WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської - Реферат

Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської - Реферат

її інтерпретації" [1, с. 70].
Доманська гадає, що сучасні антропологи відходять від метафори "культурної трансляції", адже відмінність є неперекладна. Порятунок вона бачить у категоріях зустрічі, діалогу й "зносин" (Aufhebung), у спогляданні замість з`ясування [1, с. 71].
Далі дослідниця розмірковує про плідність контактів історії та антропології, її вона бачить, зокрема, у площині розширення тематики історичних досліджень, запозичення методів дослідження малих спільнот, духовного життя нижчих верств давніх суспільств тощо. Утім, перший розділ частини І значною мірою є лише впровадження, диверсія-пролог, аби яскравішою була демонстрація літературознавчих інспірацій сучасної історичної науки, милих серцю авторки книжки. Відтак, два наступних розділи пропонують нам нарис історії так званого "лінгвістичного повороту" в гуманітарних дисциплінах загалом та в історіографії, зокрема, а також базовані на його досвіді сучасні вирішення контроверсійних проблем історичного знання.
Перший з них ("Історія і теорія літератури") має три підрозділи. ("Роланд Барт і дискурс історії", "Поетика історичного письменства Гайдена Вайта", "Метаісторія": культовий твір наративізму"), у яких послідовно розгортається "генеалогія" та дискурсивне поле наративістської філософії історії.
Від Вартових міркувань Доманська виводить "заколотницькі" гасла наративістів: "минуле доступне нам єдино через тексти; історична дійсність є конституйована в тексті; минуле, яке передає дана нарація - це одна з можливих його версій" [1, с. 81]. Іншою спадщиною структуралізму й постструктуралізму в канонах наративістичного мислення визнаються такі літературні помисли, як використання літературних стратегій для аналізу історичних текстів; мовлення про історію як про дискурс; звернення уваги на символічність твору (історичний текст визнається за відкритий і обернутий багатьом сенсам); дослідження тексту як цілості (так зване глибоке відчитання, адже в тексті все є значуще: не лише сам текст, але й розміщення ілюстрацій, оформлення титулу, подяки, епіграф, склад сторінки, застосований шрифт і т. д.); постулат дослідження нарації як такої (аналіз структури історичної нарації); гасло "історія є тим, що про неї пишемо, а не минулим самим по собі" і т.д. [1, с. 81 - 82].
Другий підрозділ оповідає про становлення поглядів відомого американського медієвіста, історика ідей і критика культури - Гайдена Вайта. Останній, зокрема, уважає, що всі історії суть фікції (розуміючи слово "фікція" в його оригінальному, класичному значенні - як формування, творення), відтак можуть бути правдивими лише в сенсі метафоричному, у такому сенсі, у якому метафори можуть бути правдивими. Вайт стверджує, що, оскільки минуле як об`єкт наших безпосередніх відчуттів не існує, не можемо його досліджувати емпірично. Єдиною ниттю, що в`яже істориків з минулим, - це джерела. Утім, коли історик здійснює їх критику, він порівнює події, відбиті в них, не з дійсністю, про яку мовить, але зі своїми про неї знаннями за іншими джерелами, а також інтерпретаціями інших істориків. Твердження, відбиті в наративі, можуть бути, отже, верифіковані лише співвіднесенням їх із відмінними візіями. А це не дає жодної гарантії правдивості, адже в гру входить тут елемент позапізнавчий - ідеологія, переконання історика, пануюча система влади тощо. Так само "базовість" факту не існує сама по собі, але є встановленою групою дослідників, що наразі керують політикою витлумачення. Тому також немає проблеми з правдою, існують лише клопоти з вірогідністю й ретельністю інтерпретації. На думку Байта, найбільшою проблемою є "амбівалентна етичність" істориків [1, с. 87 - 88]. Останній підрозділ аналізує одну з біблій наративізму "Метаісторію" Г. Вайта [2]. Особливо докладно розглянутий Доманською теоретичний вступ до цієї праці - "Поетика історії". Вона зауважила, що теорія Вайта, яку сам автор називає "поетикою історичного письменства", складається з трьох частин: теорії тропів (тропології), яка постає як теорія дискурсу (а не фігур риторичних); теорії історичного тлумачення і теорії історіографічних стилів [1, с. 90].
"Творення нарації про минуле для Вайта, - стверджує дослідниця, - є звідним до "поетичного акту" [1, с. 92]. Останній формує відповідне для письмового твору історичне поле, історію "винаходить" історик.
Теорія тропів, як твердить Доманська, найбільш затребуваний елемент теорії Вайта, надихається міркуваннями Дж. Віко. Троп (грец. тропос;) розуміють як поворот, зміну, перехід. Так само як Віко описував історію світу як перехід крізь чергові фази, що характеризуються різними тропами (епоха богів - перехід від метафори до метонімії: епоха героїв - від метонімії до синекдохи; епоха людей - від синекдохи до іронії; повернення), так і Вайт пише про трансформацію способу мислення про минуле, розуміючи його, власне, у категоріях трансформації тропів (метафора, метонімія, синекдоха, іронія). Характерною ознакою тропології Вайта є ієрархія між тропами, серед яких, на його думку, найважливішим є іронія (метатроп) [1, с. 91 - 93].
У підсумку Доманська підкреслює вже знайомий нам висновок, що концепції Вайта похитнули об`єктивний статус історичного знання, указавши, що його джерелом є не дійсність (минуле) як така, але її інтерпретації [1, с. 93].
Наступний розділ ("Від мови до досвіду: філософія історії Франкліна Р. Анкерсміта") є найрозлогішим у першій частині. Тут йдеться про творчість одного з найбільш контроверсійних, але, на думку Доманської, і "найбільш натхненних нині в англомовному світі філософів історії" - голландського дослідника Франкліна Р. Анкерсміта. Останній, визнаний за наступника і продовжувача традиції мислення Г. Вайта, проте воліє говорити про наративізм уже з префіксом "пост".
Амбіції Анкерсміта, за Доманською, сягають не лише написання нового розділу в книзі про історію, але також і в книзі про історію філософії [1, с. 103]. З цією метою він пробує поставити в центр дослідницької уваги категорію історичного досвіду. Утім, такі претензії, як видається, явно гальмуються (чи то не виглядають переконливо) тим, що "історичний досвід" є "одним з найменш з`ясованих понять, якими диспонуємо" (Г. Гадамер). І хоч йому лестить титул "філософського єресіарха", вправи маститого філофософа з посиланнями на трактат "Про душу" Аристотеля та балансуванням на межі з метафізикою нагадують швидше ехетplит середньовічного схоласта. Словом, якщо у Вайтовській "поетиці історії" мимоволі вбачаю ухил від історії в епіку (такий загалом милий багатьом історикам), то естетизація історії Анкерсмітом веде в антикварну лавку чи-то в музей. .Якщо Вайтові зауваження про фіктивність поняття "історична істина" розхитують об`єктивний статус історичного знання (йому хіба вперше?), то Анкерсміт узагалі пропонує як альтернативу історії й тексту пам`ять і пам`ятник (релікт минулого) [1, с. 116], зводить історію до травматичного досвіду.
Не секрет, що втіха для ока та тіла, безперечноапологізована сучасною культурою, зумовлює доволі неоднозначні наслідки. Отже, примара
Loading...

 
 

Цікаве