WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX ст.) - Реферат

Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX ст.) - Реферат

була одним із чинників подальшого існування і розвитку політичних організацій української діаспори. Тому цілком зрозуміло, що кожний напрямок намагався заявити про себе як про єдиного, дійсного і легітимного представника української громади в даній країні.
Особливого розмаху дії такого плану набули у Німеччині після приходу до влади в ній нацистського режиму А.Гітлера. Багато хто з політичних діячів української еміграції мав певні сподівання на допомогу Третього Рейху у відновленні української державності. Помітну лояльність до німців виявляли як націоналісти, так і гетьманці; відсторонену позицію займали лише уенерівці, які традиційно орієнтувалися на країни-союзниці (Франція та Велика Британія) [5]. Подальший розвиток історичних подій яскраво засвідчив, що Берлін не мав жодних серйозних намірів відновлювати Україну як окрему державу, і це стало відчутним розчаруванням для прихильників гітлерівської Німеччини серед українців на чужині.
В основі непорозуміння і конфліктів між трьома названими частинами української політичної діаспори, які стали частим явищем у 30-і рр., лежали, перш за все, ідеологічні питання. Причому, своїм корінням зазначене протиборство сягало досить неоднозначних подій Української революції 1917-1921 рр. Ще з тих часів, внаслідок відомих перипетій навколо гетьманату Скоропадського та повалення його під проводом Директорії, відкритою ворожістю характеризувалися стосунки гетьманців та петлюрівців. Останні, до речі, як і українські націоналісти, не могли пробачити гетьману начебто "антиукраїнський" характер його режиму і особливо звинувачували Павла Скоропадського у зраді українській незалежності на користь Росії. Тут мається на увазі маніфест гетьмана від 14 листопада 1918 р., яким проголошувалася федерація України з майбутньою небільшовицькою Росією. У критичній статті з приводу 20-ї річниці гетьманату уенерівець Б.Войнарович писав: "Кульмінаційним пунктом москвофільської політики ген. Скоропадського було видання відомої грамоти про федерацію з Московщиною, в якій він цинічно закликав українців до об`єднання навколо своєї особи для... боротьби "за відновлення великої Росії" [6]. Але український народ відповів на цю вже зовсім неприховану зраду українській державності загальним повстанням під проводом Директорії. Крім того, у численних публіцистичних працях представники як оунівського, так і уенерівського таборів звертали увагу на виховання Скоропадського при дворі російського царя, вказуючи на відсутність у гетьмана справжнього українського патріотизму. З цієї причини і період гетьманату 1918 р. отримав у них презирливу назву "новітньої малоросійщини".
Неабияку розлюченість і справжню хвилю обурення в емігрантських колах викликало оприлюднення у 1930 р. того факту, що в січні 1929 р. П.Скоропадський здійснив подорож до Будапешту, де в обмін на фінансову підтримку передав Угорщині права на Прикарпатську Україну від імені майбутньої Української держави [7]. До речі, саме це і стало поштовхом до остаточного розриву між гетьманом і В.Липинським. На початок 1930-х рр. припадає і один з відкритих конфліктів між націоналістами і гетьманцями, який мав місце в Німеччині. Так, у травні 1933 р. ОУН здійснила спробу взяти під свій контроль досить важливу з точки зору ідеології та пропаганди установу - Український науковий інститут (УНІ) в Берліні, очолюваний прихильниками Скоропадського. Один із впливових членів ОУН, Ріко Ярий, який представляв безпосередньо самого Є.Коновальця, спробував увійти до ради керівництва інституту, заручившись підтримкою представника німецького міністра культури. Але генерал Гренер, голова ради керівництва УНІ та особистий знайомець Павла Скоропадського, не дав на це згоди, і в подальшому займаючи яскраво виражену антиоунівську позицію [8].
Протягом 1930-х рр. з-під пера націоналістів та петлюрівців з`явилася велика кількість статей з гострою критикою політичної теорії і практики гетьманського руху на всіх його етапах. Серед них можна відмітити дві значні і досить ґрунтовні праці: С.Доленги - "Скоропадщина" (1934) та М.Ростовця - "Скоропадщина і скоропадчуки" (1938). В них подано детальний аналіз ідеології, історії, персонального складу та сучасної діяльності гетьманського руху на чолі з П.Скоропадським. Зрозуміло, що всі висловлені оцінки й характеристики мають відверто негативний зміст. Наприклад, український націоналіст Микола Ростовець, критикуючи паралельно і "уенерівщину" І "скоропадщину", наостанок виносить безапеляційний вирок: "І Павлам і Данилам Скоропадським разом з їх спільниками мусить Українська Нації підорвати всяку можливість жирування на українській політиці! Ця московські агентура, політична проституція й скандальна авантюра шкурників "гохштаплерів"... мусить нарешті зникнути!" [9]. Слід зазначити, що у своїх роботах Доленга і Ростовець використали значне коло джерел та літератури, що надавало їхнім висновкам більш переконливого вигляду.
Цілком зрозуміло, що гетьманські видання не могли залишитися і не залишалися осторонь жвавої дискусії з націоналістами та республіканськими демократами (петлюрівцями). Діячі монархічного руху протягом усіх 30-х рр. жваво реагували на полемічні випади своїх ідеологічних противників по еміграції. Так, вже наступного 1939 р. з`явилася не менш об`ємна відповідь Осипа Назарука на працю М.Ростовця - цьому було присвячене ціле число "Нації в поході" за вересень 1940 р. Майже на п`ятдесяти сторінках Назарук послідовно намагається спростувати всі звинувачення проти гетьманців та особи самого Скоропадського з боку Ростовця [10]. Та не слід вважати, що гетьманський рух був свого роду жертвою ідеологічного пресингу з боку оунівців та уенерівців, адже монархісти-державники не тільки не залишалися в боргу, але й досить часто самі виступали ініціаторами жорсткої конфронтації зі своїми суперниками на сторінках преси. Причому, їхня критика нерідко мала набагато гострішу і брутальнішу форму, ніж у їхніх суперників. Наприклад, один з постійних дописувачів "Нації в поході" Осип Губчак писав стосовно об`єднання всіх патріотичних сил української діаспори: "Гетьманська Ідея така всеобсяжна, що в ній знайдеться побіч Гетьмана місце й на Вождя і для всіх чесних націоналістів. Нема лиш у ній місця для політичних спекулянтів і анархістів, нема місця для лайдаків, паразитів і чужих наймитів". Він звинувачує УНДО-націоналістів, УНР-націоналістів та ОУН-націоналістів ("аморалісти, виховані "Вісником Донцова") у політичних спекуляціях, розтраті грошей і навіть у пияцтві, приписуючи їм ідеологічний хаос [11].
Особливо загострилися стосунки між націоналістами, петлюрівцями та гетьманцями наприкінці 1930-х рр., коли стало відчуватися наближення епохи потрясінь, пов`язаної з імперськими прагненнями Третього Рейху. Принаймні два напрямки сподівалися скористатися з війни Німеччини проти Радянського Союзу у справі відновлення українськоїдержавності. Проте про компроміс між ними - гетьманцями та оунівцями, які до того ж уже розкололися на дві організації (ОУН-Б та ОУН-М), - не могло бути і мови. Знову з`являється хвиля взаємних обвинувачень і гострої критики. Прихильники Скоропадського
Loading...

 
 

Цікаве