WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Соціальні відносини. Міщанство - Реферат

Соціальні відносини. Міщанство - Реферат

Реферат на тему:

Соціальні відносини. Міщанство

Розвиток торгівлі і промисловости за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися чималі зміни в соціяльно-економічному житті міст Гетьманщини.

Головним торговельним центром Лівобережної України був Стародуб. Тут проходили важливі торговельні шляхи з Московщини до Польщі і з Прибалтики до Чорноморщини. У Стародубі бували купці московські, львівські, варшавські. Сюди приїздять купці з Білоруси, Литви, Балтійських країн (зокрема з Риги), Кеніґсберґа і Ґданська (Данціґа). У Стародубі (так само як у Полтаві — на півдні) концентрується торгівля між північною і південною частинами Лівобережної України. Промислова північ і хліборобський південь Лівобережжя провадять тут жваві торговельні операції, обмінюючи свої вироби і продукти. Стародубівські купці у великій кількости вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубівські купці, посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.

Крім Стародуба, найзначнішими торговельними осередками Лівобережної України (Гетьманщини) були міста: Ніжен, де була колонія грецьких купців, які торгували головне з Московщиною і Чорноморщиною; Полтава — фортеця і торговельний осередок південного Лівобережжя, через який ішла торгівля з Запоріжжям і Кримом; Глухів, що швидко зростає, у зв'язку з поширенням торговельних зносин між Україною і Московщиною; Кролевець, де був великий міжнародній ярмарок. Окреме місце займали Київ, який був одночасно торговельним, військово-політичним, церковним та культурним центром, і Батурин — резиденція українського уряду і фортеця. Нарешті, старі історичні міста Лівобережжя — Чернігів і Переяслав були переважно церковними і освітніми центрами.

Цікаві враження від українських міст на початку XVIII ст. залишив московський священик-старообрядець Іван Лук'янов, що переїздив 1701 р. через Україну на Близький Схід. Ось кілька малюнків, зроблених спостережливим мандрівником:

"Град Глухов земленой, обруб дубовый, вельми крЂпок, а в нем жителей богатых много панов; и строенья в нем преузоричное, свЂтлицы хорошія, палаты в нем полковника Стародубскова Моклышевского (sic! — О.О.) зЂло хороши; ратуша зЂло хороша, и рядов много; церквей каменных много; дЂвичей монастырь предивен зЂло; соборная церковь хороша очень; зЂло лихоманы хохлы затЂйливы к хоромному строенію; в малороссійских городах другова вряд такова города сыскать; лучше Кіева строеніем и житіем".

"Град НЂжин... велик жильем, и строеніе в нем хорошо; грек в нем много живут торговых людей".

Особливо барвистий опис Києва.

"Град Кіев стоит на ДнЂпрЂ, на правой сторонЂ на высоких горах, зЂло прекрасно; в московском і россійском царст†такового града подобнаго красотою вряд сыскать... ЗЂло опасно (пильно) блюдут сей град; да надобЂ блюсти: прямой замок Московскому государству". У Києві "вездЂ сады, винограды". "А в нижнем городЂ всЂ мЂщане хохлы, все торговые люди; тут у них и ратуша, и ряды всЂ; всякіе торги; — a стрЂльцам в нижнем городЂ не дают хохлы в лавках сидЂть: только всякіе на себЂ товары в розное продают. Утре всЂ стрЂльцы сходят на Подол торговать, а вечером пред вечернями, так они на горЂ в верхнем городЂ торгуют между себя; и ряды у них свои; товарно сильно сидят". Однак Лук'янов зауважує, що "шинки их (київських міщан) вконец разорили, да кобы из того у них сильно скаредно: и добрый человЂк худым будет".

Купецтво на Гетьманщині ще за Самойловича являло собою досить міцну соціяльну групу, яка мала великий вплив на торгівлю і міське ремісництво. За гетьманування Мазепи воно вже цілком керувало життям міста. Чимало представників купецької верхівки цікавляться і землею, і різними промислами (особливо лісовими). Поставить десь такий купець "млиночок", оселить при ньому "хуторець", а там, через декілька років, стає чималим землевласником, рідниться з козацькою старшиною і дітей своїх веде вже по старшинській лінії.

Цікава історія двох купецьких фамілій на Гетьманщині — стародубівських купців Шираїв і київських купців Максимовичів.

Спиридон Якович Ширай (+ 1709), родом з Погара, багатий стародубівський купець, провадив значний торг, головне прядивом, з Ригою і Архангельськом. Протягом майже тридцяти років (1681-1708) з невеличкими перервами був він стародубівським війтом, себто вищим представником міської влади в цьому найбільшому торговельному центрі Гетьманщини. Недарма 1682 р. стародубівський полковник Семен Самойлович просив князя В. Ґоліцина, щоб той поклопотався перед польським урядом у торговельних інтересах Ширая. Поруч зі своїми торговельними операціями Ширай скуповує землі навколо Стародуба, заводить численні млини й буди 60. Гетьман Самойлович надав йому с. Солову, а гетьман Мазепа 2 травня 1688 р. видав Шираєві універсал на с. Синин (Стародубівської полкової сотні) з правом на "послушенство" селян. Крім того, Ширай згодом оселює на одному з своїх будищ село Спиридонову Буду. Року 1705 гетьман Мазепа дозволив Шираєві на тих будищах "людми заграничними слободку оселити и, греблю висипавши, млин построити".

Старий Ширай до кінця залишався "значним обивателем стародубівським", себто міщанином, але всі його діти були споріднені з козацькою старшиною. Старший син Ширая — Степан — одружився з донькою стародубівського полковника Миклашевського; другий син — Спиридон — був одружений з донькою пасерба Мазепи, седнівського сотника К. Фридрикевича. Одну зі своїх доньок старий Ширай видав за сина стародубівського полковника Тимофія Олексійовича, а всі інші доньки Ширая одружилися з представниками Стародубівської козацької старшини. Нащадки стародубівського війта стали одними з найбагатших дідичів північної Гетьманщини й вийшли в перші лави місцевого шляхетства.

Ще цікавіша історія Максимовичів. Максим, що не мав навіть власного прізвища (згодом він звався Васильковським або Печерським), був "подданным" Києво-Печерської лаври 61. В 50-х роках XVII ст. він жив у Ніжені, згодом переїхав до Києва і в 1676 р. був "арендарем Печерским", тобто тримав оренду в лаврському Печерському містечку. Максим Васильковський провадив значний торг з Правобережною Україною і, очевидно, з Польщею та Молдавією (через Немирів). Найбільше розбагатів він на індукті і вже в середині 80-х років був одним з найбагатших і найвпливовіших людей у Києві, а, мабуть, і у всій Гетьманщині. В середині 80-х років (1684) він орендував маєтки Сапєг на Чорнобильщині — села Хохли, Кононовщину, Черевач (Корогод) та інші. В 1686 р. в його руках фактично була майже вся київська околиця. Він володів млинами біля Києва, салітряними майданами коло Трипілля і Василькова. На нього на Васильківському мосту "сбирают с проЂзших людей мостовщину". Йому належать "сЂнные покосы и сЂна многіе" на р. Стугні. Він — дуже близька людина до гетьмана Самойловича і посвоячений з ним. В нього бенкетують київські власті, і відомий генерал Патрик Ґордон охоче відвідує його в Печерському містечку. Катастрофа з Самойловичем мало пошкодила йому: надто сильна людина був "пан Максим" і надто добре знав його гетьман Мазепа. Рік-у-рік в руках Максима та його синів — Максимовичів збиралися "доми, хутори, млини" в різних полках Гетьманщини.

Сам "обыватель Печерскій", "в дЂлЂ войсковом около выбранья индукты працуючий" (1688-1690), був до кінця життя тільки "в оборонЂ" гетьманській, але синам його ця "оборона" була вже непотрібна: вони самі вийшли в перші лави церковної ієрархії й козацької знаті. Старший син — відомий церковний діяч, письменник і проповідник — Іоан Максимович (1651-1715), професор Києво-Могилянської колеґії, був архиєпископом чернігівським (1697-1711) і митрополитом тобольським і сибірським (1711-1715) 62. Другий син — Василь Максимович, що був компанійським полковником, загинув 1698 р. на р. Кодимі — "попался в руки бесурменскіе и... усЂченіем головы живот свой окончил" 63. Третій син — Дмитро Максимович, одружений з дочкою Федора Сулими — Тетяною, посвоячився заразом і з Самойловичем, і з Мазепою (через Д. Зеленського, одруженого з другою донькою Ф. Сулими). Спочатку він був ніженським полковим писарем (1682-1692), а потім "войсковым экзактором" (1694), себто відав зборами податків від продажу горілки, тютюну й дьогтю, й нарешті вийшов у генеральну старшину — став генеральним бунчужним (1703-1708) і генеральним осаулом (1708-1709). Він був близький до Гетьмана (був його "крайчим") й користувався його повним довір'ям 64. З інших синів Максима — Петро був знатним військовим товаришем 65, Григорій — протопопом переяславським — (1680-1711), Михайло і Антін — бунчуковими товаришами.

Loading...

 
 

Цікаве