WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → В`ячеслав Липинський – політолог - Реферат

В`ячеслав Липинський – політолог - Реферат

Реферат на тему: В`ячеслав Липинський - політолог ? Основоположник державницького напрямку в українській історичній і політичній науці, В. Липинський вибудовував свою концепцію української державності, використовуючи різноманітні соціологічні, історичні і політологічні методи дослідження і в синтезі методологічно їх трансформуючи на українському ґрунті. Як відомо, одним з основних напрямків і однією з ідейних течій державницької концепції в українській політичній науці став консерватизм. Його поява була викликана необхідністю обґрунтування політико-правних підстав монархічного гетьманського ладу на Україні в 1918 р. Найбільш відомими представниками українського консерватизму, котрі в своїх наукових працях намагалися довести необхідність і правомірність саме монархічного ладу для України, були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. Дослідження цих учених, які, окрім історичних екскурсів, обґрунтовували політологічні концепції української державності, набули завершеної наукової форми вже переважно в еміграції. Визначальний вплив на формування світогляду В. Липинського справили п`ять теоретичних напрямків політичної і соціологічної науки того часу: 1) ранні теорії соціального конфлікту, зокрема, концепції Гегеля, Маркса, Гумпловича, Ратценгофера і Оппенгеймера; 2) західноєвропейський раціоналізм кінця XIX ст., зокрема, теорії М. Вебера про значення ірраціональних впливів у людському існуванні та концепції Ж. Сореля, особливо критика ним доктрин демократії і лібералізму; 3) політологічні теорії еліти Моски, Міхельса і теорія циркуляції еліт Парето; 4) німецька політична історіографія, зокрема, ідеї Л. фон Ранке та його учня Ф. Рацеля про побудову державного життя; 5) польська консервативна історична школа. Через відсутність багатьох джерел, наприклад, листування вченого за період його життя до 1917 р., залишається ще й досі нез`ясованим повною мірою питання, чи В. Липинський усе своє життя дотримувався як політик і вчений консервативних політичних поглядів, чи спочатку був демократом і лише під час війни й революції став консерватором. Л. Білас дотримується думки, що еволюція політичних поглядів В. Липинського була дуже незначною, і він завжди був монархістом [1]. Натомість Я. Пеленський вважає, що консерватизм Липинського - результат набутого політичного досвіду і песимістичних настроїв періоду української революції. Більше того, він окреслює навіть цілий "демократичний" період у житті й творчості Липинського (1912-1917) [2], посилаючись, зокрема, на його "Меморіял до Українського комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі" (1912), у якому Липинський власноручно викреслив термін "конституційна монархія" І замінив його словом "держава". Вчений, на думку Пеленського, тоді вважав, що розвиток української нації міцно пов`язаний з розвитком політичної демократизації і здійсненням соціальних реформ, корисних для широких мас. У свою чергу, Є. Пизюр вважав, що проблема еволюції політичних поглядів В. Липинського коріниться в його досі незрозумілому і повною мірою не з`ясованому наверненні з поляка на українця. На його думку, Липинський ніколи не був демократом у справжньому розумінні цього слова, бо, як свідчать його досі не опубліковані листи, написані вже після революції, він розумів демократію як ідеологію, що має служити людям, а не як політико-правову форму влади, самоуправління людей і т.д. "Тут він ніколи не був демократом" [3], - зазначає Є. Пизюр. На наш погляд, найбільш об`єктивною є оцінка Я. Пеленського, оскільки демократичний період у творчості Липинського дійсно існував. Інша справа - наскільки "реальним" був цей період у житті Липинського, тобто, чи він відповідав його внутрішнім переконанням, чи був результатом необхідного в умовах народницького оточення компромісу, певної гри "під демократа", оскільки інакше консервативні ідеї не знайшли б підтримки і розуміння серед українського громадянства. На користь останнього припущення свідчать три фактори: 1) походження Липинського і глибоке усвідомлення ним традицій свого класу (В. Липинський походив зі старовинного роду мазовецької шляхти, одна з ліній якого вийшла на початку XVIII ст. на Україну й осіла на Поділлі, де придбала значні земельні маєтки; у ХVIII - ХІХ ст. представники цієї родини обіймали різні земські та військові посади [4]); 2) служба замолоду в російській армії, в середовищі офіцерського корпусу; 3) загальне захоплення в українському русі ідеями народництва, що змушувало його до 1917 р. пристосовувати свої реальні погляди до конкретної політичної ситуації. Такої ж тактики свого часу дотримувався, за свідченням самого Липинського, Богдан Хмельницький [5]. Ще на початку XX ст., коли Липинський у своїх статтях і промовах закликав польську правобережну шляхту брати участь в українському русі, він в одному з своїх листів до С. Єфремова від 9 квітня 1913 р. з гіркотою писав: "...Я переконався безліч разів, українське громадянство нашого руху не розуміє і в не орієнтується, а то в результаті виходить на користь вшехполяків [прихильників Польщі в її історичних кордонах - В.П], котрі використовують наше відокремлення (говорю про українців - римо-католиків) і при допомозі всяких засобів стараються наш гурток попросту винищити" [6]. Справді, Липинський знаходився поміж двох вогнів. З одного боку, аби залучити польську шляхту до ідеї української державності, він мусив промовляти до них тільки з шляхетських позицій, орієнтуючи на те, що вони зможуть очолити український рух, зайняти у ньому панівне становище і самим зберегти свої землевласницькі права, у що, правда, вірив і сам. З іншого - він не міг розкривати своїх справжніх поглядів керівникам українського руху, які стояли на народницьких позиціях і ідей Липинського не сприймали, як він сам зазначав, навіть у їх демократичній обгортці. Ще в 1907 р. у листі до М. Грінченка вчений писав, що добре розуміє "самий грунт, на якому і могли вирости поодинокі прояви українських симпатій" [7] з боку польської шляхти. Саме цією єдиною можливістю пробудження українських симпатій з боку поляків - промовляти до них, спираючись на шляхетські монархічні традиції, - Липинський пояснював Єфремову, Грінченку, Грушевському та іншим діячам українського руху необхідність своїх праць та виступів польською мовою і з позицій польських землевласників, хоча й сам, на нашу думку, в дійсності стояв на цих позиціях, правда вже українського монархізму. Розкрити свої справжні наміри для Липинського за цих обставин - означало відразу відокремити себе від українського руху. Так, у листі до М. Грушевського від 18 липня 1908 р., повідомляючи про запланований ним у серпні того ж року в Умані виступ "Участь шляхти уманської в житті народу українського" перед представниками дільничого з`їзду польських поміщиків, В. Липинський далі роз`яснює: "Через свого дядька, теж поміщика, який має багато знайомих і деякі впливи, я запропонував відчит про українство і відносини до нього польсько-українськоїшляхти. Очевидно виступатиму там не як один з представників (взагалі) інтелігенції, а як представник тої групи людей, що, належачи походженням своїм до спольщеного шляхетсько-українського суспільства, вважає себе українцем" [8]. Другий фактор - це військова служба Липинського. Більшість польських шляхтичів Правобережної України, що входила до складу Російської імперії, як і представники дворянства інших національностей Росії й дворянства взагалі, вважали своїм обов`язком відбути військову службу. Армійські традиції дворянства, оточення російського офіцерства (Липинський служив у драгунському кавалерійському Катеринославсько-Новотроїцькому
Loading...

 
 

Цікаве