WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історія археографії як наукова проблема та вивчення історіографічного процесу - Реферат

Історія археографії як наукова проблема та вивчення історіографічного процесу - Реферат

сучасноюісторіографією до предмета дослідження археографії, виявляє відсутність серед джерелознавчо орієнтованих істориків уявлень про методи й функції археографії" [3, с. 75 -76]. Облишимо питання щодо авторських мотивів такого апокаліптичного діагнозу. Але, без сумніву, він відображає складність визначення того, з чим повинен мати справу історик археографії як наукової дисципліни: чи то з археографічною реальністю (процесом пошуку, збирання, збереження, наукового або аматорського опрацювання, насамкінець, ретроспективної публікації історичних джерел), чи то з теорією археографії (відрефлексованою археографічною реальністю), що як наукова дисципліна на початку XX ст. остаточно виокремилася від археології, бібліографії та архівної справи й знайшла власне теоретичне обґрунтування. Репрезентуючи саме другий підхід, Г. В. Боряк цілком слушно й зовсім не випадково з цієї позиції становлення української археографії відносить до 20-х - 30-х рр. XX ст. [З, с. 70 - 71]. Саме через таке розуміння цього процесу до найбільш актуальних напрямів у розробці історії археографії він відносив "створення монографічних досліджень про шляхи та розвиток української едиційної археографії, концептуальний науково-методичний доробок археографії XIX ст." [З, с. 70], водночас, повністю оминувши проблеми початкового, "емпіричного" етапу формування цієї дисципліни, - або не вважаючи ці питання актуальними, або гадаючи недоцільним зараховувати до археографічних публікації історичних джерел ранішого часу та працю по їх підготовці, - та послідовно ігноруючи доробок української археографії (насамперед її евристичної та едиційної галузей) до середини XIX ст., коли годі й говорити про "концептуальний науково-методичний доробок", та певні напрацювання істориків вітчизняної археографії (Я. Ісаєвич, І. Бутич, І. Крип`якевич, Я. Дашкевич, І. Борщак та інших), які визначали час її становлення до початку XIX ст.
Історико-археографічні сюжети не були центром дослідження Г. В. Боряка, присвяченого насамперед розробці сучасних теоретико-методологічних проблем актуалізації великих масивів архівних джерел, але все-таки в його роботі вони знайшли відображення. З позицій історико-археографічних завдань, цінним можна вважати ґрунтовну теоретичну розробку питань місця археографії в колі спеціальних наукових дисциплін джерелознавчого напрямку, проблеми визначення завдань дослідження минулого цієї наукової дисципліни, а також спеціальний історичний екскурс становлення камеральної галузі української археографи.
Заслужено визнана найбільш ґрунтовним осмисленням стану й перспектив теперішньої української археографії [5; 6], книга відобразила попередній досвід і традиції вітчизняних історико-археографічних писань, не актуалізуючи можливі нові підходи в дослідженні власне історії дисципліни. Так, насамперед відносно ХVПІ - першої половини XIX ст. (а нерідко й пізніших часів) книга обходить увагою включеність археографічної думки, теорії й практики до духовно-культурного, суспільного, історіографічного, інтелектуального середовища. Інший, значною мірою альтернативний шлях і нові, перспективні, на мій погляд, можливості в підходах до історії української археографії продемонстровані в монографії В. В. Кравченка. Виходячи із усталеного і в цілому адекватного уявлення про синкретичність історіописання другої половини XVIII - першої чверті XIX ст., автор не приділив бажаної для нас спеціальної уваги спостереженням над процесом становлення української археографії, розглядаючи археографічні вправи в невід`ємному зв`язку із історіописанням тієї доби. Зі сторінок його дослідження постає узагальнюючий образ українського історика-універсала, ерудита-енциклопедиста, сина свого просвітницького часу, якому важко (тому що неважливо й неможливо) розрізнити, де в його особистій пізнавальній діяльності завершується історик і починається етнограф, письменник, археограф, памфлетист.
Такий синкретизм у дослідженні української історіографії як цілісного нероз`ємного явища уявляється плідним настільки, наскільки пов`язує її еволюцію насамперед зі змінами ідейно-культурних парадигм, суспільними та духовними процесами другої половини XVIII - першої половини XIX ст. За таких підходів історія археографії з сухого переліку публікацій та біографічних даних про їх авторів постає в плоті й крові живого явища не лише історичного пізнання, але й вітчизняної культури в цілому. З цього приводу варто звернути увагу на те, що книга В. В. Кравченка ще раз підтверджує й переконує, що історія наукової дисципліни здатна і навіть "зобов`язана" суттєво розширювати її власний предмет.
Водночас намагання застосувати ретроспективні підходи в дослідженні процесу формування української історіографії, звичайно обумовлені бажанням знайти в минулому відблиски майбутнього самоутвердженого явища національної історичної науки XX ст., вплести науково-пізнавальні процеси другої половини XVIII - першої половини XIX ст. у тканину українського суспільного буття й знайти в них витоки того нового, ідейного порядку явища, що з середини XIX ст. утворювало й скріплювало український суспільний рух, - усе це значною мірою породило доволі серйозні анахронізми. Вони виявилися насамперед у нав`язуванні досліджуваній добі ідейних рис і характеристик наступного періоду. Цікаво, що й сам автор, вірогідніше за все, відчуваючи всю незручність ситуації насичення ідейної конструкції історичною та історіографічною конкретикою, що відверто пручається цьому, неодноразово з фаховою сумлінністю змушений власноруч руйнувати ідилічну споруду українського національного Відродження, у якій, на його думку, історіографічний компонент, включаючи й археографічні вправи, відігравав чи не вирішальну роль, досить глибоким аналізом ідейно-культурної, суспільно-політичної, когнітивної ситуації того часу. У монографії І. І. Колесник, виданої як навчальний посібник для студентів вузів, схема становлення української історичної науки XIX - початку XX ст. представлена як процес "злиття" історичного письменства XVIII ст. та антикварного напрямку в українознавстві того ж часу. Не вдаючись до розгляду багатьох дискусійних положень другої частини монографії, зазначу, що такі підходи до визначення історіографічної динаміки, на мій погляд, є рецепцією на українському ґрунті не стільки положень М. С. Грушевського, скільки виходять з оцінок становища російської історичної науки XVIII ст., що свого часу були дані ще А. Л. Шлецером і в цілому сприйняті в російській історіографії кінця XIX - початку XX ст. [15; 16] та вітчизняними істориками західноєвропейської історичної думки [1, с. 291 - 341], а також в попередніх працях самої І. І. Колесник [33, с. 168 - 181]. Спроба виділити антикварні захоплення українських інтелектуалів не як загальну характеристику місцевого історіописання другої половини XVIII - початку XIX ст. у цілому, а як один з його напрямків, відкриває широкі пізнавальні можливості для роздумів про місце власне археографічної практики в українській історіографії цього часу. Водночас такий умоглядний
Loading...

 
 

Цікаве