WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → В`ячеслав Липинський – політолог - Реферат

В`ячеслав Липинський – політолог - Реферат

еволюційні і революційні творення українського народу. Звинувачуючи своїх противників із соціалістичного та націоналістичного табору у виробленні українських копій московського соціалізму і польського націоналізму, Липинський застерігає їх: "Коли б у нас вже була готова українська будівля, то ця купка цегли, що осталася по її революційнім зруйнуванні, теж могла б зватись Україною. Але ж ми маємо тільки фундаменти, порослі в століттях лихоліття диким порожнім степом... Будова, коли це має бути дійсно будова (а не підкопи комусь на злість), мусить починатись від фундаментів, і в ній всі части мусять бути допасовані до себе. Не можна на візантійських фундаментах будувати готиків, або заготовляти республікансько-демократичний дах для дому, який не має ще монархічних стін" [15]. У своїх "Листах до братів-хліборобів" В. Липинський визначає три основні ідеї і три методи організації для розв`язання проблем українського державного будівництва, що існують у новітню добу: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою - "законом обмеженою і законом обмежуючою" - монархією. Аналізу цих політичних ідей та методів організації державного будівництва, можливості застосування їх у реальних умовах України, присвячені "Листи до братів-хліборобів" В. Липинського. Вчений вважає, що лише третя із зазначених форм організації суспільного життя є придатною для України, вказуючи на негативні сторони двох перших. Аналізуючи переваги і види демократичної республіки, він називає вибори до демократичних парламентів політичною бутафорією, коли долю країни вирішує кількість голосів виборців, а не якість, яку може виробити, на його думку, лише здатність до режисерства громадського життя у формі поєднання класократії з монархією. "Не демократ я тому, - зазначає вчений у вступі до своєї праці "Релігія і церква в історії України", - що не визнаю за народом нічим не обмежених, самодержавних, суверенних прав так само, як не визнаю і нічим не обмеженої, самодержавної монархістичної влади... І не вірю в те, щоб правда і добро ісходили від розпалених агітаторами хвилевих пристрастей випадкової арифметичної більшості, а навпаки вірю в досвід історії людства, який вчить, що всі громадські цінності були завжди сотворені уміючою панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в своїх переконаннях меншістю" [16]. Обґрунтовуючи ідею щодо неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього етапу монархічного правління, Липинський звертається до досвіду демократії, що існує у Сполучених Штатах Америки. Там, на думку вченого, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію, і що брак монархії вона надолужує зміцненням політичної влади президента. Під охлократією Липинський розуміє такий суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Наприклад, царська бюрократія, комуністична партія, фашистська партія, пілсудчики і т.д. Охлократичний лад, який тримається на насильстві і примусі, на думку вченого, завжди є недовговічним. І, нарешті, класократія, за Липинським, - це такий суспільно-політичний лад, де активна меншість - аристократтія, приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різноманітних станів і класів, з яких складається суспільство. Класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (усі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі-телеграфісти і т.д.); інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т.д.). Стани: організатори і організовані; перші - активна меншість, другі - пасивна більшість. У хліборобів - це поміщики і селяни, у промисловців - власники і робітники, в інтелігенції - церква і університети. Активна меншість - виборна аристократія - обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, обмежується законами, які ухвалюють у законодавчих установах представники класів. Аристократія, за Липинським, - це чинник динамічний, сам витворює, формує і виправдовує своє право на існування, постійно відновлюючи себе в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних класів і груп. Вузловими пунктами своєї конкретної української політичної програми вчений називає поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Українську націю можна найкраще об`єднати на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян - росіян, поляків, євреїв, вірменів і т.д. Почуття любові до рідного краю - української землі, яка годує всіх її мешканців, як до органічної цілості, вважає Липинський, - є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв`язку людей, що зветься нацією. Заклик до соціально-класової чи національної нетерпимості, протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку Липинського, - явище глибоко руїнницьке, воно призведе до взаємної ненависті і в кінцевому рахунку впаде божою карою на самих українців, "нищачи будь-які державницькі творення інамагання українського народу". Тому-то й аристократія у Липинського зв`язана не стільки з українською національністю, скільки з українською державністю. Територіальний чинник грає в аристократії далеко більшу роль, ніж чинник національний. З цього державного чинника виводить Липинський і поняття патріотизму, визначаючи його як "свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців" [17]. Він засуджує націоналізм, в основі якого лежить свідомість громади, а не території, почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависті до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [18]. Липинський зауважує, що територіального патріотизму, який торкається також і чужонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. "Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідности і становости. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає" [19]. Липинський неодноразово наголошував, що основною умовою здійснення української державності він вважає єдність - релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. У своїх листах до О. Назарука вчений знов і знов повертається до цієї теми: "Майте врешті на увазі, що підкреслювання галичансько-наддніпрянського антагонізму абсолютно перешкоджає нашій ідеології"..., "справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями"..., "регіоналізм теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більший хаос в життя нашої землі, тому його треба поборювати"..., "об`єднання українських земель мусить бути провідною ідеєю, шукайте по-справжньому освічених людей"..., "українці єсть всі мешканці України" [20]. Водночас Липинський застерігає, що для українського руху можуть стати фатальними гасла
Loading...

 
 

Цікаве