WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Державницька ідея в російській історігорафії - Реферат

Державницька ідея в російській історігорафії - Реферат


Реферат на тему:
Державницька ідея в російській історігорафії
?
Що являє собою "державницька школа" в російській історіографії? У літературі існує чимало її означень: "історична школа" (М. Чернишевський), "юридична школа" (П.Мілюков [8]), "державна школа" (М.Рубінштейн, В.Іллерицький, А.Сахаров, О.Шапіро [4; 5; 12; 13; 20), "історико-юридична" (А.Сахаров). Останнім часом вживається термін "державницький напрям"[3].
Цей "термінологічний хаос" - невипадковий. Взагалі термінологічні проблеми - це не лише питання семантики. Термінологічна з`ясованість відбиває рівень понятійного апарату та засоби дослідження проблеми. Розмаїття термінів щодо державницької школи в російській історіографії, на наш погляд, відображає етапи самосвідомості та вивчення цього феномену.
Справа в тому, що за поняттям державницької школи ховається досить складний науково-культурний феномен, характеристика якого містить кілька сенсів. Йдеться про: 1) державницьку у вузькому розумінні слова; 2) державницький напрям у російській історіографії; 3) державницьку свідомість російського суспільствава, етатистський стиль мислення російської інтелектуальної еліти.
Що являє собою державницька школа у прямому розумінні слова. Російський дослідник С.Михальченко виказав дотепне спостереження: якщо означення стоїть перед словом "школа", то останнє без сумніву можна замінити на слово "напрям" ("державницька" школа - державницький напрям) [9, с.57]. Якщо "школа" пов`язана з конкретним ім'ям дослідника, то така зміна не можлива; наприклад: школа Антоновича, школа Грушевського, школа Ключевського. Цікаво, що державницька школа в російській історіо-графії не ототожнюється з однією конкретною постаттю (не кажуть "школа Кавеліна" чи "школа Чичеріна").
На нашу думку, традиційні чинники "школи" (зв'язка вчитель-учні, єдина проблематика, спільні методи, концепція, наукова установа, навколо якої гуртуються члени школи) проступають дещо невиразно. Державницька школа в російській історіографії - це скоріше своєрідний "незримий колледж", об'єднання вчених, зусилля яких спрямовані на реалізацію єдиної наукової програми - створення нової концепції історії Росії, відповідно європейському рівню та стандартам.
Ідейно-філософські засади наукового світогляду істориків-державників становить ідеологія романтизму. Йдеться про вплив історичної школи права Ейхорна та Савіны, пріоритети політичної історії у Ранке, вчення Гегеля про державу як найвищу форму су спільного розвитку, ідею органічного розвитку суспільних форм життя у О.Т'єррі та Ф.Гізо. Ці романтичні повіви на російському ґрунті перегиналися з традиційними схемами та ідеями М.Ка-рамзіна, Г.Еверса, М.Каченовського, М.Погодіна тощо.
Формула романтичної свідомості містить три принципи: 1) ідея народності; 2) самобутності; 3) принцип органічності. Тріада С.Уварова (православ'я, самодержавство, народність) постає як консервативно-охоронний різновид цієї формули. Ідеологія істориків-державників відображає специфіку ліберальної течії в межах романтизму.
У свідомості російської ліберальної професури 40-50-х рр. ХІХ ст. ідея народності була тісно пов'язана з ідеєю державності, які розглядались як нерозривні поняття, форма і зміст. Держава уСоловйова - це "необхідна форма для народу, який немислимий без держави" [16, с.1126]. З точки зору Б.Чичеріна, держава - це вища форма суспільного життя, "вищий прояв народності в суспільній сфері" [18, с.369]. Таким чином, держава сприймалась ліберальними істориками як відбиття внутрішнього життя суспільства. тим самим ідея народності наповнювалась державницьким, змістом Вивчати суспільство, народне життя було можливо лише через діяльність уряду, державних установ, політичних діячів. Історик писав С.Соловйов у дусі Л.Ранке, "должен изучать деятельность правительственных лиц ибо в ней находится лучший, самый богатый материал для изучения народной жизни" [16, с.1124]
"Державницьке" сприйняття народності російськими інтелектуалами середини XIXст. тісно пов'язане з ідеєю самобутності російської історії. Соловйов пояснював специфіку російської історії процесом колонізації, яка у свою чергу була зумовлена такими чинниками як "природа країни", "природа племен" та "перебіг зовнішніх подій". У висновках до IVтому "Истории России" він писав, що давня руська історія є історія країни, яка колонізується. і К.Кавелін специфіку російського історичного процесу вбачав в особливостях "великоруського народного типу", тобто етнопсихологічному факторі. Характерні риси цього типу з огляду природних умов Росії - безформність, розпливчастість народної маси, зумовили провідну роль держави в історії Росії. Європа і Росія - два окремих світа. Європа створила місто, Росія -"мужицьке царство". Виразні метафори Кавеліна, які він вживав щодо характеристики аморфності, пасивної ролі народних мас: російський народ це - "етнографічна протоплазма", "калузьке тісто" [2, с.745-746].
Б.Чичерін використовує образ "блукаючої Руси". Спочатку не було навіть народу, натомість існувала "поодинока блукаюча постать" ("одинокое блуждающее лицо"). Будівничим суспільства постала держава.
Важливою складовою романтичного світогляду був принцип органічного розвитку російської державності. Ця ідея державницької школи протистояла статичній схемі історії держави Російської Карамзіна та істориків XVIIIст.
Зрозуміло, що світогляд російських державників мав історичний характер, і сама школа пройшла певні етапи еволюції. Початковий етап пов'язаний з діяльністю Д.Кавеліна. Доробком його була загальна концепція російської державності з точки зору принципу органічності. Кавеліним була започаткована трьохчленна схема історії Росії: родові-вотчинні-державні взаємини.
Родові стосунки поступово починають руйнуватися родинним чинником. Княжий рід з часом роздрібнюється на окремі сім`ї, з появою яких виникає поняття власності. На зміну принципу родового володіння руською землею приходить вотчине володіння, яке і зумовлює всю систему суспільних взаємин на другому етапі російської історії (з XIIст.). У процесі збирання земель князями виникає величезна вотчина - Московське царство, яке у XVIIIст. остаточно перетворюється на державу, "тобто стало державою у настоящему розумінні слова".
Вотчинний устрій Кавелін розглядає як першу форму державної організації, що цілком відповідає ідеї органічності руського історичного процесу, яка і визначає особливості державної схеми на першому етапі формування державницької школи.
На другому етапі ідейним промотором державницької школи. який завершує її теоретичне обґрунтування, виступає Б.Чичерін. Як і Кавелін Чичерін вилучає три етапи руської історії: 1) кровний союз; 2) громадянський союз; 3) державний союз. Перший період характеризується існуванням приватного права, другий-вотчинного, третій означав перехід до публічно-правової громадської організації. Родовий лад, на думку Чичеріна, був неспроможний утворити широкі суспільні зв'язки. Політична влада була привнесе на варязькимикнязями. На відміну від своїх попередників (Погоді-на, Соловйова, Кавеліна) Чичерін наголошує на факті завоювання (під впливом французьких романтиків). Якщо перехід від родового ладу до вотчинного виводився Чичеріним з факту завоювання, то зміну вотчинного устрою державним він пов'язував з
Loading...

 
 

Цікаве