WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Внутрішня політика гетьмана Мазепи. Козацька старшина - Реферат

Внутрішня політика гетьмана Мазепи. Козацька старшина - Реферат

Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі Гетьманщини.

На ґрунті цих економічних досягнень старшини в кінці XVII — на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви.

Чимало представників вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена М. Миклашевського, миргородського полковника Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горленка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями.

Від них не відставали і деякі представники середньої, а іноді навіть дрібної старшини. Наприклад, Семен Вакулович 45 почав свою кар'єру мірошником на одному з пирятинських млинів, а закінчив її значним землевласником і довголітнім сотником пирятинським. Такі приклади були не рідкі. Справді, в кінці XVII ст. на Гетьманщині з'являється чимало нових великих землевласників, людей здебільшого без військових заслуг. Саме їх мав на увазі запорозький кошовий отаман Іван Гусак, який писав Мазепі: "Чуємо про таких, в яких і батьки підданих не держали, а вони держать і не знають, що з бідними підданими своїми чинити".

Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст., помічаємо ще одне й дуже цікаве явище — пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ. Починаючи з 80-х років XVII ст., великі землевласники південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне в Стародубівському полку. З давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і син його Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули собі значні володіння ще й у Стародубівському полку 46. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини.

Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльности. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції.

Була ще й інша причина цього тяжіння старшини на північ Лівобережжя. У південних полках було ще надто неспокійно: часті татарські напади, воєнні тягарі кінця XVII ст., нарешті, часті розрухи й повстання — все це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні — "смирнйшіе" полки.

Правний характер старшинського землеволодіння яскраво визначається, наприклад, в "універсалі" генерального осаула Андрія Гамалії 47 1689 р. У цьому універсалі (характерно, що форму державноправного акта вжито в приватноправному, суттю своєю, документі) Гамалія дозволяє "нашому (себто своєму) подданому Івану Стеблювскому в нашем же селЂ Серединой БудЂ пофундовать греблю его власним коштом", застерігаючи, "абы в обираню мЂрки (з млина) ни жадного не чинил ущербку". Тимчасом право заведення млина належало державній (до того ще центральній — гетьманській) владі.

Процес концентрації старшинських маєтків ("добр") йшов у супроводі концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема урядів — генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції.

Саме в цей період створюється старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський — стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович — переяславським полковником з 1692 до 1706 р., Дмитро Горленко — прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів.

Іноді полковницькі уряди фактично передавалися як спадщина від батька до сина. Так було з тим же прилуцьким полковництвом, коли, після смерти Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І. Стороженка 48, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син його Юхим в 1698-1704 рр.).

У зв'язку з тим зростає обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим господарем свого полку. В універсалі гадяцькому полковникові М. Бороховичу 21 січня 1688 р. Гетьман наказував, "абы кождый ему, пану Мих. Бороховичу, чинил всегда, яко старшому своєму, пристойную учтивость и пошанованье и, подлуг давной войсковой обиклости, належитое отдавал послушенство, знаючи тое, же он, пан Мих. Борохович, мЂет от нас цЂлое и зуполное змицене доброго шановати, а преступного без фолкги карать". Миргородський полковник Данило Апостол писав у 1705 р.: "Яко теды пустовскіе, а иле лежачій добра нЂкому инному в полку нашом належит вЂдати и диспоновати, тылко нам, яко господареви, по милости Божой и рейментарской".

Не випадково, що в цей період утворюються і зміцнюються цілі "династії" — полковницькі і особливо сотницькі. Так утворилися полковницькі "династії": Апостолів — у Миргородському полку (1659-1736), Горленок — у Прилуцькому (1661-1708), Лизогубів у Чернігівському (1687-1704), Жураковських — у Ніженському (1678-1782) та ін. Ще характерніше утворення сотницьких "династій". До них належали: Забіли — в Борзенській сотні (1654-1773), Рославці (1654-1709) і Губчиці (1710-1763) — у Поченівській, Єсимонтовські — у Мглинській (1669-1732), Рубці — в Топальській (1669-1782), Мандрики — у Кобижчанській (1672-1781), Гамалії — в Лохвицькій (1679-1727), Шрамченки — в Олишівській (1680-1773), Петровські — в Городиській (1687-1766), Сторожений — в Ічанській (1687-1752), Троцини — у Срібнянській (1688-1755), Тарновські — у Варвинській (1689-1763), Манківські — у Шептаківській (1692-1777), Селецькі — у Дівицькій (1694-1767), Родзянки — в Хорольській (1701-1760), Костенецькі — в Конотопській (1707-1750), Петроградські в Голтвянській сотні Миргородського полку (1691-1783) та ін.

Особливо характерним у процесі консолідації української старшини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було юридичне оформлення "знатного військового товариства" 49. Знатне військове товариство існувало на Україні і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кінці XVII — на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична сила її.

До кола знатного військового товариства входили і старшинські уряди — генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший "знатний військовий товариш" міг і не займати в даний момент якогось уряду ("знатные особы, которые урядов не имЂют" — 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. "Старші" знатні військові товариші — це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, "молодші" знатні — здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціяльного значення і політичного впливу "молодших товаришів". Про це свідчать, між іншим, "Коломацькі статті" 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича) 50.

Саме в ці часи з'являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини — "бунчукове товариство". Це й було "знатне військове товариство", звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов'язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало "під гетьманським бунчуком" і "обороною", судилося тільки Генеральним судом. Прийняття "під бунчук" бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи "бунчукове товариство" оформилося як вищий шар козацької старшини. Крім представників "знатного військового товариства", "під бунчук" приймалися іноді й чужоземні шляхтичі. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час гетьманування Мазепи (близько 1686-1692 рр.), служив "при бунчюку гетманском" 31.

Поруч з тим в полках з'являється "значкове товариство" ("под значком полковим"), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку упривілейовану старшинську групу.

Знатне військове товариство і особливо його верхівка — бунчукове товариство — це була старшинська аристократія Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках "добра" й "уряди", а разом з тим — всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні. У цих колах поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають пляни перевороту 1687 р. і змовницькі пляни старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.

Loading...

 
 

Цікаве