WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р. - Реферат

Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р. - Реферат

Одинцем запитання могла бути трактована як "наступ" або "замах" на запорожців. Зрозуміло, що при виконанні посольської місії особисті мотиви не могли бути визначальними для П. Одинця та його товаришів. Козацькі посли мусили керуватися виробленими колективно запорозькою спільнотою політичними підходами. Недарма вони наголосили у Москві на пункті Роставицької угоди, згідно з яким застерігалися певні зовнішньополітичні інтереси Війська Запорозького (дозвіл їм на морські походи з малих річок проти Туреччини, а також походи проти Криму), у чому, до речі, можна було вбачати певний аргумент на користь позитивної оцінки стосунків козаків із польським королем. Можливо політика польського уряду щодо православної церкви та конфесійних прав православних у Речі Посполитій була бездоганна, через що запорозькі посли і не висловили до неї ніяких претензій? Справді, пов`язані з цією темою офіційні декларації польської влади позірно вирізнялися конструктивністю. Принаймні це стосувалося прийнятої на вальному сеймі 1618 р. постанови "Про грецьку релігію". У цьому документі зазначалося, що "повним заспокоєнням грецької релігії" займеться черговий сейм (на екстраординарному сеймі 1619р. це питання не розглядалося), а до його скликання, запевняли учасники сейму, "духовних і світських людей грецької релігії залишаємо у спокої, при вільному і звичайному богослужінні, щодо якого не повинно бути примусу I правного притягнення" [40]. Навряд чи подібні сеймові заклинання, які за прикметним збігом обставин з`явилися саме в той час, коли Річ Посполита мала нагальну потребу в козацькому війську у зв`язку із польсько-московською війною 1617-1618 рр., могли істотно вплинути на запорозьких послів, їхню політичну наївність не варто перебільшувати. І хоча відповідь П. Одинця на поставлені І. Грамотіним запитання з політико-конфесійним ухилом виглядає експромтом, вочевидь, вона необхідно мала бути пов`язана з настановами, які посли отримали перед від`їздом до Москви від політичних провідників Війська Запорозького. Тим більше, що церковно-релігійні проблеми явно стукалися у двері запорозьких політиків напередодні радикального організаційного оновлення українсько-білоруської православної церкви, яке відбулося 1620 р. Можна стверджувати, що восени 1619 р. у церковних, а також світських політичне активних колах українського суспільства визрів твердий намір відновити ієрархію православної церкви. Розпочалася політична підготовка до цього акту. Про це можна судити з одного прикметного документа, виявленого нами у Головному архіві давніх актів у Варшаві. Йдеться про складену у Києві на початку листопада 1619 р. православними церковними і світськими особами петицію. Автори якої хотіли донести зміст документа до короля, сенату та "Речі Посполитої" через посередництво новопризначеного київського воєводи Томаша Замойського [41]. Цей документ присвячено темі відновлення православної церковної ієрархії. У ньому наголошено на фактах релігійних утисків та порушенні конфесійних прав православних у Речі Посполитій, насамперед, на тому, що польський король, по суті, не дає свого дозволу на висвячення константинопольським патріархом київського митрополита. Тим часом, як зазначалося у петиції, такий стан речей суперечить церковним канонам і постановам. Заборонна політика Сигізмунда III стосовно православної конфесії йде врозріз з освяченою віками вітчизняною церковно-релігійною практикою. Вона порушує права та привілеї української шляхти, на дотримання яких присягали свого часу польські королі ("...що нам діється всупереч духовним канонам і постановам, а також супроти посполитому праву, привілеям і конституціям, які нам служать і стверджені присягами славної пам`яті польських королів та довготривалим і спокійним володінням упродовж шістсот літ"). Виходячи з цього, а також зважаючи на відповідні сеймові обіцянки православним шляхтичам, автори петиції висували перед політичним режимом Речі Посполитої вимогу дозволити православним на основі синодальних актів самостійно обирати митрополита та єпископів: "...щоб нам, згідно із нашими правами, звичаєм і давньою [практикою] вживання, а також сеймовими обіцянками дозволено було мати митрополита і наших старших через нашу елекцію відповідно до синодальних актів" [42]. Таким чином, спираючись на аргументацію, почерпнуту зі сфери канонічного церковного права, церковно-релігійну традицію, що набула моральної сили "старовини", а також права і привілеї шляхетського стану, автори петиції чітко означили свої політичні та правові прерогативи щодо обрання кандидатур на київського митрополита і єпископів, їх належало висвячувати за канонічними правами православної церкви. Щодо цього впадає в очі одна прикметна деталь. У петиції не зроблено якогось застереження стосовно того, що рукопокладення в сан митрополита та єпископів конче мало бути здійснене константинопольським патріархом. А тим часом у Москві перебував впливовий ієрарх Східної церкви - єрусалимський патріарх Феофан III. У червні 1619 р. він взяв участь у нареченні та висвяченні московського патріарха Філарета (в миру Федора) Микитовича Романова (реального співправителя свого царст-венного сина Михайла Федоровича), який хотів надати цій церемонії схожість із царським вінчанням [43]. Про таку місію патріарха Феофана у Московській державі, безперечно, знали в Україні. В тому числі і автори петиції, написаної 3 листопада 1619 р. й адресованої до владної верхівки Речі Посполитої. Навряд чи можна сумніватися у тому, що вони і собі хотіли скористатися допомогою єрусалимського патріарха. А йшлося про відновлення ієрархічної структури українсько-білоруської православноїцеркви. Якщо таке припущення вірне, то логічно виникає запитання; хто був причетним до написання зазначеної петиції? Відповідь на нього дасть можливість визначити політико-організаційне ядро руху за відновлення православної церковної ієрархії. Можна буде спробувати з`ясувати і те, у якій проекції стосовно цього ядра перебували провідники Війська Запорозького. Світло на це може пролити інформація, що міститься у заключній фразі даного документа. Отже, звертаючись до київського воєводи (імовірного посередника між православними колами, які стояли за петицією, і польським королем та іншими центральними інститутами політичної системи Речі Посполитої), автори відомого нам звернення себе позначили так: "Вашої вельможності, нашого милостивого пана, безустанні богомольці і найнижчі слуги. Усі разом християни руського народу, духовні і світські київські обивателі релігії Східної церкви підпорядкування святого отця константинопольського патріарха" [44]. Вжитий у наведеній фразі визначник "безустанні богомольці" (bogomodlcy ustawiczni) вказує на те, що текст петиції написано особою, яка представляла київське духовенство. Хто ж міг бути цією особою? Можна впевнено стверджувати, що це був перший ректор Київської братської школи Іван Борецький, який 1619 р. прийняв чернечий постриг під ім`ям Іова і став ігуменом київського Свято-Михайлівського монастиря. На чому ґрунтується така впевненість? По-перше, Іов Борецький часто завершував свої листи висловами на кшталт "покірно
Loading...

 
 

Цікаве