WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Патронат - Реферат

Патронат - Реферат

На думку митрополита Макарія 6, під прикладниками слід розуміти людей, що є під епітемією [на яких накладено єпітимію]. За [К.] Мисовським 67, прикладники ототожнюються з ізгоями, бо в Уставі Всеволода, де наводиться перелік церковних і богадільних людей з Устава Володимира, слова "прикладень" немає, а згадуються ізгої. З цього Мисовський робить дальші висновки: під прикладниками розуміються "люди зайшлі або інокняжці, якими пізніше князі в своїх радчих грамотах дозволяли духівництву заселювати належну йому землю", і взагалі так звані церковні місники і навіть жебраки.

За [В. Й.] Ключевським 68, думка якого являє модифікацію думки Мисовського і який не проводить виразної різниці між прикладниками і задушними людьми, прикладники е раби, відпущені на волю за заповітом або заповідані церкві на помин душі, і які оселювались звичайно на церковних землях під назвою ізгоїв, як напіввільні селяни.

В більшості ж випадків прикладники визнаються взагалі як "особливий розряд церковних і богадільних людей".

Але думки і митрополита Макарія і Ключевського не спираються на якісь дані; все це — самі припущення.

Щодо думки Мисовського, то його посилання на Устав Всеволода не може мати значення тому, що не в усіх списках Устава Володимира згадується про прикладників і, зокрема, згадка про них дуже рідко зустрічається в широкій редакції, що була одним із джерел Устава Всеволода. Якби про прикладників згадувалось в усіх без винятку списках Устава Володимира, то відсутність цієї згадки і заміна прикладників ізгоями в Уставі Всеволода справді давали б деякі підстави ототожнювати їх з ізгоями.

Щодо спроби Мисовського зв'язати прикладників з людьми зайшлими й інокняжцями, а також жебраками й церковними місниками, то вона цілком довільна. В одній з праць, присвячених з'ясуванню феодальних інститутів у давній [Київській] Русі 69, ми висловили припущення: чи не можна бачити в прикладниках розряд церковних людей, які перебували під патронатом уже розвинутого, так би мовити, феодального типу, встановлюваного через комендації.

На оборону цього припущення були висловлені такі міркування: по-перше, привертає увагу подібність слів "прикладник", "прикладень" зі словами "закладник", "закладень", заснована на їх походженні від одного кореня і близьких по значенню префіксів. З другого боку, в цьому нас переконує те, що і розуміння слова "приклад" цілком погоджується з тим тлумаченням, яке ми хочемо дати слову "прикладник", "прикладень". Свого часу ми пробували встановити, що слово "приклад" означав відносини патронату і залежності між монастирями Печерським і Тмутараканським. Якщо під "прикладом" Печерського і Тмутараканського монастирів треба розуміти відносини патронату і залежності, то природно думати, що прикладники саме є розряд церковних людей, які перебувають під патронатом монастиря чи кафедри.

Нарешті, це припущення засноване на аналізі постанов Устава Володимира про церковних і богадільних людей, яке ми вже вище формулювали як установлення особливого патронату, спеціальної охорони, як церковного патронату, аналогічного середньовічному патронатові західної церкви над personae miserabilis.

Грунтуючись на цих даних, можна висловити припущення, що під прикладниками, відмінно від інших розрядів церковних і богадільних людей, слід розуміти людей, соціальне становище яких визначається добровільною угодою про вступ у церковну громаду, а не вступ у неї внаслідок будь-яких службових відносин чи особливо тяжкого становища або фізичних вад. Прикладник стає прикладником тому, що добровільно стає суб'єктом церковно-адміністративної системи, виходячи з підлеглості державній владі. Прикладник, як можна думати, є закладник церкви.

Матеріалу, що є в нашому розпорядженні, звичайно, недосить, щоб зробити будь-які дальші висновки. Доти, поки не знайдуться джерела, що містять більші й докладніші відомості про прикладників, питання про цей розряд давньоруського населення лишиться, очевидно, остаточно не з'ясованим.

Проте само собою напрошується питання: якщо прикладники не були ні членами кліру, ні особами, зв'язаними з церквою своєю професією, церковними людьми у вузькому розумінні цього слова, то чому церква охороняла їх, чому вона допускала їх у церковну громаду і включала в свою адміністративну систему? І тут може бути тільки одна відповідь: прикладники, так само як і закладники, ставали робочою силою церковних сіл і перетворювались у залежне сільське населення.

Про задушних людей, так само як і про прикладників, говориться в церковному Уставі кн. Володимира. В літературі ніколи не було суперечок про те, що являли собою задушні люди: це — холопи, відпущені за заповітом ("задушью"), [які] перебували під патронатом церкви 33*. І в Західній Європі 70 була подібна група, яка називалась proanimati (точний переклад на латинську мову слова "задушні люди").

Через досить поширений звичай відпускати частину найближчих і найбільш заслужених холопів ця група могла бути досить численною.

Величезна частина цих задушних людей ніякого майна не мала і їй доводилось шукати охорони і заступництва. Церква вважала їх перебуваючими під її патронатом і, звичайно, поступово перетворювала їх у залежних людей і експлуатувала як робочу силу в своїх селах.

Прощеники, на думку більшості дослідників, е чудом зцілені люди. Але таке тлумачення не вдавалось сперти на тексти пам'яток. Нам здається, що під прощениками треба розуміти не зцілених чудом людей, а людей, перетворених у холопів за борги, але які далі були прощені і дістали свободу. Наше розуміння слова прощеник краще пояснює перебування їх серед інших патронованих церквою елементів. Справді, навіщо була потрібна "чудом зціленим" людям особлива охорона церкви? Адже цими, чудом зціленими, могли бути не тільки personae miserabilis, а й особи, які стояли на верху соціальної драбини, — бояри, князі та ін. Інша справа, коли це — колишній холоп, який ще раніш утратив своє майно через неспроможність; він, подібно до інших категорій колишніх холопів — ізгоїв, задушних людей та ін., повинен був шукати охорони й заступництва. Якщо прощеники й одержували цю охорону від церкви, то за це вона робила їх, як і інших патронованих, залежними людьми 34*.

Питання про походження ізгойства звичайно розв'язують на основі тексту Устава кн. Всеволода: "Изгои трой: понов сын грамоте не умееть, холоп ис холопства выкупится, купець одолжаеть, а се и четвертое изгойство и к себе приложим: аще князь осиротееть".

Але привертають увагу такі факти. Насамперед чомусь в Уставі сказано "изгои трои". Що це — чи перечислення категорій ізгоїв, чи пояснення цього слова? Звичайно в літературі текст Устава кн. Всеволода розуміють в останньому значенні. Але нам здається, що це неправильно. Всякий, хто жив у XII ст., прекрасно знав, що являли собою ізгойство і ізгої, і тому, звичайно, Устав не пояснює, хто такі ізгої, а перераховує їх категорії, які за Уставом входять до складу церковних людей, які перебувають під патронатом церкви. Адже в Уставі не пояснюється, хто такі були пущеники, задушні люди тощо.

Отже за Уставом кн. Всеволода не всі ізгої входили до складу патронованих церквою людей, а тільки поповичі, що не навчилися грамоти, збанкрутовані купці і холопи, що викупились на волю. Що ж до князя-ізгоя, то з аналізу тексту різних списків Устава цілком ясно, що згадка про четверте ізгойство є пізніша глоса.

З цього виникає питання про існування інших груп ізгоїв. І це питання, як нам здається, треба розглядати позитивно. Так, були ізгої і інших категорій, і однією з них були ізгої, про яких говориться в Руській Правді і життя яких охороняється вирою в 40 гривен, так само як і життя вільної людини. Отже, ці ізгої, як ми знаємо, перебували під спеціальною князівською охороною. Претендувати на патронат над цими людьми церква, звичайно, не могла, а тому й обмежилась тільки охопленням зазначеної групи ізгоїв — "изгои трои". З цього для нас цілком ясно, що група ізгоїв є група дуже різноманітна і строката щодо свого соціального походження. Б. Д. Греков 71 хоч і відзначає різноманітний соціальний склад ізгоїв, але не досить чітко. Різноманітність становища ізгоїв він пояснює не стільки різноманітністю їх походження, скільки еволюцією цього інституту. Тому в Б. Д. Грекова група ізгоїв е якась одноманітна група, походження якої пояснюється однаковими моментами і які йдуть одним шляхом, докочуючись до богадільних людей. "З повноправного члена суспільства він попадає в число людей церковних, богадільних, стоячих і тут на самому останньому ступені ієрархічної драбини — після вдовиці, пущеника і задушної людини". Нам здається, що матеріал, який стосується ізгоїв, рішуче вимагає поділити ізгоїв на дві групи — ізгоїв, які перебувають під спеціальною охороною князя, і ізгоїв церковних — "изгои трои".

Скажемо спочатку про ту групу ізгоїв, які згадуються в Руській Правді і прирівнюються до вільних людей щодо охорони їх життя. З кого могла складатись ця група? Нам здається, що текст найдавнішої Правди, який відбив відносини X ст. і, мабуть, навіть і IX ст., звичайно, мав на увазі не ті групи ізгоїв, про які говорив Устав Всеволода. В усякому разі, в цю добу не могло бути поповичів, що не навчились грамоти; навряд чи збанкрутовані купці могли навіть претендувати на ізгойство, бо вони звичайно поневолювались; і навряд чи в цю добу холопів могло викупитись на волю стільки, щоб з них могла утворитись окрема група. Ізгої Руської Правди — це була інша група ізгоїв, ізгойство яких визначалось іншими моментами. І нам здається, що ці моменти відзначені в попередній літературі. На них звертає увагу і Б. Д. Греков, але він відносить ці моменти до всіх ізгоїв взагалі. Який би корінь не був у слові ізгой — гон, гнати чи гоїти-жити, ізгой насамперед — це колишня людина, "соціальний екс".

Loading...

 
 

Цікаве