WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського) - Реферат

Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського) - Реферат

епізоди з історії Січі, які не вкладалися у цю схему, засуджувалися ним лише як прикрі винятки із загального правила. Саме таким винятком - "заблуканих овець запорозької громади, відірваних од рідної землі злочинною впертістю й козацькою нетерплячістю" [35, с.581], котрі "керуючись шкідливими нарадами та своїм молодецтвом, відважилися ліпше кинути "мил-- родину" ніж полишити козацтво". Незважаючи на таке в загальних рисах негативно ставлення до тих запорожців, котрі перейшли в Османську імперію, А.О.Скальковський спробував викласти коротку історію задунайського козацтва.
За зауваженнями самого А.О.Скальковського, ця "сумна для доброго імені Запорожжя" історія складена ним лише на підставі усних переказів, що збереглися в Коші, створеному поза Росією Отже, в ставленнях до пам`яток усної народної творчості А.О.Скальковський продовжив традицію романтиків і сприймав їх як достовірне джерело. Відомо також, що він листувався з останнім кошовим отаманом Задунайської Січі Й.М.Гладким (лист якого до А.О.Скальковського надруковано в журналі "Киевская старина" 1883 р.) й користувався наданою ним інформацією.
Вихід запорожців із Нової Січі, оточеної російськими військами, А.О.Скальковський зображує як організовану, заздалегідь підготовлену акцію, яку очолював невідомий раніше запорозький старшина Лях, що походив "із польського дворянства і давно вже мав свою партію в Коші" [35, с.571]. Він вказує і цифру 5000 козаків, які організовано вийшли з Січі. Сумні настрої запорожців, що кидали рідну землю, передано на підставі народних пісень, яких чимало збереглося у Степовій Україні і які можна представити як окремий цикл, присвячений подіям знищення Січі [16; 28]. На Дунаї, а саме на Георгієвському острові, запорожці, скориставшись доброзичливим прийомом Порти, влаштували поселення, назване Запорозькою Січчю. Брашівський та сілістрійський паші нарівні з турецькими регулярними військами використовували запорожців у війнах проти росіян, а потім проти сербів, албанців і греків. Внутрішній устрій Задунайської Січі А.О.Скальковський зображує як аналогічний тим порядкам, що з давніх пір існували у запорожців на Дніпрі. Він особливо наголошує на безшлюбності козаків, яка "вважалася невід`ємною рисою Запорожжя" [35, с.583]. Одночасно автор поділяє задунайських запорожців на козаків та райю (рибалки і хлібороби), ні в якому разі не зараховуючи останніх до козацької верстви.
В цілому ж, ставлення А.О.Скальковського до задунайської "мандрівки" запорожців негативне. А тому він не приділяє історії задунайців багато місця у своїй праці. Вся історія Задунайської Січі займає дев`ять сторінок, і більшість з них присвячено рееміграції козаків до Росії, яка почалася у 1805 р., досягнула свого апогею у 1807 р. і завершилася 1828 р., коли Й.М.Гладкий перевів задунайців на російський бік і таким чином "порятував військо від більш ніж півстолітнього сорому, що лежав на ньому" [35, с.588].
Відомий історик першої третини XX ст. О.Рябінін-Скляревський, документально досліджуючи історію Задунайської Січі у 20-х рр. XX ст., звинувачував А.О.Скальковського в тому, що він не скористався справами з архіву новоросійського генерал-губернатора, а у своїй розповіді дотримувався польської "легенди-байки" М.Чайковського [30, с.129-131]. Певною мірою з цим зауваженням можна погодитися. Історія задунайського козацтва на сторінках праці А.О.Скальковського дійсно викладена тільки на підставі наративних джерел (спогадах самих запорожців і народних пісень). Отже, про всю "Історію Нової Січі" можна сказати, що це є перша дійсно наукова, викладена на підставі документальних джерел, монографія, яка знаменувала процес засвоєння романтичною історіографією позитивістської методології історії і об`єктивно сприяла подоланню негативних стереотипів офіційної та станової дворянської історіографії до запорозького козацтва. Однак є певні епізоди, які написані на підставі наративних джерел і потребують уточнень, Але авторитет А.О.Скальковського як відомого знавця минулого південноукраїнського регіону, як "Геродота Новоросії" став причиною того, що багато висловлених ним тверджень набули значення аксіом і в подальшому використовувалися дослідниками як беззаперечні. Це стосується й історії Задунайської Січі, яка довгий час не вивчалася науковцями на підставі документальних джерел, а тому насичена міфологемами, що кочують із сторінки на сторінку різних популярних і наукових видань. В той же час, завдяки авторитету А.О.Скальковського задунайське козацтво із суб`єкта історії перетворилося ще за "біологічного життя" на об`єкт історичного дослідження.
Іншим передатним механізмом образу запорожців взагалі, і задунайців, зокрема, став сам український народ, для якого козак - це символ героїзму, мужності, лицарства, а також волі. За часів, коли саме козацтво переживало останні дні і було вже не в змозі відстоювати власні станові інтереси, коли були ліквідовані старі українські державні інститути, що їх так ревно оберігали колись козаки, коли запорозький степ почали закріпачувати і більше не існувало місця, де могли б знайти притулок знедолені, образ запорожця набував все більш героїчних та міфічних рис. Український народ складав пісні, думи, легенди, казки, в яких намагалися поєднати дійсне з бажаним. Отже, ідеалізація козаччини - це справа, передусім, козацького фольклору, історичних пісень, народних дум. Але нобілітація українського епосу відбувалась в романтичній літературі, через яку образ запорожця поширився і став використовуватися науковцями, суспільно-політичними і культурними діячами.
Завдяки багатій усній традиції, яку склав сам український народ, в середині - другій половині XIX ст. відбулась меморіалізація образу запорожців (в тім числі і задунайських). Праці українських істориків цього періоду побудовані на широкому використанні етнографічного та фольклорного матеріалу. Молоді романтики, а згодом типові представники народницької історіографії М.Костомаров, П.Куліш, М.Білозерський продовжили напрямок ідеалізації козаччини. П.Куліш являє собою певний виняток в цьому ряді, оскільки більшість його творів демонструє негативне відношення до запорожців, змалювання їх темними фарбами (як, наприклад, відомий роман "Чорна рада"). Але починав П.Куліш від романтичного захоплення народною поезією йоспівуванню в поезії козаччини [5, сі06]. Його відомі "Записки о Южной Руси" передають багато легенд, переказів, спогадів, пісень, які зберіг український народ про своїх героїв - запорозьких козаків. Серед цих оповідань є і перекази про втечу запорожців до Туреччини, і окреме повір`я про "нового козацького героя Гладкого", під час народження якого "вся земля затрусилась" [8, с.164-166]. Закликаючи науковців писати щиру правду про минулі часи, П.Куліш в той же час звернув увагу, що "...годиться нам, людям книжним, шанувати козацьку славу історичними оповіданнями. Як простий люд наш виспівав козацькі подвиги і звичаї в піснях, так ми виявимо забуті діла їх щонайпильнішими ученими розвідками" [5, с. 109-110].
Дотримувався думки про велику вагу етнографічних матеріалів для історика також М.Костомаров, який часто звертався до питань етнографії в своїй творчості і навіть пробував викласти історію козаччини виключно на основі пісень в роботі "История казачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества" [16]. Критичний аналіз народних пісень тут відсутній, як
Loading...

 
 

Цікаве