WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова - Реферат

Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова - Реферат

компенсував невдачі у східній (татарській) політиці на заході, де перше місце для нього займала боротьба з Литвою. Посилення останньої не могло залишити Данила байдужим і спонукало до спроб використати внутрішню боротьбу в Литві, а також створити на початку 1250-х рр. широку коаліцію (з Мазовією, Орденом, ятвягами і навіть Жемайтією*), звернену проти Міндауґаса.
Саме неможливість вести боротьбу на кількох напрямах спонукала останнього (в якості політичного маневру) до хрещення і прийняття від папи королівського титулу[30.-Кн.ІІ.-С.174]. З іншого боку, в.кн.литовський зумів поліпшити відносини із Галицько-Волинською державою, поступившися частиною Чорної (Німанської) Русі Роману Даниловичу і віддавши за його брата Шварна власну дочку. Проте під кінець життя Міндауґас розриває відносини з Данилом (1258 р.) , а дещо пізніше розпочинає успішну боротьбу з хрестоносцями, відмовившись від християнства і корони (перемога на оз.Дурбе й вірогідне інспірування пруського повстання у 1260 р.).
Оповідаючи про загибель Міндауґаса внаслідок змови невдоволених його централізаторською політикою князів (1263), Соловйов із зайвою увагою й довірою сприймає напівлеґендарне оповідання про особисті мотиви ("cherchez la femme") одного із змовників - князя Нальшенайської землі Даумантаса (Довмонта)[30.-Кн.ІІ.-С.176; 38.-С.4]; втім, це ж стосується обставин здобуття Ґедімінасом (Гедиміном) великокнязівської влади[30.-Кн.ІІ.-С.236], причин конфлікту між Йоґайлою (Ягайлом) і Кястутісом (Кейстутом) [30.-Кн.ІІ.-С.269-270). Більш як півстолітній період історії Литви між смертю Міндауґаса і початком правління Ґедімінаса (1263-1316) вельми бідний на джерельну інформацію, особливо після смерті Міндауґасового спадкоємця Вайшвілкаса (Войшелка) і Шварна Даниловича. Відповідно небагато уваги приділено цим рокам і С.Соловйовим. Проте абсолютно вірно визначені ним дві основні риси, що характеризують даний період: 1) постійна боротьба з Орденом і 2) "повільне, непомітне, але постійне розповсюдження своїх (литовських.-В.В.) володінь на схід і південь"[38.-С.7]. Висвітлена російським істориком боротьба Вайшвілкаса з вбивцями батька (з допомогою Шварна і Василька Романовича). Соловйов робить висновок щодо успішності литовського напря-му політики за життя Данила: смерть небезпечного супротивни-ка і залежність його спадкоємця від волинського князя[30.-Кн.ІІ.-С.177]. Коли ж Вайшвілкас повернувся до монастиря, передавши Шварнові владу над Литвою, остання, на думку Солов-йова, "готувалася остаточно злитися з Руссю" під владою Рюриковичів[30.-Кн.ІІ.-С.183], хоча й не виключений був спротив з боку литовців. "На нещастя", цьому завадила рання смерть без-дітного Шварна, яку Соловйов помилково датує більш раннім часом, аніж смерть Вайшвілкаса[43.-С.190; 12.-С.36], вбитого іншим претендентом на владу над Литвою - братом Шварна Левом. Таким чином, справу мирного з`єднання Литви з Руссю було зірвано на самому початку. Очевидно, на думку Соловйова, подібне ("мирне") з`єднання могло відбутися лише за умови панування руської династії над Литвою, а не навпаки, як сталося в дійсності. В той же час він визнає легкість, з якою на Русі приймали литовських князів (наприклад, Псков - Даумантаса, одного з вбивць Міндауґаса [30.-Кн.ІІ.-С.161]). Торкається Соловйов і відносин галицько-волинських князів з Литвою за правління в.кн.Трайдяніса (Тройдена, 1270-1282), констатуючи як втручання в ці стосунки татар, так і спроби Лева Даниловича і Володимира Васильковича використати литовців проти Болеслава ІІ Мазовецького[30.-Кн.ІІ.-С.197-199]. В той час як Романовичі не спромоглися об`єднати Південно-Західну Русь, вказує історик, сусідні Литва і Польща, посилившись за рахунок централізації, розгортають наступ на руські землі: влада ВКЛ утверджується в Полоцькій і Туровській землях, частині Волині. Зв`язок між обома країнами стає ще тіснішим за рахунок прийняття литовцями (перш за все аристократією) мови й віри своїх руських підданих.
Що ж до боротьби ВКЛ з хрестоносцями, то, незважаючи на постійне відновлення сил Орденів за рахунок західноєвропейського лицарства, їхні спроби завоювання Литви зазнають невдачі, і війна між ними набуває стійкого характеру спустошень ворожої території. Більше того, в.князь Витеніс (Вітень,1295-1316) втручається в боротьбу між Ливонським орденом і Ригою[30.-Кн.ІІ.-С.233; 41.-С.65]. На думку Соловйова, в 1315 р. в Литві відбувається зміна правлячої династії і до влади приходить Ґедімінас[30.-Кн.ІІ.-С.236] (в більш ранній праці ним наведена правильна дата - 1316 р.[38.-С.8] ). Йдучи за Карамзіним, він схильний вірити звістці, згідно з якою Ґедімінас був низького походження (конюх) і здобув владу узурпацією, вбивши Витеніса[13.-С.123, 279-280; 30.-Кн.ІІ.-С.236, 333]; в дійсності ж Ґедімінас був його братом і спадкоємцем[1.-С.40; 12.-С.37; 20.-С.318]. Свого часу компроме-туюча його леґенда була запозичена й використана (з деякими змінами) в якості ідеолоґічного підґрунтя зовнішньополітичної програми Москви в творах, що вийшли з її урядових кіл на поча-тку ХVІ ст.[45.-С.18-19].
Саме за Ґедімінаса ВКЛ надзвичайно посилюється приєд-нанням багатьох земель Русі (на думку Устрялова, саме тоді засновується ВКЛ як таке[44.-С.16]). Оцінюючи характер його експансії, Соловйов зазначає, що це не було класичне завоювання: Ґедімінас, йдучи шляхом володимирських князів, перетворює місцевих князів на служебних. Отже, роль Гедиміновичів абсолютно подібна ролі Москви. Відбувається крах родових відносин, оскільки 1) на чолі Рюриковичів стають Гедиміновичі і 2) останні "бачили, що для збереження придбаної могутності необхідне постійне зосередження влади в руках одного, і тому зав-жди найсильніший з них гнав, винищував братів"[28.-С.144-145] (ця апокаліптична картина явно перебільшена, принаймні для часів Ґедімінаса і його нащадків).
Що до конкретного перебігу подій, то Соловйов припус-кав, що галицький і волинський князі в союзі з Орденом самі розпочали наступ на ВКЛ, занепокоєні його посиленням. Він також схилявся до визнання факту приєднання Волині (Володимира і Луцька) в 1320р., а в 1321р. - Києва і Київської землі[30.-Кн.ІІ.-С.236; 43.-С.196; 37.-С.279; 28.-С.144; 38.-С.9].
Зазначимо, що ці відомості (що перейшли з білорусько-литовських літописів ширшої редакції до "Хроніки" М.Стрийковського) неоднаково оцінювалися дослідниками. Так, В.Антонович взагалі вважав їх позбавленими історичної цінності [1.-С.52 і далі]. На думку М.Дашкевича, в літописах поєднані реальні, але різночасові події, що відбулися після 1332р.[10.-С.42-43, 64]. (В наш час цей погляд розвинув і модифікував Ф.М.Шабульдо, датуючи похід на Волинь 1323, а на Київ - 1324р.[46.-С.26-28]). Обережнішу позицію займав Грушевський, припускаючи належність Київщини до сфери литовських впливів [9.-Т.ІV.-С.17]. Аргументи жДашкевича він сприймав скеп-тично як щодо Києва[9.-Т.ІV.-С.18-19, 428-430], так і Волині[9.-Т.ІІІ.-С.117, 525-527]. Проте і в наш час літописна оповідь про приєднання Волині в 1320 р. подекуди користується довірою[22.-С.156]. На думку Соловйова, ще в 1340р. Галичина була завойована польським королем Казимиром ІІІ Великим[43.-С.196]; в дійсності до 1349р. вона залишалася під боярським правлінням, визнаючи владу Любартаса (сина Ґедімінаса) і
Loading...

 
 

Цікаве