WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Чи йшов брат на брата? (один спірний епізод литовсько-руської історії) - Реферат

Чи йшов брат на брата? (один спірний епізод литовсько-руської історії) - Реферат

Греков, як і Колянковський, посилався на згадки про укладення Кястутісом угоди з Москвою щодо кордонів. Зрозуміло, однак, що існування подібного акту - явно недостатній аргумент на користь "промосковських" настроїв Кястутіса, тим більше - їх існування ще до 1380 р. Навряд чи може бути сумнів (це визнавав і сам Л.Колянковський [22, s.21]) у тому, що даний договір постав під час короткого великокнязювання Кястутіса (листопад 1381 - червень 1382 рр.) і, отже, нічого не дає для характеристики його взаємин з Альґірдасом і московськими великими князями у 1340-50-х рр. Саме ж укладення угоди легко пояснюється бажанням Кястутіса забезпечити свої східні кордони на час боротьби з Орденом. (Між іншим, не є доведеним фактом, що угода укладалася з Москвою. Ще А.Прохаска припустив, що це могла бути угода ВКЛ із Тверрю, оскільки в згаданих уривках йдеться про ржевські волості [27, s.502]). Що ж до розходжень між Альґірдасом і Кястутісом в баченні оптимального варіанту східної політики, то вони ймовірні лише на перший погляд. Дійсно, можна було б припустити, що Кястутіс, повністю поглинений боротьбою проти Ордену та, меншою мірою, Польщі, міг вважати доцільним порозуміння з московським урядом задля концентрації литовсько-руських сил на західному напрямі. Проте подібні умоглядні теоретизування не витримують критики. Адже збільшення сил ВКЛ, необхідних для успішної боротьби проти хрестоносців та інших ворогів, могло бути досягнуте лише завдяки масштабній експансії на сході і приєднанню нових і нових руських земель. "Самоусунення" від цього спричинило б хіба що втрату отриманих позицій і неминуче посилення Великого князівства Московського. Крім того, існують незаперечні свідчення того, що активна східна політика Альґірдаса не лише не зустрічала спротиву з боку Кястутіса, а, навпаки, активно підтримувалася останнім. Досить згадати хоча б його безпосередню участь в походах на Москву 1368-1372 рр. (Тоді, до речі, дуже важке становище ВКЛ у боротьбі з Орденом було зручною нагодою для Кястутіса виступити із вимогою миру з Москвою; нічого подібного він, однак, не зробив). Відтак видається цілком обґрунтованим наступний висновок: теза про "москвофільство" Кястутіса є історіографічним міфом, народженим польською історичною думкою; що ж до російської історіографії радянської доби, то нею була здійснена рецепція цього міфу, відповідно до власних історіософських настанов. (Взагалі треба зазначити, що дослідження історіографії політичної історії ВКЛ переконливо засвідчує наступну тенденцію: багато історичних фактів, встановлених польськими істориками, і обґрунтованих ними концепцій, були, яким би парадоксальним це не здавалося, успішно запозичені російською історіографією і "адаптовані" нею, хоча часто з діаметрально протилежними попереднім оцінками. Це стосується і ролі руського елементу у ВКЛ до 1385 р., і громадянської війни 1430-х рр., і "змови князів" 1481 р., і повстання М.Глинського, і багатьох інших питань. При цьому в ролі "користувача" виступала російська історіографія як дорадянської, так і радянської доби). Таким чином, не існує вагомих підстав вважати, що згадане перебування Альґірдаса у полоні було справою рук його брата. Найімовірнішим припущенням, виходячи з контексту, виглядало б наступне: литовський великий князь опинився у московському полоні і був змушений прийняти нав`язані йому умови. Однак навряд чи така подія могла бути пропущена московськими літописцями. До того ж співвідношення сил між ВКЛ і Великим князівством Московським в 1340-50-х рр. робить це малоймовірним. Невигідні угоди, укладені тоді Альґірдасом, слід пояснювати перш за все, вважаю, не могутністю Москви, а наявністю за спиною останньої вирішального "чинника" в особі Орди. В зв`язку із цим варто згадати добре відомий епізод із литовським посольством 1349 р. на чолі з Карійотасом (Коріатом) Ґедиміновичем до хана Джанібека. Досі важко визначити, проти Москви чи Польщі в першу чергу прагнув використати татарську допомогу литовсько-руський уряд; однак незаперечним є те, що невдача й полон посольства були спричинені активною протидією з боку московського великого князя Семена Івановича. Можна було б припустити, що саме ця подія відбилася в наказі посольству 1495 р., однак цьому суперечить те, що "niat", судячи з контексту, був все ж сам Альґірдас особисто. (Варто наголосити ще на одній цікавій обставині. Є підстави вважати, що саме тоді, приблизно в 1349-1350 рр., мав місце конфлікт між Семеном Івановичем та його братами Іваном і Андрієм; його відлуння простежується в угоді між ними трьома, укладеній в 1350 чи 1351 р. [1, №2, сі 1-13]. За припущенням Л.Черепніна, причиною незгоди могли бути різні зовнішньополітичні орієнтації, зокрема, невдоволення успадкованою від батька "проординською" політикою Семена [18, с.545-548]). Отже, залишається лише констатувати, що на даний час розглянута загадка не хнаходить задовільного вирішення, хоча а prori видається найімовірнішим, - таємничий полон правителя ВКЛ все ж був пов`язаний з діями татар, а не Москви. Проте викладені вище аргументи проти участі в даному епізоді Кястутіса не виглядатимуть остаточно переконливими, доки не буде знайдене пояснення його "незгоди" з братом, засвідченої під час переговорів 1494 р. самими ж литовськими послами. Для цього необхідно ширше звернутися до висвітлення даної події в першоджерелах, не задовольняючись наведеним Л.Колянковським уривком. Однак попередньо варто висловити дві зауваги. Перш за все, намагання достойників ВКЛ пояснити укладену в минулому невигідну угоду тодішнім розбратом всередині власної держави справляють враження наївності і безпорадності, бо навіть відсутності дипломатичного хисту. Адже їх ніщо не змушувало "виносити сміття з хати" на очах головного ворога батьківщини. До того ж добре відомо, що і вимоги, і аргументи литовської і московської сторін під час переговорів, як правило, помітно перегукуються між собою, так би мовити, йдуть парами. Наприклад, пересправи часто розпочинаються висуненням абсолютно фантастичних і завідомо неприйнятних для контрагента вимог. Так, литовські посольства наполягають на "поверненні" не тільки Сіверщини і Смоленська, а й Новгорода і Пскова [2, т.LIX, №6, с.74-75, №18, с.274; т.LXXI, №12, с.263,267, №16, с.369]; московський уряд натомість бажає "повернути" в якості "отчини" Київ, Полоцьк, Вітебськ, Волинь, Поділля і навіть Галичину [2, т.LIX, №37, с.579; т.LXXI, №3, с.43, №12, с.260, 266, №16,с.361-362]. Згодом на зміну цим побажанням приходять більш реалістичні. Отже, звернімося безпосередньо до джерела, яке висвітлює перебіг цікавлячих нас подій. Згадане посольство на чолі з воєводою тракайським і маршалком земським Петром Яновичем Монтигірдовичем розпочало переговори з вимоги від імені Александраса повернути Литовсько-Руській державі "што здавна которьш места прислухали к нашему государьству, к Великому Князству Литовскому, за великого князя Витовта и за великого князя Жыкгимонта и при отци нашом короли его милости" [2, т.ХХХV, №24, с. 13]. Відповідь на це московського уряду була наступною: "и коли государь ваш, князь велики Александр, напоминает предков наших и своих, и мьі хотим так, как бьіло при наших прадедех, при великом князе Семене Ивановиче, и при великом князе Йване Ивановиче, и при его прадеде, при великом князе Олгерде" [2, т.ХХХV, №24, с. 14]. Виходячи з цього, московські бояри Петру Монтиґірдовичу "говорили, чтобы кончял по великого князя Семєному докончянью и по великого князя Иванову. И пан
Loading...

 
 

Цікаве