WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX ст.) - Реферат

Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX ст.) - Реферат


Реферат на тему:
Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX ст.)
?
Рівень розробленості історії гетьманського руху 20-40-х рр. XX ст. у вітчизняній історіографії навряд чи можна назвати задовольняючим сучасні запити української історичної науки. У більш вигідному становищі в цьому плані знаходиться постать В`ячеслава Липинського, життєдіяльності та інтелектуальній спадщині якого вже присвячена значна кількість праць [1]. У вивченні історії самого руху гетьманців-державників також є певні напрацювання, які представлені дослідженнями як діаспорних вчених - М.Королишина, Я.Пеленського, Л.Бея [2], так і вітчизняних істориків -О.Терещенка, Т.Осташко, Т.Ралдугіної, Т.Сидорчук та інших [3]. Слід відмітити, що в цілому наявній історіографічній традиції притаманне позитивне ставлення до П.Скоропадського і його прихильників у еміграції. До найбільш популярних сюжетів відноситься вивчення постатей гетьмана, його спадкоємця гетьманича Данила, О.Назарука, ідеологічної платформи та організаційного розвитку гетьманського руху. Поставлена нами проблема взаємин групи Скоропадського з іншими напрямками української політичної діаспори в світлі їхньої полеміки на сторінках еміграційної преси поки що не знаходила адекватного відображення на дослідницькому рівні. А це значно ускладнює розуміння історії українських емігрантських кіл і, зокрема, гетьманського руху у міжвоєнну добу.
Як відомо, одним із наслідків бурхливих подій 1917-1921 рр. в Україні стала потужна і масова хвиля еміграції учасників української революції до країн Європи та Північної Америки. Від попередніх значних переселень ця хвиля відрізнялася не тільки кількісними, але й, у першу чергу, якісними ознаками. Мається на увазі високий рівень політичної свідомості та відповідна активна діяльність емігрантів, їх освіченість та інтелектуальність, організованість і рішуче прагнення продовжувати боротьбу за українську справу навіть на чужині. Тому вже через кілька років такі діаспорні осередки, як Варшава, Прага, Берлін, Париж та інші стають центрами політичного і культурного життя українців. Виникають численні наукові установи, навчальні заклади, друковані органи, культурні товариства тощо.
Одночасно відбувався жвавий процес політичної організації емігрантських кіл разом з розмежуванням їх на окремі, доволі відмінні між собою партії, групи та напрямки. Всі ті протиріччя та ідеологічні розбіжності, що не дозволили українським політичним силам свого часу об`єднатися заради збереження тільки-но здобутої державності, перекочували на нові, тепер уже чужинні терени, перекреслюючи будь-які сподівання на загальний політичний компроміс. Серед провідних напрямків і груп, які відігравали найбільш помітну роль в житті української еміграції, можемо назвати принаймні три: українські націоналісти, республіканські демократи та монархічний гетьманський рух. Всі вони мали на початок 30-х рр. ідеологічно та інституційно оформлений вигляд, виборюючи право стати об`єднуючим осередком для українського емігрантського загалу.
Націоналістичний рух, як відомо, набув чітких форм у 1929 р., коли на базі Української військової організації була створена Організація українських націоналістів (ОУН), яку до своєї трагічної загибелі в 1938 р. очолював колишній командир січових стрільців Євген Коновалець. Офіційним виданням Проводу українських націоналістів став часопис "Розбудова Нації" (Прага, 1929-1934), на сторінках якого містилися праці ідеологічного змісту та оприлюднювалася офіційна позиція ОУН стосовно актуальних проблем того часу. Щодо республікансько-демократичного напрямку, то він був представлений в основному прихильниками колишньої УНР (політичні емігранти зі Східної та Центральної України), організаційно існуючи у вигляді Уряду УНР в екзилі (вигнанні) на чолі з президентом УНР Андрієм Лівицьким. Ця структура до початку другої світової війни розміщувалася у Варшаві, а ідейним провідником республіканських демократів (уенерівців) до своєї загибелі у 1926 р. в Парижі виступав колишній головний отаман Української Народної Республіки Симон Петлюра. Саме він 1925 р. заснував популярний громадсько-політичний тижневик "Тризуб" (Париж, 1925-1939), який невдовзі перетворився на центральний речник ідей цього напрямку в українській політичній еміграції.
Нарешті, третьою групою в політичному спектрі діаспори являвся гетьманський рух, який складався з прихильників гетьманської держави Павла Скоропадського 1918 р. В еміграції ця монархічна державницька течія оформилася в "Український союз хліборобів-державників" (1920), теоретиком якого став найвідоміший представник українського консерватизму В`ячеслав Липинський. Проте, на початку 1930-х рр. між ним і Скоропадським виникли розбіжності щодо існування руху, і єдиний "Союз" розколовся. Прихильники гетьмана, який мешкав у Німеччині на отримувану від її уряду пенсію об`єдналися у "Союз гетьманців-державників". До видань гетьманської групи у передвоєнне десятиліття належали "Збірник Хліборобської України" (Прага, 1931-1932), "Бюлетень Гетьманської Управи" (Берлін, 1930-1936), "Нація в поході" (Берлін-Прага, 1939-1941) та інші [4].
Слід зазначити, що всі три названі течії прагнули до створення незалежної української держави, спрямовуючи на досягнення цієї мети усі свої зусилля роблячи все від них залежне у боротьбі за українську справу. Однак, як досить часто це буває, кожний з напрямків мав своє власне бачення майбутньої суверенної України, причому нерідко їхні позиції не тільки не співпадали, але й були діаметрально протилежними. Якщо помірковано налаштовані уенерівці (петлюрівці) виступали за відновлення України у вигляді демократичної республіки з повним набором прав і свобод, то позиції націоналістів і гетьманців належали до правиці політичної теорії і практики, тяжіючи до радикальних дій. Так, згідно доктрини "інтегрального націоналізму" Д.Донцова ОУН висунула гасла "Україна для українців" та "Нація понад усе"; гетьманський рух, у свою чергу, сповідував ідею територіального патріотизму В.Липинського і пропагував встановлення на Україні "дідичної монархії" під проводом династії Скоропадських. Причому, на відміну від націоналізму Донцова, гетьманці нерідко підкреслювали свій "творчий державницький націоналізм".
Кожне з цих угруповань активно претендувало на роль своєрідного центрального проводу, навколо якого мали об`єднатися інші патріотично налаштовані сили української еміграції. Та через цілий комплекс протиріч різного плану досягти будь-якого помітного компромісу вказаним політичним напрямкам так і не вдалося. Натомість постійно точилися сутички між націоналістами і гетьманцями, монархістами та республіканцями - як на рівні відповідних організацій, так і в сфері особистих стосунків. Зрозуміло, що за умов перебування в еміграції основною формою боротьби були дискусії та полеміки на сторінках діаспорної преси. Інколи взаємні обвинувачення українських політичних груп сягали і періодичних видань тих країн, на території яких вони знайшлисобі притулок. Цей момент мав неабияке значення, адже підтримка з боку гостинних держав (матеріальна, ідейна, організаційна)
Loading...

 
 

Цікаве