WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Старшинська опозиція і виступ Кочубея - Реферат

Старшинська опозиція і виступ Кочубея - Реферат

Реферат на тему:

Старшинська опозиція і виступ Кочубея

Відповідаючи на заклик Станислава Лещінського скоріше починати "замышленное дЂло", Мазепа писав 19 жовтня (ст. ст.) 1707 р.: "У нас на Україні і начальні і підначальні, і духовні і мирські особи, подібно до різних коліс, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі — до турецької, третім смакує побратимство з татарами — з вродженої антипатії до поляків... Того ради, потрібно перше постаратися привести до єдиномислія військо і весь народ на Україні по обох боках Дніпра". Справді, політичне життя України того часу було дуже далеке від "єдиномислія".

Передусім це стосується провідної верстви Гетьманщини. Незважаючи на спільність соціяльно-економічних, станово-політичних і навіть національно-державних інтересів, не кажучи вже про те, що майже вся вища старшина була між собою споріднена або посвоячена, старшинській аристократії Гетьманщини дуже бракувало єдности думки і дії. Не тільки природні відміни особистих, фамілійних і групових, а також льокальних інтересів, що породжувало різні, часто-густо протилежні політичні погляди, симпатії, орієнтації та концепції, але й звичайнісінька амбіція, заздрість, еґоїзм, дріб'язкові інтриґи і чвари 17 — все це створювало загальну атмосферу недовір'я й непевности, в якій дуже важко було Мазепі здійснювати свої широкі загальнонаціональні пляни.

Та ще важливішою і небезпечнішою була справа взаємин Гетьмана й старшинської аристократії. На жаль, це питання ще мало розроблене в історичній науці. Воно мало свою досить довгу історію і традицію. Бендерська конституція 1710 р., що була безперечною перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом, згадувала, як "нЂкоторіи Войска Запорожского Гетмани, привлащивши собЂ неслушне и безправне самодержавную владзу, узаконили самовластіем такое право: "так хочу, так повелЂваю" (sic volo, sic iubeo), через якое самодержавіе, гетманскому урядови неприличное, уросли многіе в отчизнЂ и Войску Запорожском нестроенія, прав и вольностей разоренія, посполитые тяжести, насильные и накупные урядов войсковых распоряженья, легкое старшины енеральной, полковников и значного товариства поваженье". Це була проблема взаємин, змагання, навіть боротьби володаря-гетьмана зі зверхнім станом — козацькою аристократією, проблема, mutatis mutandis, досить актуальна в тогочасній Европі (зокрема у Франції). На Україні гетьман як голова держави став над козаччиною, а козацька старшина перетворилася на зверхній стан України. Змагання й боротьба між ними намічаються ще за Б. Хмельницького (особливо в останні місяці його життя), починаються відкрито за Виговського, загострюються за Многогрішного й особливо Самойловича, а свого вершка осягають за Мазепи.

Гетьман Мазепа був, може, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах властивого тоді передовим європейським країнам абсолютизму. Мазепа чудово розумів, що тільки сильна гетьманська влада, незалежна від боротьби старшинських партій та фамілійних угруповань, може боронити державно-національні інтереси України і супроти Москви, і супроти інших претендентів на українські землі. Він мав перед собою готовий зразок, знайомий йому безпосередньо ще з часів його юнацьких подорожей закордоном. Блиск царювання Короля-Сонця (Людовика XIV) було видко далеко за межами Франції, й не могли не помітити його в Батурині, надто ж такий володар, як гетьман Мазепа. Саме Людовик XIV з належними поправками на українські традиції й глибокий державний і філософський розум Мазепи міг бути для нього таким взірцем. Гетьман уважно стежив за європейською пресою, зокрема читав французькі газети. Недарма Балюз підкреслює "почуття пошани, яке володар Мазепа виявляв до особи Його Величности (Людовика XIV), про якого багато розпитував мене й якому прохав засвідчити свою пошану й відданість. Це не звичайна тільки куртуазія, питома п. Мазепі, — додає Балюз, — а відповідає, видко, дійсності: в залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці висить гарний портрет Його Величности".

Одним із важливих питань у відносинах Гетьмана й вищої старшини, яке дуже цікавило обидві сторони, була справа наступства по Мазепі. Гетьманові, як і майже всім його попередникам, властива була ідея спадковости гетьманської влади, хоч династичні можливості бездітного Мазепи були, звичайно, обмежені. Спочатку ми не помічаємо в нього династичних аспірацій. Але незабаром Мазепа почав думати про закріплення гетьманської булави за своїми близькими родичами — небожами. Великі надії покладав Гетьман на Івана Обидовського, безперечно, здібну людину й хороброго полководця, якого Гетьман зробив полковником ніженським і здобув для нього в Москві звання стольника й маєтки на Московщині (в Рильському і Ковельському повітах) і на Слобідській Україні. Старшина, яка спочатку називала молодого Обидовського "блазнем", пізніше змінила свою думку й згадувала (1709), що Обидовський був "дорожчий для гетьмана та славніший для нас заслугами (ніж Войнаровський)". Але Обидовський помер передчасно (1701) й відтоді Мазепа переніс усю свою увагу та ласку на другого племінника — Андрія Войнаровського. Він дає йому високу освіту (в Києво-Могилянській академії), наближає після закінчення науки до державних справ, дає почесні і відповідальні (зокрема військові) доручення, шукає йому доброго подружжя тощо. Громадська опінія і на Україні, і за кордоном уважала Войнаровського за ймовірного спадкоємця не тільки Мазепиного майна, але й гетьманської булави. Щоправда, Мазепа заперечував це перед старшиною (у вересні 1707 р.), але вона не дуже йняла цьому віри й надалі підозрівала в Гетьмана династичні наміри, до яких вона ставилася цілком вороже.

Вже після смерти Гетьмана, коли в Бендерах між генеральною старшиною і Войнаровським виник спір за спадщину Мазепи (яку старшина вважала за частину Генерального скарбу), старшина закидала покійному Гетьманові, що він, "всупереч давнім законам... панував на Україні самовладно", й подала доволі довгий реєстр надужить Мазепи. Коли ж Войнаровський зауважив, що він дивується, як "освободителя батьківщини проголошують її гнобителем", старшина заявила, що "москалі й гетьман наложили ярмо на неї", а на запитання Войнаровського, чому ж вона не донесла про це своєчасно королеві (Карлові XII), відповіла, що тоді не було ще те на часі, бо "інакше треба б почати подвійну війну, одну з москалями, а другу з гетьманом, а тепер вона, визволена з московського ярма, про це доносить". І це казали найближчі співробітники покійного Гетьмана, його політичні однодумці — Ломиковський, Горленко, Орлик... 18

Цей барвистий епізод яскраво свідчить про велике напруження у відносинах між Гетьманом і цілою старшинською верхівкою, зокрема напередодні зриву з Москвою. Звичайно, Мазепа був добре поінформований про настрої старшини, і, забезпечуючи насамперед інтереси своєї батьківщини, він не міг не думати при цьому й про свої власні інтереси, навіть персональну безпеку. Цей момент мусимо мати на увазі, щоб правильно оцінити дії Мазепи в такій відповідальній і "огненосній" справі, як таємні переговори зі Швецією, що тоді перебувала в стані війни з Росією, а тим самим фактично і з Україною.

Що Гетьманові справді загрожувала велика небезпека від старшинської опозиції, яскраво свідчить виступ проти Мазепи генерального судді Василя Кочубея.

Кочубей, старий канцелярський ділок (з часів Брюховецького), і Мазепа були знайомі ще з Чигирина, де Кочубей був у Генеральній канцелярії "овшем не подлій" (Дорошенко навіть мав на думці з ним поріднитися). Згодом, вже на Лівобережжі, обидва були дуже близькі особи до Самойловича й разом брали активну участь у підготові Коломацького перевороту, який зробив Мазепу гетьманом, а Кочубея (перед тим реєнта Генеральної канцелярії, себто помічника генерального писаря, яким був тоді досить безбарвний Сава Прокопович) — генеральним писарем. Але незабаром Мазепа й Кочубей опинилися в різних таборах, і дуже цікаво, що генеральний писар злигався з численними прихильниками колишнього гетьмана Самойловича й брав участь і в інших акціях старшинської опозиції проти Мазепи, зокрема у справі Петрика. Обидва — і Кочубей, і Мазепа — датують початок своїх розходжень 1691 р. (отже, втечею Петрика на Запоріжжя). У своєму доносі на Гетьмана Петрові І 1708 р. Кочубей писав: "Обиды претерпЂваю от самаго гетмана Мазепы, от лЂта 1691 даже и до днесь...". У свою чергу Мазепа писав Кочубеєві 1707 р.: "Чрез лЂт шестьнадцать прощалося и пробачалося великим и многим вашим смерти годним проступкам..." 19.

Дуже цікаву характеристику своїх відносин з Кочубеєм зробив Мазепа в недавно опублікованому листі до Меншікова 1708 р., коли Гетьман довідався про донос Кочубея 20. Хоч цей лист треба брати cum grano salis, але загалом фактична сторона історії відносин між Гетьманом і генеральним суддею подана в ньому вірно. "Кочубей, — писав Мазепа, — исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетманского всегда мнЂ был противный и разные подо мною рвы копал, совЂтуя непрестанно з враждебниками моими, якіи уже инныи давно, a инныи в недавнем времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные писма, а будучи писарем енеральным, имЂючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болЂзни, не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нЂкоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велЂл был я его за крЂпкой взять караул. Потом и в другий раз он же Кочубей, по приказу моему, взят же был за караул в той власне час, як блискій его кревпый проклятый Петрик до Орды Кримской передался и великой мятеж в народЂ малороссійском учинил, о котором были не ложныи сведЂтели, от полковника Миргородского присланіи, что его он, Кочубей, з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до СЂчи и до Криму выправили...".

Але кожного разу Мазепа не тільки пробачав Кочубеєві й мирився з ним, а навіть уживав заходів, щоб очистити його в очах московського уряду. Кочубей був надто поважною і впливовою особою, мав широке коло родичів, свояків і приятелів, які займали визначні становища на Україні 21. Сам Мазепа казав, що він "свободными... их, Кочубея и Искру, учинил от достойной казни по многому и неотступному прошенію многих духовных и мирских особ, найпаче же на моленіе слезное отца пастыра и благодЂтеля моего великого... митрополита Кіевского Варлаама (Ясинського), и покойной матушки моей, такожде милосердствуя о жонах и дЂтЂх, плачущих и рыдающих...". Це було так, але, крім того, Гетьмана в'язали з Кочубеєм та його родиною — і то, мабуть, з давніх часів — близькі і дружні зв'язки 22. Припускаю можливість романа Мазепи з Любов'ю Фед[орівною] Кочубей, традиція якого збереглася в родині Кочубеїв ще на початку XIX ст.

Loading...

 
 

Цікаве