WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем - Реферат

Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем - Реферат

Реферат на тему: Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української еміграції XVIII ст. ? Як відомо, при обранні гетьманом І. Мазепи 1687 р. між ним, старшиною та царським урядом було укладено так зв. Коломацький договір, що регламентував українсько-російські відносини і містив декілька нових положень порівняно з попереднім Конотопським договором 1672 р. Він загалом отримав негативну оцінку в історіографії як такий, що заклав основи конфлікту української автономії з Москвою. На думку О. Оглоблина, Коломацький договір принципово суперечив попередній традиції українсько-російських договорів і ставив під питання саме існування державності Війська Запорозького. Вчений зробив висновок, що "та ідея, яка була закладена в Переяславську угоду, до кінця XVII століття цілковито втратила всякий кредит" [1]. О. Субтельний наголошував на тому, що умови Коломацького договору "суперечили автономії українських земель", збільшуючи конфліктний потенціал відносин Війська Запорозького з царським урядом [2]. На нашу думку, деякі положення Коломацького договору, на які посилаються О. Оглоблин та О. Субтельний (про те, що слід називати землі Лівобережної України насамперед царськими, а не гетьманськими, а також про обов`язок гетьмана сприяти збільшенню контактів та зближенню (зокрема, шляхом укладання шлюбів) українців і росіян), були суто ідеологічною формулою і не мали механізмів прямої дії. Договір містив декілька суттєвих нововведень. Так, призначення генеральної та полкової старшини відтепер мало здійснюватися не військовою радою (згідно з Переяславською угодою 1659 р.), а царем за гетьманським поданням. Окрім того, рангові та надані за заслуги землі старшини переходили у повне її володіння. Також договір непрямо ставив під сумнів станові права козаків, що мали наділи у межах приватних маєтностей [3]. Але ці нововведення, зумовлені внутрішньою боротьбою українських політичних сил, хоча й суттєво коригували розвиток політичних та соціальних відносин в українській автономії й мали конфліктний зміст, проте не несли прямої загрози існуванню Війська Запорозького. Отже, на нашу думку, Коломацький договір 1687 р. не містив принципових порушень правового характеру традиції договорів Війська Запорозького з Російською державою другої половини XVII ст. У часових рамках гетьманування І. Мазепи (з 1687 до осені 1708 р., тобто, до переходу на бік шведського короля Карла XII) вважаємо за доцільне виділити два періоди у розвитку відносин української автономії з царським урядом: 1687-1699 та 1700-1708 рр. Восени 1689 р. від імені царя дяк Посольського приказу Андрій Вініус був уповноважений зібрати пропозиції гетьмана та старшин щодо зміни положень Коломацького договору. Більшість висловлених гетьманом пропозицій мали внутрішньоукраїнський характер - були порушені питання про визначення джерел фінансування найманого війська, про доцільність заміни оренд іншими видами оподаткування, про ревізію козацького стану тощо. Єдиним суттєвим з них стало питання про земельні надання. Однак гетьмана запевнили, що царський уряд не буде надавати земельних пожалувань без попередніх гетьманських універсалів [4]. Зрозуміло, що таким чином було суттєво посилено владу гетьмана щодо старшини, царський же уряд пішов на принципове обмеження своїх повноважень на користь української автономії. Згідно з новими положеннями Коломацького договору царський уряд почав наказним чином зміщувати з посад деяких старшин та полковників. Зокрема, 1690 р. було зміщено генерального осавула В. Сербина, полковників Л. Полуботка та Д. Райчу [5]. Наведений випадок характеристичний - адже усі три особи перебували в опозиції до гетьмана І. Мазепи. Отже, гетьман використовував царську владу для посилення свого автритету, певним чином монополізувавши кадрову політику в українській автономії. Разом з тим, це красномовно промовляло про посилення тенденцій втручання російської адміністації у питання кадрової політики Війська Запорозького. 1692 р. гетьман та старшина досягли певного компромісу в кадровому питанні-ані гетьман, ані старшина, ані рядове козацтво не можуть бути зміщені з посад або засуджені за поданням до царя без судового розгляду справи та відповідного вироку [6]. Власне, російська влада, визнавши такий компроміс, не тільки виступала гарантом стабілізації політичної ситуації у Війську Запорозькому, а й суттєво обмежувала свої можливості впливу на неї, отримані за Коломацьким договором 1687 р. 1695 р. царський уряд вирішив запровадити у Війську Запорозькому монополію на торгівлю сіллю. Відомо, що централізована соляна торгівля була важливим джерелом надходжень до царського скарбу. Також вона, як і кабацька монополія, через свідомо завищені ціни на сіль була своєрідним непрямим податком на населення. Спроба поширити такі монополії на українську автономію, зроблена за гетьманування І. Брюховецького, викликала опір населення. Безперечно, нова спроба могла дати значний прибуток царській державі, водночас знівелювавши форми непрямих податків Війська Запорозького - оренди, підірвавши основу формування скарбу української автономії та знищивши українські наймані війська, утримувані за рахунок оренд. Нововведення зустріло зауваження І. Мазепи щодо відсутності правового прецеденту для запровадження соляної монополії, а також саботаж виконання відповідних розпоряджень царського уряду на місцях [7]. Те, що царський уряд пішов на припинення введення такої монополії в українській автономії, відмовившись від значних економічних вигод та ефективних засобів контролю над Військом Запорозьким, може, на нашу думку, свідчити, що відносини цих двох суб`єктів на той час були, принаймні, не антагоністичними. Єдиним скільки-небудь значним відкритим виступом проти політики Російської держави за 1687-1699 рр. була акція П. Іваненка (Петрика).Цей канцелярист, що наприкінці 1691 р. приїхав на Запорозьку Січ, проголошував, що царський уряд разом із гетьманом І. Мазепою "радеет всех нас учинить своими холопами и невольниками". Окрім того, він твердив, що Москва планує запровадити "по городам воєвод" та знищити Запорозьку Січ [8]. Проте ані Запорозька Січ, ані населення Війська Запорозького, ані старшинські кола не надали йому допомоги. П. Іваненко не висунув розгорнутої аргументації, опертої на реальні факти, щодо необхідності виходу української автономії з-під влади царя. Окрім того, у Війську Запорозькому він апелював майже виключно до соціальних низів, адже соціальні лозунги були в його закликах визначальними. Його звернення до Запорозької Січі мають розглядатися окремо, оскільки остання мала специфічне автономне становище яку Російській державі загалом, так і у Війську Запорозькому. Для Запорожжя ідеї, співзвучні закликам П. Іваненка, стали характерними лише після 1699р. (після закінчення війни з Оттоманською Портою та Кримським ханством). До цього часу документиКоша, зокрема, угоди з
Loading...

 
 

Цікаве