, отже поступово закріпачуватись.

Loading...

 
 

Цікаве