WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період гетьманату (1918) - Реферат

Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період гетьманату (1918) - Реферат

проведення українсько-польського кордону по лінії, що була встановлена Брестським договором. Згідно з цією угодою Україна мала отримати землі на схід від межі, що проходила через Тарногруд, Красностав, Межиріччя, Пружани до Вигоновського озера. Проте й тут не обійшлося без активного втручання парламентарів, які вживали всіх можливих заходів для підриву домовленостей. В значній мірі це їм вдалося. В. Липинський намагався всіма доступними йому методами протидіяти польським планам приєднання Холмщини. З цією метою він доводив до державних установ Австро-Угорщини офіційну українську позицію щодо лінії кордону з Польщею, зустрічався з впливовими політиками в пошуках підтримки української точки зору, поширював через пресу інформаційні матеріали про зміст зовнішньої політики України [7]. Проте всі здійснювані заходи не дали позитивного результату, і Холмська земля так і не була включена до складу Української Держави. Австро-Угорське керівництво для виправдання своєї позиції, спрямованої на руйнацію домовленостей щодо територіальних питань, досягнутих в Бресті-Литовському, іноді використовувало той факт, що з України продукти і сировина постачалися недостатньо регулярно. Звичайно, що справа експорту продовольства, особливо з огляду на постійні зриви в строках поставок українською стороною, викликала протести австрійців до посольства України в Австро-Угорщині та Міністерства закордонних справ України. В. Липинський, враховуючи важливість проблеми, особисто брав участь у розробці технічних питань довозу українського продовольства. Посольством складалися графіки прибуття ешелонів, оброблялася вся необхідна документація, погоджувалися питання видачі в`їзних віз (за угодою між двома урядами в`їзд до Австро-Угорщини обмежувався) для супроводжуючого технічного персоналу [8]. В. Липинському доводилося досить багато уваги приділяти вирішенню особистих проблем громадян України, що опинилися на території Австро-Угорщини. Серед них було багато висококваліфікованих фахівців, які працювали в Європі за контрактами, але через світову війну не змогли повернутися на батьківщину. Обмеження на в`їзд і отримання необхідних документів не стосувалися цієї категорії українських громадян. Розглядаючи їх як важливий резерв розвитку української економіки, як носіїв передових технічних знань, В`ячеслав Казимирович Липинський всіляко допомагав їм перебратися до України. Прихильне ставлення зустрічали також громадяни інших держав, що висловлювали бажання працювати в Україні. Перевага в наданні такої можливості була на боці людей заможних, особливо підприємців. Проте В. Липинський не просто сприяв позитивному вирішенню питання про в`їзд таких людей до України, а й активно вів пошук потенційних інвесторів серед представників ділового світу Австрії. Найчисельніша ж група в`їжджаючих була представлена військовополоненими українцями. Вони перебували у дуже важких побутових умовах, що викликало протести посольства Української держави до австрійського Міністерства закордонних справ [9]. Для розгляду і вирішення проблем військовополонених було створено кілька спільних комісій, діяльність яких дещо покращила становище українців [10]. Проте найрізкіші ноти протесту В. Липинський направляв з приводу використання військовополонених на порушення міжнародних конвенцій на військових роботах. Все більше переконуючись у невисокій ефективності здійснюваних заходів для покращення становища полонених, В. Липинський розробив і 10 серпня 1918 року надіслав до австрійського МЗС комплекс заходів у вигляді вербальної ноти, які дали б можливість домогтися значних зрушень у вирішенні проблеми. Ним було запропоновано зібрати всіх військовополонених українців в одному таборі (найкраще у Фрайштадті, оскільки там перебував найбільший відсоток українців) і проводити обмін полоненими між Україною і Австро-Угорщиною сепаратно від російсько-австрійського обміну. Терміни цього процесу мали бути максимально стислі. А на період, поки полонені будуть залишатися на території Австрії, пропонувалося встановити дієвий контроль австрійських органів влади та українського посольства [11]. Австрійські власті пішли назустріч висловленим пропозиціям, і процес репатріації пішов значно швидше. В таборі у Фрайштадті культурне життя налагоджували функціонери "Спілки визволення України", ведучи одночасно й агітаційно-пропагандистську роботу. На долю В. Липинського на посаді Посла України в Австро-Угорщині випала почесна і дуже важлива представницька місія - провести обмін ратифікаційними грамотами з представниками держав, що підписали Брестський договір. За VI статтею угоди цей процес мав відбуватися у найкоротші строки у Відні, але він стримувався позицією австро-угорського уряду. Не бажаючи дотримуватись угод щодо поділу Галичини та приєднання до України Холмщини, правлячі кола Австро-Угорщини почали шукати підтримки своїй позиції в Німеччини, Болгарії та Туреччини. Австро-угорські дипломати в столицях союзних держав намагалися переконати уряди країн перебування в необхідності відтягнути акт ратифікації Брестського договору. Інформація про намагання австро-угорської сторони завадити ратифікації договору з боку Німеччини, Болгарії та Туреччини дійшла до українського посольства у Відні. Наприкінці червня В`ячеслав Казимирович Липинський провів кілька зустрічей з дипломатичними представниками Болгарії та Туреччини з метою з`ясувати позиції урядів цих країн щодо вимог Австро-Угорщини. Ним були отримані сприятливі для української сторони відповіді. Союзники не збиралися наслідувати австрійський приклад. Болгарія заявила, що ратифікація Брестського договору буде проведена одночасно з Німеччиною. Турецькі представники висловлювали свою позицію не так відверто, проте основним змістом отриманої інформації було те, що Туреччина не збирається дуже затягувати справу ратифікації. Маючи таку інформацію, В. Липинський за інструкцією з Києва намагався схилити керівників Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини до думки про необхідність найшвидшої ратифікації Брестського договору. Але успіху йому досягти не вдалося, позиція австрійських дипломатів залишалася незмінною. Тим приємнішою була звістка про те, що болгарське посольство у Відні готове провести обмін ратифікаційними грамотами. Цей урочистий акт відбувся 15 липня 1918 року. В. Липинський передав своєму колезі, Повіреному у справах Болгарії у Відні М. Джебарову, документ про ратифікацію, підписаний Гетьманом П. Скоропадським, отримавши у відповідь грамоту, підписану Царем болгарським Фердинандом І Кобурзьким. Посланники обмінялись промовами. В. Липинський, зокрема, підкреслив: "І як дві Держави ми перші в цій страшній, всесвітній війні в інтересі [...] поступу укріпили між собою тривкий мир, мир, котрого так бажає для себе змучена, знесилена людськість. Од цього часу знов почнуться між нами перервані було в віках нашої неволі живі політичні і культурні зносини" [12]. Обмінратифікаційними документами між Україною та Болгарією викликав різку реакцію в Австро-Угорщині. Керівництво Міністерства закордонних справ зробило офіційний запит до болгарського уряду
Loading...

 
 

Цікаве