WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Україна у війні з Туреччиною і Кримом - Реферат

Україна у війні з Туреччиною і Кримом - Реферат

Після падіння Газі-Кермана капітулювали й невеличкі фортеці — Нусрет-Керман (Мустрит-Кермен, Таванськ) і Мубарек-Керман. Турецьке військо покинуло і останні дві фортеці — Іслам-Керман (Аслан-Кермен, Ослам-городок) і Шах-Керман (Шингирей, Саксагань), вивізши звідти гармати і спаливши будови. Отже, всі турецькі фортеці на долішньому Дніпрі опинилися в українсько-московських руках. Залишивши залогу в Таванську, Мазепа і Шереметєв повернулися на Гетьманщину.

Завоювання турецьких фортець на Дніпрі мало велике значення для дальшого ходу війни. Не кажучи вже про те, що було знищено старе гніздо татарських нападів на Україну, ліквідація турецького панування на Дніпрі забезпечувала позиції гетьманського уряду на Запоріжжі, а головне — зміцнювала правий флянґ нового наступу на Озів, який почався 1696 р. На цей раз Озів був цілком обложений: з суходолу його оточило московське військо на чолі з боярином Олексієм Шеіним, від моря він був відрізаний новою фльотою, збудованою у Воронежі.

У червні 1696 р. п'ятнадцятитисячне українське військо у складі Чернігівського (Я. Лизогуб), Гадяцького (М. Борохович) 15, Прилуцького (Д. Горленко) 16, Лубенського (Л. Свічка), а також компанійського (Федько) й сердюцького (Петро Кожуховський) 17 полків на чолі з наказним гетьманом, чернігівським полковником Яковом Лизогубом підійшло до Озова й зайняло позиції на Дону, нижче Озова. Головне завдання українського війська було не давати змоги татарам допомогти Озову. Відбулося кілька сутичок. "Ради храбрости и бодрого козацкого ока и отпору" татарам не вдалося допомогти озівській залозі. Яскраву картину української мужности малюють козацькі літописці. "Козаки, — пише учасник походу Граб'янка, — ...не дожидая нЂмецких чрез нЂсколко недЂль готующихся подкопов и штурмов, сами давнею своєю розгорЂвшися охотою, дерзновенно зведши чрез вал Азовскій з турками великій бой, цЂлій день в огнЂ страшном на непріятеля жестоко валячися, прислугу свою царскому величеству противу невЂрних даже до нощи являли, токмо з оружжа огнистого палячи непохибно, убивающе безпощадно и c конЂями на вал скачуще мужественно, не токмо турков оружіем изруч ломали, корогви их хватали и, канатами водними за палЂ закидающе, палЂ градскіе з валу виворочали и в град дЂру чинили, — по и на оную едни других в град увалитися принуждали и заохочали. В каковой Марсовой охотЂ милЂйшая была всякому смерть, нежели живот; где турки, не могуще от валу оружіем козаков отбити, мЂшками нЂкоимись приправивши порох и запаливши, за вал извергали и Козаков опаляли, — но ни тим что успЂли". Уночі після цього бою козаки зайняли турецькі укріплення ("блякавз"), захопивши там чотири гармати і чималу здобич, а наступного дня відновили штурм фортеці. Своєю хоробрістю і талантом полководця при цьому особливо відзначився Яків Лизогуб.

Знесилені цими атаками й налякані мужністю українського війська турки змушені були скапітулювати. 19 липня Озів здався. Вихід до Озівського моря був одкритий.

Після взяття Озова боротьба зосередилася на західній ділянці фронту — на Дніпрі. Падіння Озівської фортеці не розв'язало ні чорноморської, ні кримської проблем. Правда, Озівське море було втрачене для турків, але вихід з нього до Чорного моря (через Керченську протоку) залишався в руках Туреччини. З другого боку, сила Криму ще не була зломлена, і загроза реваншу за Озів саме з боку Криму стала цілком реальною небезпекою, підсиленою ще турецькою активністю на західньому (правобережному) секторі північного узбережжя Чорного моря (Очаків).

За таких умов треба було зміцнювати оборону південних кордонів України. На черговій Старшинській раді 1 січня 1697 р. в Батурині обмірковували питання про дальшу боротьбу з Кримом. "По многих разговорах" Рада ухвалила не збирати козацького війська, а щоб "при нынЂшнем в хлЂбах неурожаЂ и в сЂнах недостатку, всякій мЂст и городов жители сами себе боронили от непріятельского нашествія". Особливі труднощі викликала справа будування військової фльоти (морської та річкової). Спочатку полковники відмовлялися робити це, посилаючися на те, що в їхніх полках немає потрібного для того дерева. Але треба було готуватися до великого водного походу проти Криму й Туреччини.

Узимку 1696-1697 р. суднобудування провадилось в деяких полках Гетьманщини коштом козаків "по таляру, а с инова товарища по полтинЂ емля". До весни 1697 р. в полках було виготовлено 70 морських суден і 600 човнів, "на ДнЂпровую воду и на лиман способных". Одночасно судна будувалися і в брянських та трубчевських лісах, коло р. Десни, де працювали запорозькі майстри — Василь Богуш з сімома товаришами. Будування йшло досить повільно, і щойно наприкінці квітня 20 суден "из лЂсу спроважены к рЂкЂ ДеснЂ c милю и болше людским тягненіем, а не лошадьми". Лише в другій половині травня збудовані в Брянську 90 суден (50 для лівобережних козаків і 40 для запорожців) були спущені на Дніпро. До них приєдналися ще 121 струг з Брянська.

25 травня розпочався водний похід вниз по Дніпру. Головна мета його була оборона Таванська і знов відбудованого Шингирея від татарських нападів, а також наступ на Очаків. Фльотилія, на яку посаджено було українсько-московське військо на чолі з думним дворянином Семеном Неплюєвим, вирушила в похід. Тим часом в середині червня гетьман Мазепа з усіма козацькими полками пішов на Коломак, звідки, з'єднавшися з московським військом на чолі з боярином князем Яковом Долґоруким, рушив через Самару до Кодака. Залишивши там частину війська під командуванням миргородського полковника Д. Апостола, Мазепа і Долґорукий переправилися через Дніпро і рушили до Таванська. 19 липня біля Кічкаса сухопутне військо з'єдналося з фльотилією Неплюєва, а 25 липня коло Газі-Кермана до них приєдналися запорожці на чолі з кошовим отаманом Григорієм Яковенком. Почали зміцнювати Таванськ і відбудовувати фортецю в Газі-Кермані. Турки й татари раз-у-раз перешкоджали фортифікаційним роботам. На допомогу їм прийшли турецькі судна з моря. Становище союзного війська стало критичним. Загроза оточення, а також відсутність артилерії і нестача провіянту й пороху примусили його відступити, й, залишивши в Таванську й Газі-Кермані невеликі залоги, Мазепа і Долґорукий повернулися на Україну.

Почалася героїчна боротьба нечисленних залог Таванська і Газі-Кермана проти великого турецько-татарського війська, яке протягом двох тижнів удень і вночі обстрілювало з берега і з 36 військових суден обидві фортеці. Таванські мури були майже цілком зруйновані: крізь численні проломи можна було проїхати конем. Турецькі гармати були небаченого розміру, а ядра важили 3—5 пудів кожне. Проте усі атаки були відбиті. Такі ж невдалі були і спроби турецько-татарського війська заволодіти Газі-Керманом. Турки хотіли спокусити запорожців і лівобережних козаків різними обіцянками, але запорожці вбили посланця, а козаки, що були в Таванську, заявили, що ворогові не взяти фортеці, "доки не заржавіли козацькі шаблі й не ослабли руки". Всі атаки були відбиті й тут. Тим часом на допомогу обложеним прийшло (9-10 жовтня 1697 р.) нове військо під командою полковника полтавського Івана Іскри 18 й московських воєвод — князя Луки Долґорукого та генерала П. Ґордона. Турки змушені були спішно відступити.

Однак головна мета походу 1697 р. — удар по Очакову — не була досягнута, а загроза турецько-татарського нападу все ще висіла і над дніпровськими фортецями, і над цілою Україною. Отже, знов виникла думка про похід на Крим і Очаків. На Старшинській раді в січні 1698 р. вирішено було збудувати нову військову фльотилію. Протягом чотирьох місяців було збудовано 430 човнів. У кінці травня Мазепа з шістьма козацькими полками (чотири було послано раніше до Таванська) вирушив на Коломак, де його вже ждав князь Я. Долґорукий з 80-тисячним військом. У липні 1698 р. об'єднане військо рушило степом на Перекоп. Проте нестача води й фуражу примусила армію повернути До Таванська, де вона зайнялася укріпленням фортець Таванська й Газі-Кермана. Спроба послати 10-тисячний загін водою до Очакова була невдала, і обидва полководці повернулися на Гетьманщину. У відплату за цей похід татарське військо вдерлося на Слобідську Україну і зруйнувало м. Салтів і слободи над р. Дінцем.

Становище України в 1698-1699 рр. було дуже тяжке. Особливо важким тягарем лягала війна на людність південної Гетьманщини, зокрема Полтавського полку. Навесні 1698 р. Гетьман писав до Москви: "Ось вже одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть через Полтавський полк. Людність зазнає збитків од толочення й винищення трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських "памятях" (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати цього не хочуть". А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві: "Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія".

Loading...

 
 

Цікаве