WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.) - Реферат

Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.) - Реферат


Реферат на тему:
Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.)
?
Труднощі у визначенні загальноприйнятого районування мають об`єктивний і суб`єктивний характер. До перших належать:
- нестабільність меж регіонів (навіть у рамках зазначеного періоду) як наслідок зміни державних й адміністративних кордонів, міжрегіональних і трансрегіональних міграцій населення, що змінювало характер народного мистецтва на окремих територіях, сприяло переміщуванню периферійних зон регіонів, утворенню складної топографічної конфігурації (включаючи "мереживну" й "острівну") ареалів певних явищ народної культури;
- часте неспівпадання між собою ареалів мовних діалектів, споріднених етнокультурних явищ (за матеріалами житла, костюму, художніх ремесел тощо), конфесійної приналежності, адміністративних і державних кордонів, унаслідок чого підрегіон (або територія етнографічної групи, наприклад, Гуцульщина) зберігає цілісність за одними ознаками й різниться за іншими, входячи одночасно до кількох історико-культурних регіонів (у даному разі - до Буковини, Галицького Прикарпаття, Закарпаття);
- перервність у часі (з інтервалом у кілька століть) формування головних історико-етнографічних регіонів України: Київщини, Волині, Галичини, Закарпаття, Поділля, Переяславщини, Чериігово-Сіверщини (середньовіччя); Слобожанщини (ХVІІ-ХVШ ст.); Катеринославщини, Таврії, Херсонщини (ХVШ-ХІХ ст.); Бессарабії, Кубані, Криму (ХІХ-ХХ ст.)*;
- деградація (з різних причин) регіонів у підрегіони внаслідок утрати колишнього адміністративного статусу, зміни населення, поступового нівелювання колишніх специфічних особливостей або
________________________________________
* Йдеться не про автохтонні групи, а про витворення після масової колонізації в означені періоди специфічного етнокультурного обличчя цих регіонів.
________________________________________
трансформування їх у інші (наприклад, Брацлавщина, Буджак, Запоріжжя, Переяславщина, Холмщина). Серед труднощів суб`єктивного характеру:
- змішування авторами публікацій понять, які не належать до одного логічного ряду, мають різну природу або перебувають на різному рівні понятійної ієрархії (наприклад, оперування природно-етнографічними поняттями "Полісся", "Степовий Південь" на одному рівні з історико-етнографічними поняттями "Волинь", "Київщина", "Чернігівщина", "Слобожанщина", "Таврія"); перераховування в одному ряду регіонів ("Буковина", "Галицьке Прикарпаття", "Закарпаття" тощо) і підрегіонів або територій етнографічних груп ("Бойківщина", "Гуцульщина", "Лемківщина" та ін.);
- наявність широкого і вузького розуміння певних понять ("Наддніпрянщина", "Наддністрянщина", "Подніпров`я", "Прикарпаття"), які не співпадають у різному мовному чи хронологічному контексті.
Усі ці труднощі зумовлюють інколи значні розбіжності у визначенні меж історико-етнографічних регіонів України. При всьому тому основи сучасного історико-етнографічного поділу сягають племінної доби. Землі полян стали головним субстратом Київського князівства, сіверян - Чернігівського, Новгород-Сіверського та Переяславського. Територія північно-західних сусідів полян - деревлян приблизно співпала з північною Київщиною та Турово-Пінським уділом. У сусідньому краю волинян (або бужан, історичних спадкоємців дулібів) утворилося однойменне князівство. Літописні білі хорвати, слідом за карпами, були автохтонами земель, успад-кованих Галицьким князівством. Щодо уличів і тиверців, мешканців Надбужжя й Наддністров`я, то їхні спустошувані набігами землі тільки північним краєм увійшли до Володимиро-Волинського князівства, лишаючись до XIV ст. в основній своїй частині у володінні кочових народів.
Національно-культурної цілісності русинів-українців не змогли зруйнувати міждержавні кордони, що віками проходили по Дніпру, а з 1790-х рр. - по Збручу, розтинаючи один із основних історико-етнографічних регіонів України - Поділля - на "російську" та "австрійську" чи "польську" частини.
Поділля, поєднуючи особливості сходу й заходу України, стало центром ваги українського народного мистецтва. Тут, у басейні середнього Дніпра та Південного Бугу (сучасні Вінницька, майже вся Хмельницька й Тернопільська області, захід Кіровоградської та північ Одеської), - найбільший репертуар орнаментики з великою часткою антропоморфних мотивів. Найскладніші вишукані вишивки, де домінує техніка "низь"; ширше та яскравіше, ніж у решти земель, розвинені ткацтво й килимарство (Бершадь, Збараж, Ямпіль), кераміка (Адамівка, Бар, Бубнівка, Меджибіж, Смотрич та багато іншпі центрів), різьблення на камені, витинанка, стінописи.
Відтік населення цього краю [1] до суміжних не так щільно заселених місцевостей сприяв поширенню впливу народного мистецтва Поділля в усіх напрямках од метрополії аж до Карпат Відомо, зокрема, що гуцульське різьблення XIX ст. успадкувало іконографію та декор, якими оздоблювали в ХVІ-ХVШ ст. на Поділлі: дерев`яні ручні хрести [2]. Судячи з вишивок, подоляни брали активи) участь у колонізації Уманщини, котра в 1609 р. числилася "пустошем".
Специфіка Західного Поділля - насичений колорит орнаментики жіночих сорочок. Вишивалися вони густими чорними і червоними візерунками, майже без просвітів на рукавах. Наприкінці XIX ст, вовняні нитки інколи поєднували з металевими, бісером і лелітками Тут менше, ніж на Східному Поділлі, центрів килимарства і гончарства, зате розвиненіше різьблення. У селі Золотий Потік (тепер Бучацького району) працював невідомий на прізвище "геніальний руський різьбяр" (за визначенням львівської газети "Діло" 1882 р.). чиї майже ювелірної роботи ручні хрести зберігаються у музеях Івано-Франківська та Львова [3]. Зі Західного Поділля й прилеглого Прикарпаття походять найдавніші зразки народної витинанки. експоновані на виставці в Тернополі 1887 р. [4]
Ріка Золота Липа - умовна межа між Галицьким Поділлям і Галицьким Прикарпаттям. Останнє займає територію сучасної Івано-Франківської області, майже всю Львівську, захід Тернопільської, включає підрегіони, що у XIX ст. набули яскравої місцевої своєрідності. Це Бойківщина, Гуцульщина, Покуття тощо. Найбільшим із них є Бойківщина, розташована по обидва схили головного карпатського хребта від верхів`їв Дністра на північному заході до річки Лімниці на південному сході. Бойківщина славиться величними дерев`яними храмами з багатозаломними верхами та пишними іконостасами, різьбленими меблями, довершеним бондарським і довбаним посудом, оригінальною вибійкою та стилістично спорідненою з нею вишивкою, для якої теж властиві світлі графічні візерунки на кольоровому (часом різнобарвно-смугастому) тлі.
На невеликій території Покуття (межиріччя Черемоша й середнього Дністра, обмежене на заході передгір`ями Карпат) дуже своєрідне народне мистецтво в сусідніх Снятинському, Городенківському, Коломийському районах. Так само неповторні риси притаманні різним видам образотворчого фольклору в північних місцевостях Львівщини: на Сокальщині, Яворівщині,Городоччині, Галицькій Волині.
Найбагатше народне мистецтво має Гуцульщина, що займає високогірні місцевості навколо Чорногорського та Близницького хребтів, де сходяться історичні
Loading...

 
 

Цікаве