WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період гетьманату (1918) - Реферат

Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період гетьманату (1918) - Реферат

з цього приводу. У відповідь прем`єр-міністр Болгарії О. Малинов визнав, що такі дії йдуть всупереч попереднім обіцянкам провести ратифікацію одночасно з Німеччиною і склав вину за це на співробітників посольства у Відні. Тим часом 24 липня ратифікаційними документами обмінялися Україна і Німеччина. Українську сторону представляв Посол у Відні В. Липинський, німецьку - Повірений у справах Німеччини в Австро-Угорщині принц Шольберг-Вернігероде. На документах, якими обмінялися дипломати, стояли підписи Гетьмана та Імператора Вільгельма ІІ Гогенцоллерна. Це дало можливість і Болгарії підтвердити вербальною нотою свій попередній крок. Їх приклад наслідувала Туреччина, яка 22 серпня 1918 року представила на обмін грамоту, підписану Султаном Магометом V Османом [13]. Такий перебіг подій посилював, звичайно, позиції України в дискусіях з Австро-Угорщиною про Холмщину та Галичину. Фактично союзники не підтримали заходів австрійського уряду. Тому, побачивши через кілька місяців, що нератифікація Брестського договору як метод тиску себе не виправдала, міністр закордонних справ граф Буріан 5 жовтня 1918 року представив австрійському та угорському прем`єр-міністрам подання про необхідність ратифікації договору з Україною. Виготовлений був уже навіть примірник грамоти, яку мав підписати австрійський цісар. Проте до українсько-австрійських відносин знову втрутилися поляки. Польська регенційна рада заявила протест австрійському представнику в Польщі С. Угрону, прем`єр-міністр Польщі подав у відставку. І під таким тиском Австро-Угорщина знову відклала процес ратифікації. Але, як виявилося пізніше, цьому урочистому акту так і не судилося ніколи відбутися - наприкінці жовтня 1918 року Австро-Угорщина розпалася. Тим більш важливим на такому історичному тлі виступає дар професійного політичного передбачення, притаманний В`ячеславу Казимировичу Липинському. Вже з перших днів свого перебування на посаді Посла України у Відні він активно налагоджував контакти з представниками різних національних політичних угруповань. Передбачаючи можливий розпад Габсбурзької монархії та утворення національних держав, В. Липинський всіляко пропагував ідеї української державності та самостійності серед керівників національних рухів. Ним було спеціально виділено кошти із фондів посольства для розміщення в національних друкованих органах статей, написаних людьми, що формально не мають відношення до українського посольства, висловлюють точку зору, близьку до офіційної української. Особливо великий внесок у цю справу було зроблено відомим українським діячем Австро-Угорщини І. Бочковським, який через чеські та словацькі газети популяризував українську ідею. Крім того через особисті знайомства ним були здійснені кроки до налагодження контактів між українськими представниками та Т. Масариком [14]. Після проголошення незалежності національних держав контакти перемістилися в площину офіційних стосунків. Першим кроком у цьому напрямку стали ноти до австрійського, угорського, чеського та югославського урядів, надіслані Посольством України у Відні. В них пропонувалося налагодити дружні відносини і роз`яснювалася суть зовнішньої та внутрішньої політики України [15]. Проте не з усіма новопосталими державами склалися добрі стосунки. Найбільше проблем виникло в українсько-польських відносинах. Найгострішим питанням стали кордони між двома країнами на Підляшші та Галичині. Після обнародування маніфесту Цісаря Австро-Угорщини Карла І до своїх підданих, в якому визнавалося право націй на самовизначення, Польська ліквідаційна комісія в Кракові, яка перебирала в Галичині владу, санкціонувала захоплення етнічно українських земель. У Холмщині та Галичині організувалася польська адміністрація, яка підлягала уряду у Варшаві. В місті ж Львові українцям вдалося встановити свою владу. Цей факт викликав перший гострий конфлікт безпосередньо між Українською державою та Польщею. 4 листопада 1918 р. польською стороною до урядів Антанти було надіслано звернення такого змісту: "Українські банди при допомозі пруських і австрійських військ зайняли частину Східної Галичини і місто Львів, палячи та мордуючи. Польська ліквідаційна комісія просить уряди коаліції проти цього прислати в Галичину польсько-американські та польсько-французькі полки через Одесу та Румунію". Українське посольство у Відні гостро зреагувало на цю радіотелеграму, В. Липинським було складено ноту протесту, в якій висловлювалася незгода з польською позицією і підкреслювалося, що дії Польської ліквідаційної комісії є порушенням норм міжнародного права [16]. В`ячеслав Липинський також висловлював пересторогу проти застосування насильницьких дій у вирішенні польсько-українських проблем. Його, поляка за походженням, особливо хвилював можливий початок широкомасштабних військових дій між двома державами. Проте події розвивалися якраз у негативному напрямку. Польські війська поширили свої операції навіть і на Волинь. В кінці листопада - на початку грудня 1918 року ними були окуповані кілька великих волинських населених пунктів, у яких діяла адміністрація Української держави. Таким чином, фактично були здійснені акти агресії. Враховуючи складне внутрішньо-політичне становище, в якому перебувала Україна, єдино можливе, на що спромоглося українське керівництво, була нота протесту. За вказівкою Міністерства закордонних справ 2 грудня 1918 р. В. Липинський склав ноту, в якій наголошував: "Я, нижчепідписаний Посол Української Держави у Відні, вношу в імені мого Правительства найбільше рішучий протест. З найглибшим жалем констатую факт, що Польща розпочала воєнні кроки проти України саме в той час, коли ми, будучи ворожі всяким імперіалістичним тенденціям, напружуєм всі свої сили для скріплення і упорядкування нашого внутрішнього ладу і для створення таких відносин до своїх сусідів, які б дали спокій і мир всьому Сходові Європи" [17]. Проте щире бажання В`ячеслава Казимировича Липинського бачити лад та спокій на сході Європи не збулося: в самій Україні 14 грудня 1918 р. було скинено гетьманський режим, і юридично посада Посла Української держави у Відні перестала існувати, хоча Липинський ще протягом дев`яти місяців продовжував представляти Україну як Посол Директорії. Так скінчилася його дипломатична кар`єра, на якій він так багато встиг зробити для налагодження міжнародного співробітництва, на якій так яскраво виявився його талант дипломата. ? Література 1. Призначений на посаду 10 червня 1918 р. 2. ЦДАВОВ. - Ф.3766. - Оп.1. - Спр.22. - Арк.5. 3. Головне командування німецьких військ на Україні. 4. ЦДАВОВ. - Ф.3766. - Оп.1. - Спр.50. - Арк.16-17. 5. Там же. - Спр.57. - Арк.І-Іа. 6. Там же. - Спр.54. - Арк.1-7. 7. ЦДАВОВ. - Ф.3198. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.14. 8. Там же. - Арк.18. 9. Там же. - Спр.3. - Арк.9-12. 10. Там же. - Спр.1 -Арк..5. 11. Там же. - Арк.5. 12. Там же. - Спр.2. - Арк.21. 13. Дорошенко Д. Історія України. - Ужгород, 1930. - Т.2. - С. 136. 14. ЦДАВОВ. - Ф.3766. - Оп.1. - Спр.4. - Арк..8. 15. Там же. - Спр.2. - Арк.9. 16. Там же. - Арк..18. 17. Там же. - Арк.13.
Loading...

 
 

Цікаве