WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р. - Реферат

Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р. - Реферат

конфесійної теми. Адже на прямі запитання думного дяка стосовно "наступу" та "замаху" на віру П. Одинець фактично ухилився від відповіді, наполягаючи, що на козаків не було "замаху" з боку короля. Водночас там, де цього вимагали інтереси Війська Запорозького, він використовував запитання І. Грамотіна як привід для цілеспрямованого поширення політичне вигідної для козаків інформації. Так, задовольняючи цікавість свого співрозмовника щодо польсько-турецького примирення, П. Одинець зосередив увагу на дотичних до цієї тематики, однак вельми чутливих для козаків аспектах, пов`язаних із їхніми походами проти турків і татар. Подібна дипломатична тактика інформаційних маніпуляцій зумовлювалася не якимись суб`єктивними міркуваннями та уподобаннями, а чітким виконанням ним приписів запорозького посольського чину. Наочною ілюстрацією цього може служити посольська інструкція Війська Запорозького - "Пам`ять нашим послам, панам Петрові Одинцю з іншими товаришами: чого повинні домагатися від їхніх милостей панів комісарів". У даному документі, що виник під час укладення польсько-козацької Куруківської угоди 1625 р., зокрема, наголошувалося на такому дипломатичному правилі: "І старший наш, [і] посол на яку-небудь справу обираються за згодою усього Війська й мусять чинити те, що їм накаже Військо" [50]. Отже, Військо Запорозьке вимагало від своїх послів безумовного дотримання конкретних положень посольської програми, що відбивала колективну волю запорозької спільноти. Самодіяльність у цій справі зовсім не схвалювалася - на винних чекало суворе покарання. Звідси випливає, що досвідчений козацький дипломат П. Одинець та члени очолюваного ним посольства до царя у 1620 р. не могли дозволити собі імпровізації стосовно такого важливого питання, як становище православної церкви у Речі Посполитій. У цьому зв`язку можна лише гадати, чому П. Сагайдачний та інші реально причетні до формування політичних позицій Війська Запорозького особи не захотіли порушувати це питання через запорозьких послів у Москві. Можливо, вони остерігалися бурхливої негативної реакції польського уряду, що перекреслила б таємні плани тих православних церковних і світських кіл в Україні, які хотіли відновити ієрархію православної церкви. Не виключено, що тісно пов`язані із запорожцями українські церковні діячі, наприклад, Іов Борецький, з якихось причин побоювалися активного політичного впливу на конфесійні справи в Україні Михайла Федоровича (на якого великий вплив справляв його батько - московський патріарх Філарет). Зрозуміло, що могли бути й інші причини, які спонукали запорозьких політиків дистанціюватися від втручання царя у церковні справи в Україні. Нам невідомі деталі аудієнції, яку дав Феофан III П. Одинцю і, можливо, ще комусь із членів запорозького посольства. Проте її політична значущість цілком очевидна, адже у її ході, принаймні контурне, було окреслене предметне поле для майбутнього діалогу патріарха з представниками православних кіл України, які виступали за відновлення церковної ієрархії. Вірогідно, в ході контактів запорожців із Феофаном III обговорювалися також деякі "технічні" деталі його очікуваного приїзду в Україну, де безпеку його перебування реально могли забезпечувати саме козаки. З певністю можна судити про те, що П. Одинець і підпорядковані йому запорозькі дипломати збирали інформацію про перебування єрусалимського патріарха у Москві, в тому числі про його найближчі плани. Судячи з цього, вони знайшли спосіб передати цю інформацію П. Сагайдачному ще до свого повернення з Московського царства. В усякому разі запорозький гетьман був обізнаний з термінами прибуття Феофана III в Україну й у березні взяв участь в його почесній зустрічі у Києві. Посольський побут запорожців у Москві. Посольські подарунки царя Завершуючи прийом запорозьких послів, І. Грамотін оголосив про призначення для них царського утримання на час їхнього перебування у Москві. У московській дипломатичній практиці це було далеко не "технічне" питання. Адже тамтешня хлібосільність прямо пропорційно залежала від політичної зацікавленості царя у своїх чолобитниках-іноземцях. Витрати на харчування, фураж коням, опалення приміщень, царське жалування грошима і хутром ретельно фіксували приказні дяки, розписуючи їх згідно з ієрархічною градацією осіб, які претендували на "государево жалованье, поденнои корм", "государево жалованье, в стола место корм". В подальшому царські урядовці спиралися на ці записи з тим, щоб відповідним чином "розсадити" охочих до казенних харчів за уявним царським столом. На жаль, у джерелах не збереглося конкретних відомостей, що саме перепало П. Одинцю та його товаришам із царського стола. Водночас про побут запорожців у Москві в статусі послів до царя загалом можна скласти приблизне уявлення. Певною мірою тут можуть прислужитися документи, що проливають світло на те, як у столиці влаштовувалися інші царські чолобитники - вихідці з України. Йдеться про документальні свідчення, щоправда, більш пізнього порівняно із 1620 р. часу (однак такі, що вкладаються у межі діахронії), про "государеве жалування" для царських прохачів з числа духовенства, а також козацьких послів. Як свідчать джерела, на початку 40-х рр. XVII ст. для ченців і представників білого духовенства це жалуванняпризначалося за певною ієрархічною шкалою. Найбільший "поденний харч і питво" у Москві давали архімандритам та ігуменам. Він становив на особу по 2 алтини (алтин - мідна монета, що дорівнювала 3 копійкам), 2 кухлі меду, 2 кухлі пива, а також 2 вози дров на тиждень на увесь почет архімандритів та ігуменів. Найменшим харчем і питвом мусили вдовольнятися монастирські служки - по 5 денег (деньга - срібна монета, що дорівнювала 0,5 копійки), та інші незначні особи із супроводу "государевих богомольців": їм належало лише по 4 деньги і кухлю пива [51]. На практиці такі норми утримання для духовних осіб з України нерідко були ще меншими. Це давало привід наміснику київського митрополита Петра Могили старцю Києво-Печерської лаври Ігнатію не лише нарікати на те, що від таких царських харчів не станеш ситим, а й благати Михайла Федоровича про порятунок від голодної смерті і холоду ("...зд?сь на Москв? помираемъ голодною смертю; да дровъ, государъ, намъ указано зд?сь всего по два возы на нед?лю, и тыми, государъ, дровами намъ пронятця о четырехъ топляхъ н?чимъ") [52]. З цілком зрозумілих причин такий царський "поденний харч" не можна назвати щедрим. Тим часом ритуалізований його варіант ґрунтувався на демонстративно надмірному трапезуванні. Він був націлений на те, щоб засвідчити, з одного боку, велич, блиск і багатство царського двору, а з іншого - монаршу прихильність до персон, у яких цар мав зацікавленість. Подібного "жалованья в стола місто" свого часу удостоївся посол Б. Хмельницького до царя Олексія Михайловича чигиринський полковник Ф. Вешняк. На відміну від старця Ігнатія та інших києво-печерських ченців, йому скаржитися на голод у Москві не доводилося. Принаймні у день представлення цареві посол міг наїстися досхочу: йому запропонували "змісний калач на півтори лопатки", блюдо чорної ікри, парового ляща (або стерлядь), кусок білого
Loading...

 
 

Цікаве