WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Внутрішня політика гетьмана Мазепи. Господарство - Реферат

Внутрішня політика гетьмана Мазепи. Господарство - Реферат

Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (ранґових) маєтностей — різних "господарів", старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження, нерідко з Правобережжя, чому декого з них на Гетьманщині називали "поляками". Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини: Василь Чуйкевич, господар гадяцького замку, потім генеральний суддя 11; Степан Трощинський, господар гадяцького замку, згодом полковник гадяцький 12; Іван Чарниш, господар батуринського замку, майбутній генеральний суддя 13; Михайло Турковський, дозорця почепівський, згодом генеральний писар 14; Лук'ян Жоравка, майбутній полковник стародубівський 15. Були серед них і родичі та свояки Мазепи (Іван Бистрицький, довголітній староста шептаківський 16, С. Трощинський, Федір Топольницький 17) або взагалі люди, яких особисто знав і ціпив Гетьман. Досить згадати Івана Рутковського 18 і Федора Третяка 19, дозорців переволоченських, Петра Грипевича, дозорцю терехтемирівського 20, Гордія Носикевича, стародубівського полкового писаря, "дозорцу будних заводов рейментарских" 21, Козьму Заруцького, старосту янпольського 22, Остапа Панкевича, дозорцю ропського (1701) 23 та інших.

Великий практичний досвід і довір'я з боку Гетьмана давали декому з них певну кваліфікацію і для важливих політичних і навіть дипломатичних справ. Таємні політичні доручення Мазепи виконував Рутковський у 1691-1692 рр., в зв'язку з повстанням Петрика. Топольпицький 1696 р. був у складі українського посольства до Москви. Бистрицький, людина з добрим знанням латинської мови, був двічі посланий Гетьманом до Карла XII восени 1708 р., у вирішальний момент українсько-московського зриву. З другого боку, деякі українські дипломати того часу виконували також торговельно-фінансові доручення уряду (приміром, Тимофій Згура) 24.

Мазепа взагалі вмів знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в царині господарства. Гетьман завжди протеґував підприємливим і тямущим промисловцям, охоче висуваючи їх у лави козацької старшини або забезпечуючи гетьманською "обороною і протекцією". З цього погляду, дуже характеристичний універсал Мазепи 1704 р. гетьманському "слюсару" Олексієві Лопаті. Гетьман писав: "берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кромЂ двору Нашого, нЂ до кого з старшини полковой, сотенной и городовой не належал и нЂкому, кромЂ нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключаючихся справах у Суду Войсковом Єпералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом" — привілей, що належав бунчуковому товариству.

Ця увага й протекція Гетьмана мала неабияке значення для розвитку українського господарства, зокрема промисловости.

Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший — перша половина 1690-х років; другий — початок XVIII ст. — був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь — у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинецького походження — з'являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціяторів та організаторів його різними пільгами економічного й правного характеру.

Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловости, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, осада коло нього слободи (чи хутора) — звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов'язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловости того часу.

Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловости на Гетьманщині в кінці XVII — на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.

А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловости, які вимагали й спеціяльного технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед салітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережної України.

Салітрарництво на території Лівобережжя існувало віддавна, але особливий інтерес до цієї галузі промисловости з'являється саме в кінці XVII ст. Недарма переяславці в 1690 р. скаржилися на свого колишнього полковника Л. Полуботка, що він навіть "продков наших на салЂтру кости, як и першей, з гробов хотЂл варити". Численні гетьманські і старшинські салітряні майдани були на р. Самарі, біля Запоріжжя. Вони не раз зазнавали татарських нападів і запорозьких руйнацій. Салітру виробляли і в інших місцях. Року 1706 знатному військовому товаришеві Федору Жученкові (колишньому Полтавському полковникові) дозволено виробляти салітру по р. Орелі. На початку XVIII ст. майдани лівобережної старшини з'являються й на правому березі Дніпра. Року 1707 Мазепа дозволив прилуцькому полковникові Дмитру Горленкові виробляти салітру під Лебедином. Не дивно, що старшина — власники салітряних майданів, коли 1700 р. московський уряд зменшив казенну ціну на салітру (здебільшого її постачали до царської казни), просила відновити попередню ціну ("пребывают в оскорбленіи, полагая себЂ малую цЂну за великую обиду и убыток").

На півночі Лівобережної України важливою галуззю промисловости було виробництво поташу й смалчугу (будництво). Хоч воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною 25, бо змінилися умови міжнародного ринку, та й чимало вже винищено було лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будництво посідає поважне місце в промисловому житті Гетьманщини. Кількість буд (точно визначити її неможливо) була й тоді досить велика. Буди були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будництвом займалися й представники значного купецтва, і заможні козаки, й дрібці промисловці-будники. Багато буд було в гетьманських волостях — Почепівській, Ропській, Шептаківській і Янпільській. Цими підприємствами, окрім місцевих старост, відав ще спеціяльний "дозорца будних заводов рейментарских". Вони давали великі прибутки: Сава Владиславич заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Не дивно, що для цієї доби характеристична концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців або навіть цілих компаній.

Великим будницьким промисловцем був Кость Пригара, війт новгородський, який мав свої буди на "кгрунтах Знобовских, между рЂчками Свигою, Знобовкою и Лютою лежачих" 26. Численні поташні підприємства належали компанії в складі стародубівського полковника Михайла Миклашевського 27, генерального осаула Андрія Гамалії й стародубівського війта Спиридона Ширая. Року 1691 ці особи (до речі, посвоячені між собою) дістали гетьманський дозвіл "в краях полку Стародубовского на одному мЂстцу в трактЂ Гомелскому, а на другом мЂстцу между Мглином и Почеповом, обискавши в пущах способные на то положенія, завести буды и робити на них поташ або щмалцуги".

Loading...

 
 

Цікаве