WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → В`ячеслав Липинський – політолог - Реферат

В`ячеслав Липинський – політолог - Реферат

полку) не могли не відбитися на формуванні його світогляду. В цьому плані викликають інтерес роздуми генерала А. Денікіна щодо світоглядних основ офіцерського корпусу російської армії. У своїй книзі "Очерки русской смуты" він писав, що після 1905 р. в середовищі офіцерства "мистическое обожание монарха начало постепенно меркнуть. Среди младшего генералитета и офицерства появлялось все больше людей, умевших различать идею монархизма от личностей, счастье родины от формы правления. Среди широких кругов офицерства явился анализ, критика, иногда суровое отчуждение" [9]. Аналізуючи станову диференціацію, що існувала в офіцерському корпусі, Денікін звертав увагу на таку деталь: з другої половини XIX ст., після введення загального військового обов`язку, викликаного скороченням офіцерського корпусу внаслідок воєн, військові училища відкрили свої двері для різночинців і юнаків, що вийшли з народу. Це наблизило армійський офіцерський корпус до "середньої" маси російської інтелігенції і демократії. Зовсім інша ситуація склалася в гвардії і кавалерії, які комплектувалися виключно особами дворянського стану. "Эти офицеры, - пише А. Денікін, - за редкими исключениями были монархистами par excellence [преимущественно - В. П.] и пронесли идею нерушимо через все перевороты, испытания, эволюции, борьбу, падения, большевизм и добровольчество. Иногда скрытно, иногда явно. Я не желаю ни возносить, ни хулить. Они - только члени своей касты, своего класса и разделяют с ним его пороки и достоинства... Офицерство дралось и гибло с высоким мужеством. Но наряду с доблестью, рыцарством в большинстве своем в военной и гражданской жизни оно сохраняло кастовую нетерпимость, архаическую классовую отчужденность и глубокий консерватизм - иногда с признаками государственности, чаще же с сильным уклоном в сторону реакции" [10]. І, нарешті, велика роль належала ідеї так званого "кодексу дворянина, який зобов`язував кожного представника цього стану, усвідомлюючи свою самоцільну вартість, вважати своїм найпершим обов`язком службу державі взагалі, щоб виправдати своє існування і пам`ять своїх предків. У листі до М. Грушевського від 13 серпня 1908 р. Липинський, характеризуючи те підґрунтя, на якому можна пробудити полонізовану українську шляхту до справи української державності, писав: "На другий день після відчиту зібрались ті, що більше заінтересувалися справою, порушеною мною - історичне обосновання "українства" спольщеної української шляхти і єднання на культурнім полі з українським рухом взагалі, шляхти - чи вважатиме вона себе польською, чи українською - як класу свідомого, а значить з обов`язку і для цілої країни і всіх її мешканців, а значить і для себе" [11]. Таким чином, напрошується висновок, що "демократичний період" у діяльності Липинського був свого роду необхідним компромісом, оскільки вже з юнацьких років він стояв на консервативних позиціях, втілював у життя ті ідеї, які пізніше, в еміграції, виклав у фундаментальних історичних і політологічних працях. Звинувачуючи істориків-народників, які, всупереч задумам Б. Хмельницького, пов`язували майбутнє України з романтичним низовим Запоріжжям, гайдамацьким руїнництвом та антидержавним, анархічним бунтарством, Липинський вважає основним завданням державної політики подолання ідейного хаосу в політиці, браку організації і дисципліни - усіх тих причин, які не дали свого часу втілитись українській державі в реальність. "Ми знаємо, - пише він, - що недостача ідеї державної і самопоїдання анархічної провідної верстви погубили Київську і Галицьку Русь, Русь Литовську, Козаччину Українську, врешті, сучасну українську інтелігенцію. І хотячи всією душею держави української, ми хочемо це каліцтво наше вилічити" [12]. Тому всі плани щодо державної незалежності України пов`язані у Липинського з твердим і непохитним проведенням у життя принципу спадкової монархії. Необхідною умовою створення гетьманської влади Липинський вважав формування на Україні конституційних монархічних інститутів, досягнення згоди самих українців з росіянами та іншими національними меншостями, що проживали на її території. Зміст політичної концепції вченого, яка витворила новий консервативний напрямок в українській політології, складають державницькі монархістські погляди в сполученні з засадами християнства, етики і консервативної ідеї. В. Липинський у своїй концепції української монархії обґрунтовує необхідність п`яти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватись: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний патріотизм; 4) український консерватизм; 5) релігійний етос. Ці п`ять пунктів вчений визначає, спираючись на проведену ним диференціацію типів державного будівництва, різницю між націоналізмом "творчим і руйнуючим", націями "поневоленими і недержавними". Майбутня українська держава, за Липинським, це - незалежна дідичного (спадкового) характеру з обов`язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Гетьманська влада спирається на традиції, започатковані ще Б. Хмельницьким. Навколо гетьмана об`єднується вся Україна, і його існування дає можливість співпрацювати в ім`я добробуту держави різним політичним угрупуванням. "При монархії, - зазначає вчений, - найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу... щоб вище місце здобути найкращим виконуванням покладених на нього обов`язків" [13]. Без гетьманату, здатного примирити конфліктуючі політичні угрупування на Україні, кожне з яких вважає, що його позиція єдино правильна, ці останні, на думку Липинського, "будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало". Поза тим усім керувати має національна аристократія, під якою вчений розуміє найкращих людей нації, без огляду на їхнє положення і стан (це можуть бути представники робітництва, селянства, шляхти, інтелігенції і т.д.). "Найкращих на підставі факту, що вони стоять на чолі організаційних (політичних, культурних, економічних) установ нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади інших активних груп нації - такої, яка була б від них краща та сильніша і тому могла сю пануючу аристократію усунути. Се активно-правляча й організуючаменшість в нації" [14]. У середовищі аристократії можливі і навіть потрібні групування, різні думки, ідеї, передача фактичної влади з одних рук в інші - у цьому запорука прогресу держави, але над усім тим має возвеличуватись і бути недоторканою влада дідичного гетьмана. Виговський, що мав бути лише регентом за гетьманування Юрія Хмельницького, першим порушив заповіт великого Богдана про непорушність дідичної монархії. Він сам зажадав булави і тим спричинив першу глибоку тріщину в збудованому державному фундаменті, викликавши чвари поміж козацькою старшиною, які не вщухали аж до повної втрати Україною незалежності і фактично стали головним внутрішнім чинником загибелі української козацької держави. Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Така форма державного будівництва, на думку вченого, докорінно різниться від московської централізації, яка ще з часів Івана Грозного до новітніх часів спирається на нічим не обмежену владу монарха і терор, а також від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти. Така організація державної влади ніколи не дасть можливості першому-ліпшому народному отаманові, як це завжди було в українській історії, звести нанівець всі
Loading...

 
 

Цікаве