WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.) - Реферат

Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.) - Реферат

від нескінченних війн і репресій на лівий бік Дніпра. Повертаються польські дідичі, переселяючи до своїх запустілих маєтків тисяч: кріпаків з етнічної Польщі.
Політична й демографічна нестабільність подніпровського пограниччя Речі Посполитої, що занепадала, не сприяла достаткові населення, розвиткові його культури, утвердженню художніх традицій. Дерев`яні, часто покриті дранкою чи навіть соломою церкви Київщини XVIII ст., як і народні ікони, значно скромніші, ніж у задніпровській Гетьманщині. На відміну від сусідніх регіонів, народне мистецтво Київщини XIX - середини XX ст. переважно забезпечувало місцеві потреби [7] й перебувало під впливом розвиненіших осередків Лівобережжя та Поділля, що збували свою продукцію далеко поза межами краю.
Винятком були художні промисли, котрі обслуговували церкву та верхні верстви суспільства. Багато майстрів із Київщини, прилеглого Лівобережжя та інших регіонів залучалися до роботи в лаврських іконописних, шпалерних, керамічних, склоробних та інших майстернях. Обмін досвідом формував транерегіональні загальнонародні риси декоративного мистецтва України-Русі, що мали зворотний вплив на сільські осередки. Завдяки Києву, найдавнішому релігійному, культурному, торговельному, адміністративному центрові, народне мистецтво Київщини більше піддавалося впливові міських мод, особливо у вишивці [8].
Не менше визначався міським ремеслом і майоліковий промисел, який існував у Києві й околиці з кінця XVI ст. Його продукція - не тільки побутові вироби, а й усілякі архітектурні деталі. Розмальовані кахлі із зоо- й антропоморфними мотивами та різноманітний посуд у ХVШ-ХІХ ст. продовжували випускати в селах південної Київщини (Гнилець, Головківка, Здорівка, Сунки), а найбільший гончарний осередок Дибинці під Богуславом збував свою продукцію у південних губерніях, зокрема Бессарабії [9].
Вохристо-зелений з чорним колорит на світлому тлі, барокове трактування орнаменту споріднюють розкішну наддніпрянську майоліку з подільською, покутською, балканською. Близькі до подільських також стінописи, найбільш розвинуті в околицях Умані, а також місцеві геометричні візерунки вишивок, виконувані зі споду полотна вовняними нитками темних тонів (технікою "низанка"). Ближче до Дніпра в XIX ст. переважали геометризовані рослинні мотиви, що вишивались червоним із додатком синього, а з 1880-х рр. - чорного кольорів.
Решта історико-етнографічних регіонів розселення українців є маргінальними етноконтактними зонами, де територіальна спільність домінує над національною специфікою. Втім, отаким периферійним місцевостям властиві найбільше багатство й розмаїтість локальних варіантів, а традиційні сільські ремесла залишаються продуктивними до кінця XX ст.
Це передусім стосується слов`яно-романського пограниччя в Бессарабії, Буковині, Марамороші, де крім українських і молдово-румунських сіл є також численні колонії переселенців-болгар, гагаузів, великоросів-старообрядців, німців. Тривале панування турків (у Бессарабії до 1812 р.) і широкі культурно-економічні зв`язки зі Сходом обумовили деякі міжетнічні риси у звичаях, естетичних смаках. Наприклад, присадкуваті чи взагалі позбавлені верхів церкви (унаслідок адміністративних обмежень), щедрість орнаментики й строката багатобарвність, часто запозичені від імпортованих зі Сходу товарів, захоплення металевими прикрасами, блискучими нитками та бісером у текстильних виробах.
Чимало спільного в образотворчому фольклорі багатонаціонального регіону при середній течії Західного Бугу, що з`єднує Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), а також суміжного Полісся, традиційна культура якого утворює перехідну смугу між явищами, властивими білорусам і українцям.
Починаючи з ХV-ХVІ ст. на Правобережжі з`явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, різнилися релігією, заняттями і побутом від навколишніх "хлопів". [10] На Поліссі шляхетські хати будувалися з гранчастих брусів, а не і круглих колод. В оздобленнях інтер`єру та одягу шляхта майже аг використовувала в XIX ст. домотканих тканин, вишивки. Шляхті навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймали співців [11]. Усе це нагадує систему звичаїв лемків, чия своєрідна матеріальна культура також створювалася переважно інонаціональний ремісниками: польськими, циганськими, єврейськими.
Найдискретніша з етноконтактних зон - українсько-великоруська - сформувалася після колонізації у ХVII-ХVIII ст. вихідцями: Правобережжя - території так званої Слобідської України (теперішні Сумська, Харківська, Луганська області України, Білгородська. Курська, Воронезька області Російської Федерації), переміщенні запорізьких козаків на Кубань, масового заселення вихідцями : Центральної України та Росії Запоріжжя, Таврії, Катеринославщинн Херсонщини, Буджака, приєднаних до Російської імперії у XVIII-XIX ст. Ще раніше в Україну емігрувало багато росіян-старообрядців. яких називали тут "липованами" чи "пилопонами".
Культурну мозаїчність Півдня України посилювали численк: колонії грецьких, болгарських, німецьких, чеських переселенців, острівці білорусів, естонців, представників інших національностей.
Натомість у Центральній Наддніпрянщині, Волині й Поділлі. Карпатах населення було сталим уже принаймні кілька століть Географічно-природна структура здебільшого відповідала племінній, а часто й політичній. Певна спадкоємність адміністративно-територіального устрою в ХІ-ХІХ ст. і своєрідна в кожній губернії практика підтримки народних ремесел сприяли усталенню обласних ознак.
Унаслідок цього поділ на губернії (в Австрії - коронні землі, в Польщі - воєводства) та повіти, що проіснував до 1920-1930-х рр.. за матеріалами основних видів народного мистецтва майже співпадає з історико-етнографічним районуванням.
?
Література
1. Див.: Свєнціцька В. Різьблені ручні хрести ХУІІ-ХХ вв. - Львів, 1939.
2. Антонович Є., Захарчук-Чугай Р., Станкевич М. Декоративно-прикладне мистецтво. - Львів, 1992. - С.185-Ш.
3. Там само. - С.222-223.
4. Перепис 1897 р. показав, шо на Полтавщині в середньому припадало на одне село 223 мешканці, на Поділлі - 394, на Київщині - 427. Див.: Всеобшая перепись населення Российской Империи 1897 г. - СПб., 1903. - С.521.
5. Лив.: Краткий обзор кустарних промнслов Черниговской губернии. - Чгрнигов, 1914. - С.32-35
6. Бутпик-Сіверський Б.С. Українське радянське народне мистецтво. - К., 1966. - С.55.
7. Колос С.Г. Традиції, стан і потреби художніх промислів України // Народна творчість та етнографія (далі - НТЕ). - 1957. - №4. - СІ 15.
8. Данченко Л. Народна кераміка СередньогоПридніпров`я. - К., 1974. - С 109.
9. Див.: Артюх Л. Село Товстеньке вчора й сьогодні // НТЕ. - 1993. - №2. - С.74; Борисенко В.К. Деякі особливості народного убрання поляків Поділля (кінець XIX - поч. XX ст.) // НТЕ. - 1973. - №2. - С.55-59; Гнатюк В. Товстеньке. Єго лад і звичаї // НТЕ. - 1993. - №2. - С.72; Наулко В.И. Развитие межзтнических связей на Украине. - Киев, 1975. - С.231-233.
10. Див. польові записи автора статті у селі Браїлівцях Новоушицького району Хмельницької області (червень 1988 р.).
Loading...

 
 

Цікаве