WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → С. Оріховський-Роксолан та перше українське відродження - Реферат

С. Оріховський-Роксолан та перше українське відродження - Реферат

принципом. На думку Роксолана "не має ж бо поміж народу нічого так вкоріненого і властивого як мовна сутність і спільність, яка хоча багатьма способами похитнутися може викорінена однак з нас до щенту не може бути..." [13, с.11].
Сучасна українська дослідниця Н.М.Яковенко покликається на твори Оріховського ілюструючи поширення в Україні західної політично-територіальної моделі національної самоідентифікації, яка ґрунтувалася на територіальному патріотизмі і правах політичного громадянства, протиставляючи його погляди популярній серед українських православних ідеологів східної культурно-спадщинної (етнічної) моделі самоідентифікації, що надавала перевагу мовним кревним і релігійним зв`язкам членів спільноти [12,с.127]. Однак, наведені думки Роксолана про спільну мову як найміцніший консолідуючий фактор у суспільстві, промовляють на користь того, що жорстке протиставлення двох згаданих моделей національної само ідентифікації у свідомості Роксолана було відсутнє. Це, до речі, ріднить його з поглядами на національну самоідентифікацію поширеними за висновком той таки Н.М.Яковенко, серед українського козацтва - майбутніх речників ідей українства [12, с. 124-125].
Крім цього, на наш погляд видається симптоматичним, висновок Оріховського щодо першопредків слов`ян взагалі і поляків та русинів-українців зокрема. Ними він вважає стародавніх греків. Аргументами для цього висновку Роксолану знову ж слугує близькість яку гуманіст убачає між слов`янськими та грецькою мовами, а також спільність рис народного характеру та звичаїв. Він пише: "Тому (свідком) є уроджене обох колін добро, таж сама дотепність, та сама розуму швидкість, рівна людяність і подібна підчас із кепськими звичаями злучена повільність; ну ж знову бенкетування і то звичай наповнення келихів, також під час пиття, здоров`я зичення, відомий у Греків, а з того від Слов`ян, занесений до Польщі" [13, с.13].
Як бачимо, саме культурно-спадщинні ознаки дозволили Оріховському зробити згаданий висновок про "еллінське" походження слов'ян: більш того, Роксолан всіляко закликає сучасників до збереження і відродження "грецької спадщини", щоб вони "на взірець Греків квітли в науках, цнотами нагороджувалися б; і до тієї спритності в речах, і мужності захисту, котрими наш народ відомий, придамо поміркованості, пишності і ради; щоб здавалося, що ми вміння і вимову з Атен, а пишність і статечність із Спарти спровадили до Польщі" [13, с.16]. Нагадаємо, що звернення до досвіду стародавньої Греції та Візантії, на довгі століття залишатиметься помітною рисою української культури, джерелом її саморозвитку і оригінальності.
Оріховський чітко виокремлює "русинів"-українців серед інших слов`ян. Він гадає, що "тим самим випадком [що і Чехи та Поялки - Д.В.] Русини, яких Роксоланами літописці звуть, вибравшися від Слов'ян, знаменитий в Європейській Сарматії тримали край" [13, с.13].
Це твердження веде до висновку, що в українців, так само як і поляків та чехів є власна етнічна територія, на яку ніхто інший не має більшого права. Про королівство Польське Оріховський пише, щ"о "складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів" [1З, с. 14], відтак це скоріше федерація народів ніж суто польська держава.
Опис "Руси"-України як цілком окремого краю з самобутньою юною та історико-політичною традицією зустрічаємо й у відомому автобіографічному листі гуманіста до Я.Ф.Коммсндоні [9]. Верховенство поляків, на погляд гуманіста зіждеться швидше на культурній перевазі і популярності "золотих польських вольностей", ніж на праві сильного. Цю думку Роксолан найбільш повно розвинув у творі "Квінкункс, тобто взірець устрою Польського королівства" (1564 р.) у параграфах присвячених справі унії Польської Корони і Великого князівства Литовського [8]. Еліта Поль-ської Корони - польська державна "нація" поліетнічна. Саме Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етнічних меншин, зокрема українців, у систему Речі Посполитої "gentus rus, nation polonus", тобто зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної меншини може прилучатися до здобутків "високої" культури панівної етнічної групи.
Викликає інтерес й інтерпретація Оріховським т. зв. сарматизму - історико-політичної теорії про походження поляків чи пак польської елітної верстви - шляхти від відомого з античності войовничого кочового племені сарматів. Теорія ця мала покріплювати претензії польської аристократії на виключне становище у державі, підносити її над "несарматським" тубільним населенням країни та сусідами. Згідно ж із поглядами Оріховського, народом-завойовником були слов`яни, які під керівництвом своїх вождів-обранців Леха і Руса підбили під свою владу більшу частину Сарматії, заселеної народом "татарським", і успадкували ім`я своєї нової батьківщини [13, с.13-14].
Русини-українці, які за твердженням гуманіста отримали землі одного з найславніших сарматських племен роксоланів, відомі надалі і під цією назвою. Історична рівноправність, помітна у зображенні Оріховського, русинів-українців і поляків та чітке розмежування дідичної спадщини цих народів, відкривала для ідеологів українства шлях до культурного привласнення, "українізації" ідеології сарматизму або й вибудові на її кшталт власної "роксоланської теорії".
Таким чином, Станіслав Оріховський-Роксолан стояв біля витоків Першого українського відродження. Його основною заслугою була адаптація на ґрунті України популярних ідей західноєвропейського та польського Ренесансів, зокрема форм ранньонаціональної міфології. Як представник земельної аристократії гуманіст тяжів до "латерального", державно-бюрократичного шляху розбудови нації. Його творчість пов`язана з ще досить слабкодослідженим консервативним струменем культурно-політичного життя українського суспільства XVІ-XVІІ ст., який орієнтувався на відродження України на політико-юридичній базі "княжої доби", і був альтернативою "демотичного" шляху побудови нації, шляху народно-культурної мобілізації, рушієм якої стало українське козацтво, Діяльність Оріховського готувала майбутню "зустріч Русі з Руссю", що відбувалася на тлі політичного об`єднання Західної та Східної ми у межах Речі Посполитої, яку гуманіст бачив федерацією їх народів- польського, литовського, пруссько-німецького Енського.
?
Бібліографічні посилання
1. Грачопі С. Спадок Ренесансу в українському барокко // Українське Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 |К 3 вересня 1990 р.). К., 1993.
2. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української XIХ-ХХст. К., 1996.
3. Грушевський С. Історія України-Руси. К., 1994. Т.5.
4. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV-XVШ ст.) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. 1991. Т.ССХХII.
5. Крип`якевич І. Львівська Русь в першій половині XVIст.: дослідження та матеріали. Л., 1994.
6. Магочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Укр. істор. журн. 1991. № 3.
7. Момрик А. Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських хроністів // MediaevaliaUcrainica: ментальність та історія ідей, К., 1998. Т.5.
8. Оріховський С. Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2 ч. К., 1995. Ч.1.
9. Оріховський С. Лист до Яка Франціска Коммендоні про себе самого // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2 ч. К., 1995. Ч. 1.
10. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. К., 1994.
11. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). К., 1993.
12. Парадокси інтерпретації минулого в українському ранньонаціональному міфові (на пам`ятках XVII-XVIII ст.) // Генеза. 1997. №1(5).
13. Orzechowsky O. Kroniki Polskie og zgony Zygmunta I-go. Warszawa, 1805.
Loading...

 
 

Цікаве