WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Давньоруська держава. (Реферат) - Реферат

Давньоруська держава. (Реферат) - Реферат

Реферат на тему:

Давньоруська держава

Давньоруська держава згуртувала розрізнені народи Східної Європи, створила сприятливі умови для розвитку їх економічного, політичного і культурного життя, зробила країну не тільки обороноздатною, але й грізною для ворогів. Однак, починаючи вже з другої половини XI століття, в результаті розвитку феодального землеволодіння, політичного посилення великих землевласників, економічного і політичного зростання окремих міст, які стали новими центрами окремих земель Київської держави, кожна з яких стала проводити свій власний курс, поступово набирав сили процес розпаду Київської Русі.

На кінець XII ст. нові політичні центри посилились і відокремились настільки, що можна вести мову про чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні й політичні взаємини: 1. Київська, Чернігівська і Сіверська; 2. Галицька і Волинська; 3. Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька і Вітебська; 4. Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська. Як вже зазначалося у другому розділі, роздробленість була закономірним етапом розвитку феодальних відносин і сприяла дальшому зміцненню феодальної формації. Разом з тим роздробленість послабила сили держави і народу в боротьбі із зовнішньою загрозою; це особливо трагічно виявилося пізніше, у роки навали орд Батия, що й призвело до занепаду Київської Русі.

Тут доцільно коротко зупинитися на проблемі історичної спадщини Київської держави. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції С. Соловйова і М. Грушевського. Перша, підготовлена попередніми спробами (М. Карамзіна, М. Погодіна), передбачає таку конструкцію історичного розвитку: Київ — Володимир — Москва. Прихильники цієї концепції, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX століття, доводили, що, оскільки росіяни були єдиною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), зв'язок Московської держави із першою державою східних слов'ян був найбільш важливим і послідовним. Із цього випливає, що, оскільки тоді українці і білоруси власних держав не мали, між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Безпідставність таких однозначних висновків давно доведено, але час від часу ця точка зору знову стає предметом жвавих дискусій і виступів політиків і науковців.

У статті "Звичайна схема "руської" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства" (1904 р.) М. Грушевський не обґрунтував детально альтернативної конструкції, відзначивши, що "київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV— XVI вв."

Однак історик послався на власну концепцію, розроблену в університетському курсі та в праці "Історія України-Руси". Незважаючи на те, що у повній відповідності до своїх народовських переконань М. Грушевський наполягав на історії народу, а не державних утворень, у яких народу доводиться існувати, схема історика багато в чому була зумовлена саме державницьким підходом.

Наявність різних точок зору, запеклість дискусій щодо спадщини Київської Русі зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії Давньоруської держави політичні, ідеологічні та наукові питання. Для нашого ж дальшого викладу вихідним є, К безумовно, незаперечний для більшості вчених факт: у південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій. Розташована в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях річок Дністра й Пруту Галичина межувала на сході з розлогими й лісистими рівнинами Волині. Здавна ці території заселяли племена дулібів, бужан, волинян, частково тиверців і білих хорватів. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мала боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для нападів кочових племен. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, який відігравав велику роль у житті Київської Русі.

Володимир Святославич у 980—990 pp. відвоював у поляків Галичину та Волинь, але остаточно вони увійшли до складу Київської держави за врядування Ярослава Мудрого. На Волині було засновано місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився до міста Галича. Київські князі закріпили ці землі за собою як особисті володіння. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі відомий в досить загальних рисах. За свідченням літописів у 1084 році тут здобули владу правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько — і в їх руках опинилися головні міста краю — Перемишль, Звенигород і Теребовль. Спочатку Галицька земля була поділена на декілька князівств, але князь Володимирко Володарович (1123, за іншими відомостями 1124— 1152 pp.) об'єднав їх у єдине князівство.

Волинь до 1170 p. залишалася в залежності від Києва. Хоч там князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під <гвоєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі.

Процес виділення Волині в окреме князівство значно посилився за часів Ізяслава Мстиславича, внука Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час ставав київським князем (1146—1154 pp.). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167—1170 pp.), зумів забезпечити своїй родині володіння Волинню, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство.

З 1170 року у Володимирі-Волинському княжив Роман Мстиславич, який був дуже розважливим політиком і знаним воєначальником, — поєднання, як на той повний небезпек період, нечасте. Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім'я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була надзвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних, об'єднань.

Вирішенню цього завдання певною мірою сприяв значний розвиток виробничих сил у Галичині і на Волині на зламі XII—XIII ст. Тут, як і на Придніпров'ї, розвивалося землеробство, скотарство, рибальство. Високого рівня досягло ремесло: ливарництво, ювелірне виробництво, зброярство, вироби з кості й рогу. З промислів цього періоду маємо відомосгі про широку експлуатацію підкарпатських соляних джерел.

Розвивалася також внутрішня і зовнішня торгівля. Галичина та Волинь вели торгівлю з іншими руськими землями, а також з Візантією, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Польщею. Галицько-Волинські землі експортували продукти сільського господарства, хутра, віск, інколи збіжжя, художні вироби. На західних землях була поширена пряслиця з овруцького шиферу. З заходу і півдня привозили шовк, тканини, прикраси, зброю, вино, рибу.

Економічний розвиток сприяв зростанню населення. Літописи згадують про велику кількість сіл у Галичині і на Волині. На початку XIII ст. тут нараховувалось декілька десятків міст. У містах зростало ремісничо-торгове населення. Воно підтримувало княжу владу в боротьбі проти боярської верхівки, яка гальмувала розвиток торгівлі і ремесла.

Тому посилення економічних зв'язків між Галичиною і Волинню і необхідність спільної боротьби проти агресії угорських і польських феодалів створювали передумови для об'єднання їх в єдину державу. Політичні передумови були підкріплені Романом Мстиславичем шляхом укладення союзних угод з Угорщиною і Польщею. Шлях на Галич Роман забезпечив собі, отже, суто дипломатичними заходами. І раптова смерть Володимира Ярославича (1198 p.) застала волинського князя за підготовкою походу на Галич. Складна політична ситуація, що склалася в зв'язку з кончиною останнього з Ростиславичів, примусила галицьке боярство закликати на князівство Романа.

У 1199 році Роман об'єднує Галицьку і Волинську землі під своєю рукою. Так було створене Галицько-Волинське князівство, яке одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Давньої Русі. Роман зробив столицею нового князівства Галич і перевів туди свій двір. Під час його князювання у Галичі було здійснено спробу вирішити кілька найважливіших завдань: він здолав боярську опозицію, що обмежувала дії його попередників; зміцнив західні кордони великого князівства; здійснив успішні походи проти половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу. Нарешті, зав'язав рівноправні й дружні взаємини з Візантійською і Германською імперіями.

Проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Романові Мстиславичу здавалося, напевне, що він зламав опір боярства Галицької землі.

Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроністи, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритись його владі. Але й тими жорстокими заходами йому не вдалося повністю викоренити боярську опозицію. І коли Романа не стало, боярські олігархи повернулися додому з вигнання або вийшли із запілля, щоб розпочати боротьбу проти його'нащадків.

Сепаратистські устремління боярства підтримували також деякі князі з родини Романа, які вважали невигідним для себе існування централізованого Галицьке-Волинського князівства й намагалися здобути незалежність своїх дрібних уділів, — в першу чергу белзький князь Олександр Всеволодович. Послаблення Галицько-Волинської держави бажали також Угорщина і Польща.

За таких умов у суспільстві посилювалося прагнення до міцної централізованої влади. І, спираючись на підтримку частини волинського боярства, міського торгово-ремісничого населення, Романовичі — Данило й Василько — розгорнули боротьбу за відновлення своєї влади, за об'єднання земель. Головну роль відігравав Данило, а Василько був його вірним помічником.

Протиборство Данила з антидержавними силами було напруженим і тривалим, а його результатом стало об'єднання у 1230 році Волинського князівства в руках Романовичів і завоювання Данилом галицького столу у 1238 році. Але боротьба за Галичину і Волинь тривала. Тільки перемога Данила над чернігівським князем Ростиславом й приведеними ним польськими і угорськими військами поблизу галицького міста Ярослава (серпень 1245 p.) поставила крапку у відновленні Галицько-Волинської Русі, її державної єдності.

Loading...

 
 

Цікаве