WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Державницька ідея в російській історігорафії - Реферат

Державницька ідея в російській історігорафії - Реферат

таким зовніш нім чинником як татаро-монгольський гніт. Остаточне затверджен ня державної організації дослідник пов'язує з вирішальним впли вом західноєвропейської культури, через посередництво якої Росія засвоїла публічне право. Якщо західні народи, вважав Чичерін, здобули свою теоретичну освіту з римського права, на грунті якого вони виникли, то Росія повинна отримати його від західних народів.
На відміну від Кавеліна схема руської історії у Чичеріна набуває формалізованого характеру, еволюція права зумовлює змі ну громадських форм життя. Втім ідея державності доводиться Чи черіним до логічного завершення: держава постає як деміург російської історії.
Третій етап репрезентований діяльністю так званої юридичної школи. Історики-юристи В.Сергієвич, О.Градовський, Ф.Леонто-вич, І.Дитятін та ін. зосереджувались здебільшого на державни цько-правовому змісті російської історії, що і дало саме назву "юридичної", "історико-юридичної" школи. У істориків-юристів відбувається остаточний розрив між народом і державою. Предметом їх вивчення стає Історія держави, Історія права, державної адміністрації, урядових та місцевих установ.
Теоретиком історико-юридичної школи був В.Сергієвич, який вважав, що головним підмурком державної організації в Росії був договір. У Давній Русі панувало приватне право - договори між князями, між князем та дружиною, князем і народом (віче) [14; 15].
Як бачимо, еволюція відбувалась у напрямку формалізації історичної схеми державників, що наближувало її до традиційної карамзінської схеми руської історії.
Таким чином, основним доробком державницької школи була нова формула російської історії та історія російської державності. Історія Росії сприймалась ними як історія форм суспільної організації (рід, вотчина, держава). У цьому контексті провідною постає ідея органічності російської державності, яка остаточно оформлюється як державна організація у XVII-XVIIIст. З огляду що історія Росії сприймалась ними як історія державності, громадських форм, більш логічною є і назва даної школи "державницька" (а не "державна"). Поняття державності ширше (держава, історія держави, воно містить такий широкий соціальний зміст як життя суспільства, що неможливе без державних форм. Еволюція ідеології державників означає розрив дихотомії народ-ржава та абсолютизацію державно-правових засад історичного буття російського народу.
В умовах наростання соціального напруження напередодні епохи реформ були сформульовані і основні постулати теорії російської державності: 1) держава - організуюча та рушійна сила російського історичного процесу, що зумовлюється величезними територіями, особливостями етнопсихологічного складу населення вічною боротьбою "Лісу" зі "Степом"; 2) наслідком цього була аморфність, слабкість народного елементу, який не міг створити власних форм суспільного життя без вирішальної ролі уряду; 3) теорія закріпачення та розкріпачення станів.
Ідейне обґрунтування цієї теорії належить Б.Чичеріну. Виходячи з тези про "загальне бродіння" ("всеобщее брожение"), він доводить, що боротьба з цим приводить до поступового закріпачення всіх станів в інтересах усього суспільства. Спочатку осілими стали князі, потім прикріплена була дружина. Селянство зберігає свій "блукаючий" уклад життя аж до кінця XVIст., що заважало переходу до державницького ладу. Державні інтереси зумовили і прикріплення селян: "это было не укрепление одного сословия в особенности, а всех сословий в совокупности, это было государственное тягло, положенное на всякого, кто бы это ни был. Все равно должны были служить государству каждый на своем месте..." [19, с.227]
Звідси перекидався місток до сучасності: якщо держава утворила стани і закріпачила їх, то на певному етапі вона має право розкріпачити ці стани. Спочатку жалуваною грамотою розкріпачили дворян, потім-місто, настала черга розкріпачити селян. Отже ця теорія була теоретичним виправданням "звільнення" селян "зверху".
З точки зору специфіки та еволюції державницької школи не зайвим є питання ставлення Соловйова до цієї школи. Якщо Рубінштейн говорив про "історичну школу" Соловйова, В.Іллерицький у цілому відносив його до державницької школи, то А.Сахаров визнавав його дещо самостійну позицію. На відміну від державників Соловйов додержувався двочленної схеми російської історії (рід - держава). Державницький елемент привнесли варязькі князі, яких призвали слов'яни. Згодом варязький елемент розчинився у слов'янському, а перехід до державного ладу Соловйов розглядав як органічний процес боротьби родового та державного чинників аж до XVIст.
Спостереження П.Мілюкова цілком слушно характеризують стосунки Соловйова з державниками, а також ідейну еволюцію державницької школи: "Соловьев был мне нужен. чтобы противопоставить схему историка, считающегося с внешней обстановкам исторического процесса, схемам юристов, постепенно устраняющим этот элемент среды й сводящим конкретный исторический процесс к все более отвлеченным юридическим формам. Идеализация гегелевского государства у Чичерина, докторальна противопоставляющего эту высшую ступень низшей, частному быту; спасение от тисков государства свободной личности (с Петра) у представителя прогрессивного лагеря, у Кавелина; наконец, окончательно опустошенная внутренне схема с устранением элемента неюридических отношений и подчинения событий юридическим формулам у петербургского антагониста Ключевского, Сергеевича - это сопоставление, вытянутое в логический ряд, представляло в оригинальном свете эволюцию одной из глав новой русской историографии" [6, с.99]. Соловйова Мілюков не ототожнював з державниками, але і Соловйов, і сам Мілюков належали до державницького напрямку в російській історіографії.
Представників державницького напрямку об'єднує уявлення про вирішальну роль держави, російської монархії у вітчизняній історії. Цей напрямок сягає своїм корінням у XVIст., до часів полеміки Івана Грозного з князем М. Курбським, у ході якої царем була сформульована ідея, що історія Росії - це історія єдиновладдя. Ця ідея здобула наукове обґрунтування в роботах істориків XVIIIст. - Татищева, М. Щербатова, І. Болтіна тощо. Остаточне ідейне художнє втілення вона знаходить в "Історії держави Російської" М.Карамзіна, який у посвяченні писав, що історія народу належить царю. Згідно концепції дворянських істориків XVIII- початку ХІХ ст. історія Росії - це історія самодержавства, історія Росії починається єдиновладдям, яке потім переживає занепад, а при Івані ІІІ відбувається поновлення самодержавства.
Ідейні засади дворянської концепції історії Росії становить просвітництво з його ідеалами "освіченої монархії" та географічними ідеями Монтеск'є про відповідність монархічної формиправління країнам з великою територією.
Державницька школа - це певна стадія у розвитку державницького напряму. Ідейно-теоретичні підстави світогляду державників визначачає романтизм з його принципами самобутності та органічності. Історія Росії з цієї точки зору постає як поступовий, органічний процес утворення російської державності.
Відомо, що вся наступна російська історіографія інтерпретувала державницькі ідеї відповідно новим ідейним повівам та методологічним настановам. Позитивістські інтерпретації державницької ідеології знайшли прояв у вивченні
Loading...

 
 

Цікаве