WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Козаччина на Правобережній Україні. Семен Палій - Реферат

Козаччина на Правобережній Україні. Семен Палій - Реферат

Реферат на тему:

Козаччина на Правобережній Україні. Семен Палій

Але польська політика на Україні не могла осягнути своєї головної мети — цілковитого опанування Правобережжя, доки там була сила, що з нею Польща мусіла рахуватися. Ця сила була козаччина.

Ставлення до козацтва в польських колах було подвійне. Загалом польська шляхта ставилася вороже до козаків, навіть тих, що служили Речі Посполитій. Вона добре знала, що це був надійний і міцний керівник української людности в її віковічній боротьбі проти польського панування. Вона знала також, що ця організована збройна сила, яка не могла довго миритися з чужим пануванням, була нерідко на Україні єдиною вирішальною силою. Отже, шляхта всіх українських воєводств настирливо вимагала від уряду ліквідації козацтва на Правобережній Україні.

А втім, були й інші шляхетські голоси, що більш тверезо оцінювали ситуацію на Україні. Вони виходили з інтересів державної оборони, передусім оборони від невпинних і страшних турецько-татарських нападів. Відомий шляхетський ділок і дипломат свого часу, знавець українських справ і один з промоторів Гадяцької унії 1658 р., чернігівський воєвода Станислав-Казімір Бєнєвський, у своїй записці про становище Речі Посполитої в 1675 р., писав: "Хіба не відштовхнули ми від себе козаків, збудувавши Кодак; хіба не грабували ми їх самі, коли конституцією 1638 р. довели їх, дійсно, до розпачу? ...Якщо, справді, згубна війна Хмельницького викликана нами, то, звичайно, келих наповнився вщерть; а потім на нас звалилися війни з сусідами — Туреччиною і Москвою. Я тільки нагадую, що, коли ми надалі не втримаємо за собою України, даремна буде наша праця... Треба мати на оці, що наша Річ Посполита не може боротися проти такого могутнього ворога (Туреччини) лише з одним найманим військом".

Досвід тяжкої війни з Туреччиною наочно доводив польському урядові, що для захисту Правобережної України і всієї Речі Посполитої від турецько-татарської навали треба мати козацьке військо. Ще гостріше постало це питання тоді, коли Польща ввійшла до антитурецької коаліції і розпочала контрнаступ проти Туреччини. З другого боку, польський уряд ніколи не залишав думки про повернення Лівобережної України й Києва, і в цих далекосяглих плянах правобережне козацтво мало відіграти певну ролю. Нарешті, на початку 80-х років XVII ст. військово-політичні й економічні інтереси польського уряду визначали потребу колонізації Брацлавщини й Київщини, зокрема правобережної Наддніпрянщини.

Після смерти польського козацького гетьмана, колишнього подільського полковника Остапа Гоголя (1679) 10 польський уряд не призначив нового гетьмана. Рештки козацького війська, осередком якого було Димерське староство (Київщина), перетворилися фактично на загони найманого війська Польщі; вони одержували (1682) щорічної платні лише 1000 злотих і перебували в розпорядженні польської адміністрації Київського воєводства. На чолі цих козаків були полковник Мирон і шляхтич Урбанович.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років XVII ст. на території Київщини й Брацлавщини з'являються мандрівні загони охотників на чолі з "ватагами" (з козаків лівобережних або запорозьких), які називалися полковниками. Вони "без усякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападенія бесурманского христіян и границ обороняючи, по диких степах... кормячися от диких звЂрей мясом и криючися, татарскіе загони, c Полщи и з Россіи з людми набранними, в Крим и в БЂлоградщину в неволю проваженними розбивали и користей — з конми и оружіем — татарських доставши, употребляли" (Граб'янка).

Ця степова "вольниця" і була резервом того організованого козацького війська, яке створене було польським урядом у 1683 р. На чолі цього війська поставлений був гетьманом, з осідком у Немирові, український шляхтич Степан Кумицький 11, що його в 1684 р., після розгрому його загону татарами, замінив Андрій Могила, виходець з Лівобережжя, про якого Мазепа (1689) висловився категорично: "Оний не тилко пяний, але и тверезий розуму не мает" 12. Могилі, як і його наступникові Гришкові 13, також не вдалося організувати міцне та боєздатне і разом з тим покірливе польському урядові козацьке військо.

Невдача цих спроб довела польському урядові й королеві Яну Собєському, що такі "охотні" загони по суті є лише найманим військом і, ясна річ, не спроможні забезпечити відповідні військово-політичні й господарські інтереси Речі Посполитої на Україні. Тоді польський уряд, не відмовляючися й надалі від вербування найманих козацьких полків, вирішив стати на шлях організації територіяльного козацького війська Речі Посполитої на основі нового залюднення правобережної Наддніпрянщини. Отже, з дозволу польського уряду, починаючи з 16841685 рр., у межах Київського й Брацлавського воєводств виникають територіяльні козацькі полки на чолі з полковниками Захаром Іскрою — в Корсуні 14, Самусем (Самійло Іванович, згодом — гетьман) — в Богуславі 15, Андрієм Абазином — у Брацлаві 16, Семеном Палієм — у Фастові (пізніше — з титулом білоцерківського).

Найвидатнішим з них був, безперечно, Семен Палій, "полковник його королівської милости Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський" 17.

Семен Пилипович на прізвище Палій був родом з Борзни (хоч предки його могли походити і з Правобережжя) 18. Народився він десь на початку 40-х років XVII ст. Походячи з козацької або заможної міщанської родини, Палій дістав непогану освіту — можливо, вчився деякий час у Київській колеґії.

Довгий час Палій був звичайним козаком, записаним до реєстру Ніженського полку. Він оженився, мав деяке майно і спочатку мало чим, мабуть, відрізнявся від інших козаків Ніженського полку 19.

Але далі життя Палія пішло іншим і славним шляхом. Наприкінці 70-х років, овдовівши і видавши дочку заміж (за Антона Танського, в 1677 р.) 20, він пішов на Запоріжжя, де був і на поч, 1680-х років, і незабаром відзначився там як своїми військовими заслугами, так і організаційними здібностями. Однак рамці Запоріжжя, що прагнуло жити в мирі з Кримом, особливо після Бахчисарайської угоди 1681 р., були для Палія надто вузькі. Шукаючи воєнних подвигів, іде він зі своїм "охотним" загоном на службу до короля Яна Собєського, який вів тоді боротьбу проти Туреччини. Є неясні відомості, що Палій брав участь у розгромі турецько-татарського війська під Віднем в 1683 р. У 1684 р. Палій, тоді вже полковник 21, перебував на Запоріжжі. У тому ж році польський уряд з метою охорони Правобережжя від татарських нападів, а також готуючися до війни проти Росії, підтвердив права козаків на території правобережної Наддніпрянщини і дозволив їм жити (за вийнятком шляхетських маєтків) в околицях Корсуня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані і в басейні річок Тясмина і Тікича. Соймова конституція 1685 р. ствердила права правобережного козацтва.

Цим дозволом і скористався Семен Палій. Він оселяється зі своїм полком на Фастівщині, в маєтках Київського католицького біскупства. Згодом, підбиваючи підсумки своєї діяльности над залюдненням краю, Палій казав, що він знайшов тут спустошену землю і працював коло Фастова, як коло власного господарства.

В 1688 р., "утишивши... ЗаднЂпра" (тобто правобережну Наддніпрянщину) і "поосажовавши многіе гради людми", Палій стає фактичним володарем усієї Білоцерківщини (крім фортеці Білої Церкви), справжнім "удЂлним паном", за виразом Граб'янки.

Однак територія "Паліївщини" далеко виходила за межі колишнього Білоцерківського полку: вся правобережна Наддніпрянщина, від Полісся до "Дикого поля", за вийиятком хіба самого узбережжя Дніпра, фактично була в руках Палія. Нерідко "покозачувалися" цілі села (наприклад, с. Лешня, маєток Чорнобильського домініканського кляштору в 1684 р.) 22. Саме в цей час на всю широчінь розгортається господарська і політична діяльність славетного "охотного" полковника, який провадить героїчну боротьбу проти Туреччини й Кримського ханства, а головне — очолює визвольну боротьбу українського народу на Правобережній Україні проти польського панування й шляхетського гніту, за об'єднання Правобережжя з Лівобережжям, — боротьбу, яка зробила Семена Палія народним героєм України і серед його сучасників, і серед наступних поколінь, а славу його імення поширила далеко за межі України.

Значна частина Правобережної України — Київщина і Брацлавщина були страшенно спустошені війною і перетворені майже на пустелю. Клясичний опис цієї руїни подає С. Величко: "ВидЂх многіе гради и замки безлюдніе и пустіи, вали, некгдись трудами людскими аки гори и холми висипанніе, и тилко звЂрем дивіим прибЂжищем и водвореніем сущій... ВидЂх пространніе... поля и розлегліе долини, лЂси и обширніе садове, и красніе дуброви, рЂки, стави і озера запустЂліе, мхом, тростіем и непотребною лядиною заросліе... ВидЂх же к тому, на розних там мЂстцах, много костей человЂческих, сухих и нагих, тилко небо покров себЂ имущих". Особливо спустошена була правобережна Наддніпрянщина, власне її південна частина, стара територія козаччини.

Проблема правобережної Наддніпрянщини, особливо Дніпровського узбережжя, мала на той час велике міжнародньо-політичне значення. У Бахчисарайському трактаті 1681 р. було застережено, що "от Кіева до Запорог по обЂ стороны ДнЂпра городов и городков не дЂлать". В договорі "вічного миру" 1686 р. визначено було: "О... разореных городЂх и мЂстЂх, которіе от мЂстечка Стаек вниз ДнЂпра по рЂку Тясму были... Ржищев, Трахтемиров, Канев, Мошны, Соколня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крилов и Чигирин... договорили и постановили, что тЂ мЂста оставатись имЂют пусти так, как нынЂ суть" (п.7). Ця наддніпрянська пустеля в російських і польських урядових колах вважалася тоді найкращим бар'єром не тільки між обома державами (а також Туреччиною і Кримом), але й між двома роз'єднаними частинами України — Лівобережжям і Правобережжям. Недаремно один з найактивніших провідників політики московського уряду на Україні, окольничий Леонтій Неплюєв, права рука князя Ґоліцина, згодом (1689) ставив собі в особливу заслугу те, що "ЗаднЂпровская страна без остатку запустошеиа, для которого запустошенія в Малороссійском краю и до днесь имЂетца тишина".

А проте життя було сильніше, ніж кабінетні пляни політиків і дипломатів. В той час, коли Неплюєв у своєму засланні вважав правобережну Наддніпрянщину пустелею, тут, у цій багатій і родючій місцевості, вже буяло нове життя. Під проводом Палія швидко залюднювалася ця спустошена територія, росли села й містечка, ставало заможнішим козацтво. Сюди, на "Паліївщину", з різних кінців України масами йшло селянство. Широкі поля засівалися хлібом, збільшувалася кількість населення, як писав гетьманові Мазепі про це відродження правобережної Наддніпрянщини Палій. Ще до початку 90-х років XVII ст. була залюднена територія старих козацьких полків — Білоцерківського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Уманського. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині,

Loading...

 
 

Цікаве