WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Війна після війни - ОУН і УПА пiсля 1945 року - Реферат

Війна після війни - ОУН і УПА пiсля 1945 року - Реферат

Зрозуміло і те, що виконувати ці рішення було дуже непросто, що стимулювало агресивність дій режиму. Прикладом можуть бути дії М. Хрущова. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВД, НКГБ, командуючих військовими округами він наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував "у кожному селі створити своє опертя" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 2884, арк. 128).У вже згаданій "Орієнтировці про злочинну діяльність українсько-німецьких націоналістів у західних областях Української РСР", складеній у серпні 1947 року заступником начальника 2-го Управління НКГБ УРСР Пастельняком, йшлося про те, що у 1944-1945 роках органами та військом МГБ-МВД всі найбільші і середні за чисельністю "банди УПА були цілком розгромлені, і УПА, як така, припинила існування", а відтак залишилися "дрібні групки бандитів", що продовжують свої дії (ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 226, л. 102-103).Тим не менш, за даними МВД, на 1 квітня 1946 року було 479 бойових одиниць ОУН і УПА і 3 735 бійців. За даними МГБ, на 1 січня 1947 року у збройному підпіллі нараховувалося 530 бойових одиниць і 4 456 бійців (Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН і УПА в Україні (1946-1956 рр.). - С. 24, 41). На 3 березня 1948 року у західних областях України було 647 організацій чисельністю 3 176 осіб, 188 "бандгруп" чисельністю 1 229 осіб і 2 019 "бандитів-одинаків", всього 6 424 особи (ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 226, л. 27). На 17 квітня 1952 року продовжував вести роботу 71 провід ОУН (160 осіб), 84 бойові групи ОУН (252 особи), а також окремі бойовики (647 осіб) (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 72, арк. 46-47). На 21 листопада 1953 року у західних областях України продовжували діяти 15 проводів ОУН (40 осіб), 32 підпільні організації і групи (164 особи), 106 окремих бойовиків, всього 310 осіб. Крім того, на обліку перебували 794 нелегали, з яких 372 були колишніми членами ОУН і УПА (Там само, спр. 73, арк. 60-61). На 17 березня 1955 року в західних областях України нараховувалось 11 розрізнених бойових груп чисельністю 32 особи, 17 окремих бойовиків, здійснювався пошук 500 нелегалів (там само, спр. 75, арк. 31-32).Поза сумнівом, за закликами, а часом і політичними ламентаціями на тему "залишків українсько-німецьких націоналістів" стояла впевненість влади у своїй перемозі з огляду на переважаючу силу і чисельність. Документи, що торкаються не політичних, а військових аспектів боротьби з українським повстанським рухом, повною мірою відбивають це.До речі, той факт, що боротьбу з ОУН і УПА вели внутрішні і прикордонні війська, свого часу замовчувала комуністична пропаганда. Коли під час горбачовської "перебудови" з'явилися згадки про це, один з найактивніших критиків "націоналістичного бандитизму" винайшов таке пояснення: "Залучення окремих військових частин до ліквідації банд ОУН і УПА зовсім не означало, що винищувальні батальйони і групи самозахисту разом з органами Радянської влади не могли самі покінчити з бандитизмом... Йшлося про інше. Участь військових підрозділів у знешкодженні оунівських банд мала на меті припинити дальше кровопролиття, захистити сільських трударів від бандитського терору...". (Давиденко В. А. "Українська повстанча армія": шлях ганьби і злочинів. - К., 1989. - С. 38).Зрозуміло, все було навпаки. Режим відверто зробив ставку саме на військову силу. Партійні органи були причетні до формування планів збройної боротьби проти загонів УПА і підпільної мережі ОУН. Безперечно, конкретні військові операції, зокрема, використання Внутрішніх військ НКВД Українського округу, військ МГБ того самого округу або сил внутрішньої охорони МВД УРСР, акції контррозвідувальних органів і міліції, все це планувалося у військових штабах, а також керівниками НКГБ-МГБ. Одначе партійне керівництво брало участь у визначенні стратегічних напрямків цієї роботи.Важлива роль відводилася "чекістсько-військовим операціям", які мали на меті пошук і знищення збройних підрозділів УПА. Якщо "об'єкт операції" був відомий, застосовувався метод оточення, якщо ні - метод пошуку у блокованому чи неблокованому районі. Про масштаб цих операцій можна скласти уявлення за складеними переліками, які збереглися. Так, лише у Львівській області підрозділи 88 стрілецького полку 11 загону внутрішніх військ-охорони МГБ-МВД СРСР у 1946-1954 роках здійснили 511 таких операцій (ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 306, лл. 1-77). На терені Дрогобицької області 13 загін (7 дивізіон ВВ МВД) ВО МВД СРСР у 1946-1953 роках здійснив: у 1946 році - 28, у 1947 - 20, у 1948 - 14, у 1949 - 15, у 1950 - 17, у 1951 - 15, у 1952 - 32, у 1953 - 17 таких операцій (Там же, д. 205, лл. 1-36).Вражають і цифри, що засвідчують кількість задіяних військ у цих операціях. Так, наприклад, 5-6 листопада 1953 року було проведено операцію у лісовому масиві на межі Олеського, Підкам'янського і Заболотцівського районів Львівської області з метою виявити сховище оунівського керівника. Для цієї операції було задіяно два загони внутрішньої охорони МВД УРСР загальною чисельністю 1500 осіб (там же, д. 591, л. 317).На початку листопада того самого 1953 року при проведенні операції по "ліквідації оунівських бандглаварів" у Львівській області було задіяно зведений загін чисельністю 2050 осіб (там само, л. 310).І це - зауважимо - був вже 1953 рік, коли за оцінками самих чекістських органів "бандгрупи" складалися із 2-3 осіб.Цікаво, що проведення цих операцій ретельно і детально фіксувалося з метою подальшого вивчення і застосування набутого досвіду. Режим направду не забував про узагальнення цього досвіду. Створювалися численні методичні розробки на теми "Здійснення військово-чекістської операції дивізіоном по пошуку і ліквідації бандитів в лісі", "Група по пошуку і ліквідації бандитів у сховищі в лісі", "Про характерні ознаки, за якими військові наряди віднаходили бандитські сховища у зимових умовах" тощо. Готувалися і спеціальні розвідки. Так, 27 січня 1953 року заступник начальника штабу внутрішньої охорони МВД СРСР Самусь надіслав листа заступникові начальника 1-го відділу штабу ВО МГБ Українського округу Бромбергу із директивою - підготувати статтю для бюлетеня по обміну досвідом організації і проведення "чекістсько-військових операцій". Вимагалося докладно висвітлити наступні питання: "1. Мета бойового забезпечення чекістсько-військової операції.2. Розвідка противника до початку чекістсько-військової операції та у її ході.3. Організація охорони колон при слідуванні до району операції і назад...4. Забезпечення стиків і флангів у групі пошуку і групі блокування при проведенні операції.5. Маскування, що застосовується підрозділами під час маршу, при зайнятті висхідного становища (положения), а також у ході операції.6. Дотримання конспірації у чекістсько-військової операції" (там само, л. 344). І таку статтю, з докладними посиланнями на досвід, набутий у Західній Україні, було підготовлено. На початку 50-х років з'являється низка директивних документів, що вимагали удосконалення проведення "чекістсько-військових операцій". Так, 9 вересня 1953 року у своїй директиві за №111 МВД СРСР вимагав від начальників органів МВД ретельно вивчати інформацію про тих, кого розшукували, район і умови проведення операцій тощо. У наказі МВД СРСР за №001071 одним з головних завдань на 1954 рік було визначено вдосконалення тактики проведення "чекістсько-військових операцій", введення у практику польового вишколу військ і особливо нічної підготовки (там само, д. 621, л. 240).Характерно, що фіксувався і аналізувався не лише позитивний досвід дій військових, а й негативний. Збереглися численні "Журнали обліку невмілих дій службових нарядів" ("Журнал учета неумелых действий служебных нарядов") у військових частинах. Тут фіксувались не лише факти, що свідчили про незадовільні дії, а й про накладення стягнень на військових (там само, д. 208). У свою чергу, при проведенні військових чи військово-чекістських операцій їх організатори ніколи не забували про політичне забезпечення цих заходів. Так, наприклад, з 30 січня по 7 лютого 1945 року за наказом начальника військ НКВД Українського військового округу було проведено широкомасштабну операцію у Морочанському та Висоцькому районах Рівненської області. Виконання було покладено на 16 окрему стрілкову бригаду ВВ НКВД Українського округу, яка мала завдання разом з органами НКВД, НКГБ і місцевим радянським і партійним активом:"а) Ліквідувати банди, боївки і ОУНівське підпілля;б) Виселити сім'ї бандитів, які відмовилися з'витися добровільно; в) Вилучити чоловіче населення призивного віку;г) Сприяти радпартактиву у здійсненні заходів по виконанню населенням обов'язків перед державою, роз'яснювальній роботі і перепису населення" (ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 81, л. 6).У своєму звіті начальник політвідділу згодом описував, як політоргани готували бійців до цієї операції, зокрема роз'яснюючи рішення ЦК КП(б)У по ліквідації "німецько-українських банд у західних областях України". На його думку, "конкретна, цілеспрямована робота Політвідділу, політапаратів, партійних і комсомольських організацій сприяли тому, що, на відміну від колишніх операцій, особовий склад з усією серйозністю поставився до виконання поставленого завдання, виявляючи чекістську пильність, дисципліна особового складу була значно підтягнута, а наслідком і кращі результати операції, а саме:За період з 30 січня до 7 лютого 1945 року всіма частинами: 1. Вбито бандитів - 205 осіб2. Захоплено в полон бандитів - 61 ос.3. Здалося добровільно бандитів - 49 ос. 4. Захоплено бандпосібників - 112 ос.5. Захоплено тих, хто ухилявся від призову до Червоної Армії - 230 ос.6. Захоплено дезертирів - 131 ос.7. Затримано без документів - 5 ос.8. Виселено бандсімей - 116 ос.9. Явилося з повинною у райцентри НКВД, НКГБ, військкомати бандитів, пособників, дезертирів і тих, хто ухиляється від призову до Червоної Армії - 203 ос." (там само, л. 11 об).У цьому самому документі знаходимо також і звіт про захоплені трофеї:"1. Ручних кулеметів - 5 шт.2. Автоматів - 10 шт.3. Гвинтівок - 59 шт.4. Револьверів "Наган" - 5 шт. 5. Ручних гранат - 27 шт.6. Патронів - 4265" (там само). Звернімо увагу на те, як багато було вбито "бандитів" і які малі трофеї було захоплено. І наведений документ не є поодиноким. Це наштовхує на думку про те, що вбивали неозброєних людей. Відтак спектр жертв терору значно розширювався, знищували не лише тих, хто справді чинив збройний опір, а й мирне населення, яке оголошувалось "бандитами" або "бандпосібниками". Все це - яскраві приклади методів, якими також комуністичний режим знесилював УПА. До цих методів належали дії розвідувально-пошукових груп (РПГ), які обшукували населені пункти, залишали секрети на шляхах ймовірного пересування підрозділів УПА, відшукували їхні сліди на полях і у лісних масивах. За окремими "бандгрупами", про які була інформація, закріплювалися оперативно-військові групи (ОВГ). Скажімо, лише на ділянці 62 стрілецької дивізії ВВ МГБ Українського округу станом на 22 квітня 1948 року було створено 28 ОВГ (там само, д. 300, л. 37). Для керівництва цими групами виділялися військові офіцери і оперпрацівники районних відділень МГБ. Для посилення боротьби з УПА створювалися оперативно-чекістсько-військові групи (ОВЧГ) у районах тієї або іншої області, найбільш "вражених бандитизмом". Частину документів (які раніше не підлягали оприлюдненню) цього тому присвячено явищу, яке комуністична пропаганда називала порушеннями "радянської" або "соціалістичної законності". Фактично йшлося про свавілля і насильство, що його чинили партійно-державні і чекістські органи, прикордонні і внутрішні війська, винищувальні батальйони. В цьому томі зібрано 28 документів про це, але по суті цій темі можна було б присвятити окрему книжку. При цьому перший документ з цієї низки датований лютим 1945 роком, а останній - квітнем 1954 року. Це означає, що брутальні дії проти місцевого населення були не поодинокими фактами, а становили певну тенденцію. В документах про порушення "радянської" або "соціалістичної законності" містяться численні факти самочинних вбивств місцевих жителів представниками комуністичної влади і військовими, безпідставних арештів, побиття заарештованих інших різновидів немотивованого насильства, садизму, підпалів, вилучення майна, фальсифікації слідчих справ. У постанові Політбюро ЦК КП(б)У "Про факти брутальних порушень радянської законності в західних областях УРСР" від 21 березня 1945 року підкреслювалось, що "у багатьох випадках це свавілля прикривається нібито боротьбою з українсько-німецькими націоналістами" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 29, арк. 189). Це твердження можна прийняти з одним застереженням - не у багатьох, а фактично у всіх випадках. З самого початку стало зрозуміло, що порушення не можна буде легко викорінити. Недаремно після згаданої постанови Політбюро ЦК КП(б)У знов повертається до цього питання 19 травня 1945 року і фактично констатує своє безсилля. При цьому нарком внутрішніх справ В. Рясний, нарком держбезпеки С. Савченко, начальники прикордонних військ НКВД Бурмака і Демшин, начальник внутрішніх військ НКВД Українського округу Марченко, начальники обласних і районних органів НКВД і НКГБ зобов'язані були взяти справи під особистий контроль (там само, арк. 282). Неефективність цього рішення і пропонованого контролю продемонстрували наступні події. У своєму рішенні "Про недоліки у роботі органів МВД, МГБ, суду і прокуратури по боротьбі з порушниками радянської законності у західних областях УРСР" від 24 липня 1946 року Оргбюро ЦК КП(б)У констатувало: якщо за 11 місяців 1945 року було зафіксовано 237 таких "порушень", то за 5 місяців 1946 р. - 965 (там само, спр. 50, арк. 93). У першому кварталі 1946 року у райвідділах МВД Станіславівської області знаходилось 3092 заарештованих, з них незаконно утримувалися 2023 особи (там само). Наводився такий приклад: у листопаді 1945 року начальник Яблунівського райвідділу МГБ Станіславівської області Діденко заарештував 89 осіб місцевої молоді 1928-1931 років народження. Він штучно сфабрикував так звану "запасну молодіжну сотню УПА" і півроку ці юнаки провели у в'язниці (там само, арк. 93-94). Повертаючись до питання про беззаконня і свавілля, Політбюро ЦК КП(б)У у постанові "Про стан і заходи по зміцненню соціалістичної законності і радянського правопорядку в Українській РСР" від 28 січня 1948 року зазначало, що лише протягом листопада 1947 року у Закарпатській, Львівській, Тернопільській, Рівненській і Станіславівській областях встановлено 200 випадків протиправних дій (там само, ф. 1, оп. 6, спр. 1169, арк. 21).Один з найбільш вражаючих документів був направлений на ім'я М. Хрущова 15 лютого 1949 рoку. Йдеться про доповідну записку військового прокурора військ МВД Українського округу Г. Кошарського "Про факти брутального порушення радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МГБ". В записці зазначалось, що МГБ УРСР та його управління у західних областях з метою "виявлення ворожого, українсько-націоналістичного підпілля широко використовують так звані спецгрупи, що діють під виглядом бандитів "УПА"... Однак, як свідчать факти, грубо-провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп і допущені їх учасниками свавілля й насильство над місцевим населенням не тільки не полегшують боротьбу з бандитизмом, а, навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й незаперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва у західних областях України" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 68, арк. 10). У записці, що друкується у цьому томі, наведено численні приклади беззаконь, за допомогою яких тоталітарний режим стверджувався в Західній Україні. Характерно, що Г. Кошарський підкреслював, що "не кожний випадок порушення радянської законності знаходить своє відбиття у слідчих справах і розслідується. Ба більше, якщо Військова Прокуратура і ставить перед МГБ УРСР питання про покарання злочинців, то з боку МГБ УРСР це не знаходить належного і швидкого реагування: вишукуються не стільки докази злочинної діяльності осіб, які брутально порушили закон, скільки різноманітні приводи для того, щоб "спростувати" факти, що їх повідомила Військова Прокуратура, і затягнути розслідування" (там само, арк. 8).Г. Кошарський прямо писав, що "дії т. зв. спецгруп МГБ мають яскраво уособлений бандитський, антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями" (там само, арк. 3). Разом з тим він цілком слушно зауважував, що "цей метод роботи органів МГБ добре відомий ОУНівському підпіллю, яке про нього попереджало і попереджує своїх учасників" (там само).Упродовж 40-50-х років ЦК КП(б)У неодноразово ухвалював спеціальні постанови про те, що кваліфікувалось як "порушення соціалістичної законності". Партійні органи, засуджуючи в постановах такі порушення, насправді несли головну відповідальність за них. Як і органи НКВД та НКГБ, які часом просто не вміли належним чином вести контррозвідувальну роботу. Саме це і було однією з причин жахливого терору. Причому одночасно влада намагалася досягти двох цілей: по-перше, покінчити з тими, хто свідомо підтримував повстанський рух, по-друге, залякати все інше населення, щоб воно стало покірним виконавцем політики влади. Це особливо яскраво виявилося за умов здійснюваної з 1947 року насильницької колективізації на селі, про що також йдеться у документах, вміщених у томі. Інформація про протизаконні дії і зловживання потрапила до документів і завдяки цьому стала нам відома. Одначе варто пам'ятати: це - лише мала частка того, що відомо про беззаконня, яке коїлося в згаданий період в західних областях України. Низка документів, що публікується у третьому томі, присвячена організації судових процесів проти учасників збройних формувань УПА і підпільних організацій ОУН. Зокрема, в червні 1948 року Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову "Про заходи по убезпеченню свідків, які дають свідчення в слідчо-судових органах, від репресій з боку банд українсько-німецьких націоналістів". У цій постанові йшлося про те, що під час проведення судових засідань часто не зберігається таємниця свідчень і це дає можливість підпільникам залякувати свідків і здійснювати стосовно них терористичні акти. Так, протягом січня-квітня 1948 року в західних областях України було вбито 195 свідків. "В результаті, - як записано в постанові, - деяка частина місцевого активу відмовляється давати свідчення в суді і навіть зовсім не з'являється до суду, боячись помсти з боку бандитів" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 33, арк. 166). Цим документом ЦК зобов'язував міністра державної безпеки, міністра внутрішніх справ, військового прокурора військ МВД Українського округу, голову військового трибуналу військ МВД Українського округу, прокурора УРСР та міністра юстиції в 10-денний термін розробити практичні заходи по посиленню негласності допитів і охорони свідків та інших осіб, що активно викривали підпільників (там само, арк. 169).У вересні 1949 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про проведення відкритих судових процесів у західних областях УРСР над окремими учасниками бандитсько-терористичних груп". Проведення цих процесів доручалося трибуналу військ МВД Львівського округу, де, на думку завідуючого адміністративним відділом ЦК КП(б)У Г.Дроздова, були зібрані найбільш кваліфіковані судові працівники в західних областях України. Політбюро також зобов'язувало голову трибуналу військ МВД Львівського округу та прокурора військ МВД Українського округу забезпечити проведення відкритих судових процесів українською мовою. З цією метою вони мали відібрати найбільш кваліфікованих працівників, що володіють українською мовою, до складу виїзних сесій трибуналу, а також прокурорів, що брали участь у судових засіданнях у ролі державних обвинувачів (там само, спр. 68, арк. 39-41).Ще один характерний документ - стенограма засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 22 березня 1950 року. Обговорювалось питання "Про заходи по посиленню боротьби із залишками оунівського підпілля в Західних областях УРСР". Цей документ передає атмосферу засідань Політбюро і реальне (не для пропаганди!) ставлення членів Політбюро до обговорюваної теми. Зокрема, Д. Мануїльський пропонував скерувати працівників МГБ до всіх колгоспів західних областей, а тих учасників підпілля, хто прийде з повиною, - переселяти до східних областей (там само, ф. 1, оп. 6, спр. 1434, арк. 143). Не менш рішучими були і пропозиції секретаря ЦК О.Кириченка: "Можливо слід видати новий наказ МГБ і ще раз попередити тих, хто не вийшов з підпілля. Встановити термін. Необхідно було б провести низку відкритих процесів у всіх областях. Частину засудити до розстрілу" (там само, арк. 145).Таким чином, як вже було зазначено вище, головна мета цих відкритих процесів - залякати населення. Ця ж думка домінує і у виступі Дем'яна Коротченка: "Треба проводити відкриті процеси, виносити суворі вироки. Частину бандитів засудити до розстрілу" (там само, арк. 146). Це - одна із яскравих ілюстрацій суті "соціалістичної законності", коли ще до суду вирішувалася доля тих, кого оголошували "бандитами". На початку 50-х років ЦК КП(б)У кілька разів в своїх рішеннях звертається до теми проведення відкритих судових процесів у західних областях України. У цьому томі, зокрема, друкуються постанови Політбюро ЦК КП(б)У "Про проведення відкритих судових процесів над учасниками українських буржуазно-націоналістичних банд" від 5 і 11 жовтня 1951 року (там само, оп. 16, спр. 70, арк. 65-67, 68). Це свідчить про те, що цим процесам надавалось великого пропагандистського значення в боротьбі проти загонів УПА і організацій ОУН. Вони повинні були сприяти залякуванню населення, щоб позбавити націоналістичні організації підтримки з боку місцевих жителів. Станом на 18 вересня 1959 року у Ровенській, Львівській, Станіславівській, Волинській і Тернопільській областях було проведено 14 відкритих судових процесів. З 51 колишнього члена ОУН до страти засудили 24 (там само, спр. 85, арк. 248-249).28 грудня 1949 року ухвалюється постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про наказ міністра держбезпеки УРСР №312 "Про непритягнення до карної відповідальності учасників залишків розгромлених українських націоналістичних банд у західних областях Української РСР, які добровільно зголосилися до органів радянської влади з повинною". Ми вже відзначали вище, що у зверненнях до населення західних областей України, які приймалися у 1944-1946 років, постійно звучали обіцянки "цілковитого прощення" всіх, хто здасться добровільно. Як і ті звернення, цей наказ також друкувався у всіх газетах, а його зміст обкоми західних областей були зобов'язані довести до місцевого населення (там само, спр. 1317, арк. 19). По суті це був сигнал до амністії і до певної міри він мав успіх.Незважаючи на зовнішній "гуманізм" такого роду рішень, ставлення режиму до колишніх учасників повстанського руху не було однолінійним. 9 листопада 1956 року Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ "Про заборону колишнім керівникам і активним учасникам українського націоналістичного підпілля, які відбули засудження і покарання, повертатись у західні області УРСР". 30 листопада 1956 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову "Про перегляд справ деяких осіб, звільнених з ув'язнення і заслання". Справа в тім, що на 1 грудня 1956 року в західні області України повернулось після звільнення 60 тис. осіб, засуджених за участь у повстанському русі та за інші "контрреволюційні злочини" (там само, спр. 77, арк. 2). Тоді влада вдалася до нових переселень, до так званого оргнабору (тобто людей направляли на роботу переважно у східні області), а також до того, щоб переконати судові органи: "бандерівців" зарано звільнили, а відтак їх слід повернути на місця колишнього ув'язнення (для декого із забороною проживати в Україні). Як засвідчують надруковані у цьому томі документи, по всіх цих лініях було досягнуто успіхів. Отже, минуле нікому не забували і не вибачали. Тих, хто все-таки залишався, ставили на відповідний облік.Ще наприкінці 40-х років повстанський рух відчув серйозну нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам Уряду УРСР з'явитися з повинною. З 1947 року почалося реформування підпільних структур. Так, 30 травня Роман Шухевич видав інструкцію, яка повністю зрівняла членів ОУН і УПА в підпільній системі. Відтоді ОУН і УПА почали називатися збройним підпіллям. Однак головне командування УПА при цьому не було розформоване. При цьому частина кадрів отримала директиву легалізуватись, проникати у комуністичні структури (Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років ХХ століття. - С. 221). Після загибелі 5 березня 1950 року головного командира УПА Романа Шухевича (Т. Чупринки) вона швидко втрачає боєздатність. 24 травня 1954 року МГБ був захоплений наступник Р. Шухевича Василь Кук. І хоча окремі повстанські боївки протримались ще до середини 50-х років, як зазначалося у доповідній записці Відділу адміністративних органів "Про стан роботи органів державної безпеки Української РСР" від 18 вересня 1959 року, вже на початку 1956 року було закінчено "ліквідацію збройних банд і організованого підпілля українських буржуазних націоналістів" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 85, арк. 247-248). Фінал історичної драми був визначений: військова сила, помножена силою репресивних органів, стала вирішальним фактором упокорення населення, ліквідації опору ОУН і УПА окупаційному комуністичному режимові.

Loading...

 
 

Цікаве