WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-Кримська угода 1692 року - Реферат

Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-Кримська угода 1692 року - Реферат

Кермані (арт. XIV, XV). Безпосереднє значення належало зобов'язанням спеціяльним. Основний пакт — це обов'язок Кримської держави допомогти Україні "для отобранія от московской власти Малоросійской Украины" (арт. III). Зі свого боку, Україна мусіла "отворить Муравскіе шляхи" татарам (арт. VII). Звичайно, договір одкидав можливість сепаратної угоди. Це мусіло бути "вопче... по совету c пожитком общаго добра обоих сторон". Проте цей пакт мав і ширше значення на майбутнє (приміром, на випадок війни з Польщею — арт. XVI).

Певну увагу присвячено було економічним взаєминам обох держав. Застережено було право української людности організовано, "за ведомом Войска Запорожскаго и Государства Крымскаго і за листами", "волію добыватца на рыбной і на звериной ловлЂ и насоли" — на Дніпрі й на всіх допливах Дніпрових по обох боках, без будь-якої оплати (арт. VI). Далі проголошено було обопільне право вільного торгу — на загальних підставах — купців українських в Криму, Білогородщині й в інших землях Кримської держави; кримських купців — на Україні. Купців-чужоземців зрівняно було в митних правах з купцями місцевими. Торговельний шлях ішов купцям українським через Переволочну на Газі-Керман; купцям кримським — на Переволочну (арт. IX).

Найбільшу вагу для історії української політичної думки безперечно мають пакти конституційного характеру. Основні ідеї політичні в діяльності Петриковій — визволення України з-під чужоземної влади та об'єднання українських земель у межах осібної держави — яскраво виявилися в трактаті 1692 р. "Княжество (выдЂлное) Киевское і Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским", або коротше "Княжество (Государство) Малоросійское" — ось формула української державности, виявлена в діяльності Петриковій і в трактаті 1692 р. зафіксована та міжнародньо-правним способом визнана. Перший артикул трактату визнав цю державну організацію: "Княжество Киевское и Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским имЂет быть выдЂлное при всяких своих волностях". Кримське ханство не мало права втручатися у внутрішні справи України. "Княжеству Малороссійскому і всЂму Войску Запорожскому как даст Господь Бог волное государство, чтоб права сЂбе природное и порядок, которой полюбитца, учинить волно" (арт. XI).

Ідея державної території України позначилася в договорі 1692 р. дуже яскраво. Князівство Малоросійське, очевидно, складалося б із земель колишніх воєводств Київського та Чернігівського, отже, охоплювало Лівобережжя й чималу частину Наддніпрянського Правобережжя. На сході до цієї держави прилучено було б частину Слобожанщини, а саме полки "Ахтырской и Сумской со всЂми принадлЂжносьтьми своими". Полки Харківський і Рибінський (Острогозький) мали бути переведені на Правобережжя ("на Чигиринскую ДнЂпра сторону"), а їхні землі мали спорожніти (арт. IV). Це відповідало традиційній кримській політиці, що воліла утворити степовий бар'єр поміж Кримом і Московщиною (та Україною). На півдні кордони українські сягали лиш до р. Самари, але на Самарі не можна було "городов никаких и деревнь, ни строенія никакова" ставити (опріч монастиря Самарського. — Арт. XII). Складніше питання щодо правобережних земель Української держави. Відповідний пакт зредагований досить невиразно. Правобережжя ("Чигиринская сторона со всЂми городами") мало увійти до складу Князівства Малоросійського в межах "пока Хмелницкой завоевал c ордами от поляков" (арт. V). Неясно, чи це була вся територія, завойована за Богдана Хмельницького, чи тільки та частина її, що визнана була за козацьку у Зборівському трактаті 1649 р. Та коли згадати за назву "народ Малороссійскій" у титулі Української держави в договорі 1692 р., ясно буде, що права цієї держави на всі правобережні землі було принципово застережено. Але практично договір 1692 р. цікавиться лише наддніпрянською частиною Правобережжя, давньою територією Козаччини, мабуть, тому що міжнародні договори другої половини XVII ст. (Бучацька угода 1672 р. і Журавнинська угода 1676 р. Польщі з Туреччиною, Бахчисарайська угода між Кримом та Туреччиною і Московщиною 1681 р.) визнали значну частину Правобережної України за володіння Туреччини (зверхника Криму), без згоди якої не можна було вирішити дальшу долю цих земель.

Договір 1692 р., безперечно, відповідав національно-державним інтересам України і, хоч не був визнаний леґальним українським урядом, мав певний вплив на дальшу українську політику щодо Криму. Бендерська конституція 1710 р. ствердила: "поневаж нам всегда пріязнь сусЂдская Панства Крымского есть потребна... на которую бы окрестные панства заглядуючися, не дерзали порабощенія себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати", — "теды... мЂет ясневельможный гетман (Орлик)... старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни". Й наступного року (23.I.1711) гетьман Пилип Орлик уклав новий союзний договір з Кримом.

Ще більше значення договору 1692 р. в історії української державницької думки. Він є яскравим доказом того, що навіть у перші роки гетьманування Мазепи, після Коломацької угоди з Москвою 1687 р., українська політична думка мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборности, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини й Польщі. Договір 1692 р. безперечно свідчить про те, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою й рішучої боротьби з нею за свою незалежність. Це було повне заперечення Переяславської угоди 1654 р. й навіть перекреслення Переяславської традиції. Українсько-кримський договір 1692 р., укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовою Мазепиного виступу проти Москви в 1708 р.

Влітку 1692 р. Запоріжжя приєдналося до угоди Петрика з Кримом. Та незабаром з'ясувалося, що, схвалюючи цю угоду, Січ відмовляється пристати до Петрика й подати йому військову допомогу. "Кошевой... атаман и иныи куренные атаманы и многіе знатные козаки о ПетрушкинЂ... замыслЂ... печалны". Зате рядове запорозьке козацтво було на боці Петрика: "иные... пьяницы и голудба меж себя говорят, и они де пойдут c Петрушкою рандарей бить, и в ЗапорожЂ де козаки меж себя мутятца" — так сповіщав Москву боярин і воєвода Б. Шереметєв 37.

Допомога січової голоти не могла заступити організованої помочі всього Війська. З другого боку, можливість якоїсь активнішої підтримки з боку опозиційної старшини Гетьманщини була виключена, хоч би вже тому, що вся опозиція фактично опинилася в руках Гетьмана й московського уряду 38. Тоді виникло питання про політичну організацію повстання. До середини 1692 р. Петрик, мабуть, не думає про булаву. Проте дальший хід подій примусив його подбати про обрання нового гетьмана. З допомогою кримців Петрик був обраний на гетьмана на раді в Кам'яному Затоні 18 липня 1692 р. Тоді ж було призначено трьох полковників (Василя Бузького 39, Кіндрата й Левка Сису) і 6 сотників 40. 29 липня Петрик видав свій перший гетьманський універсал до населення України 41. Це був повний і остаточний розрив керівника повстання з тими політичними колами на Гетьманщині, які організували це повстання.

В таких умовах неминуче виникала соціяльна проблема. Вага запорозької голоти та надія на повстання поспільства на Гетьманщині зростають. Спочатку Петрик дивився на це лише з погляду політичних інтересів повстання. Він добре розумів силу соціяльно-економічного невдоволення й протесту з боку широких народних мас, і ставка на це була однією з найбільших у тактиці Петрика, в якого згодом викристалізується думка про організацію упосліджених шарів суспільства. В універсалі 29 липня 1692 р. Петрик писав: "Сами знаєте, що вам дЂют москалЂ и свои драпЂжние пани и що ся вам чинит от арендаров, все тое добре знаєте, поневаж объЂздили вам подданством шіи, и худоби ваши всЂ поотбирали" 42. В численних бесідах, зокрема на Запоріжжі в 1691-1692 рр., Петрик висловлювався ще гостріше: "Я, пане Кошовый, горло свое ставлю и велите мене на составы порубати, коли тобЂ вся Украйна, почавши од самой Полтави, не поклонится, тилко хоч шисть тисячей озми орди, да пойдем в городи; мене пошли вперед c килкосот конми в Полтавщину. Я знатиму, з якого конца зачати; да и дЂдусь мой не буде спати за свою зневагу, що его зкинули c полковництва; а гетман сей зараз на Москву утечет, бо там его вся душа, а тут тилко тЂнь его... Пане Кошовый, (чи) не помогут нам братя наши голоколЂнки из бЂдними людми, тилко которих сердюки, арендари да и тие дуки, що им цари маетности понадавали, мало живих не Ђдят; они почуют, що ти з войском рушишся з СЂчи, то сами оны тих чортув панув подавят, а мы вже прийдемо на готовий лад" 43. Важко сказати, чи це була щира думка Петрика, чи лише звичайнісінька демагогічна тактика. Але вона не могла не вплинути на становище старшинської опозиції.


 
 

Цікаве

Загрузка...