WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської - Реферат

Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської - Реферат

вивести ... на якійсь цікавий слід" [1, с. 25].
Доманська пише: "Для мене істотно було, щоб не тільки задати собі питання: "що хочеш знати?" (якщо взагалі моєю ціллю є пізнання), але передусім чи існує якесь "нащо" щось хочу знати? Питання це підказує мені, якими методами маю послуговуватись, шукаючи на нього відповіді. У книжці цій пізнання є однак не метою, але знаряддям. Коли б написала, що приймаю тезу, що воля пізнання дорівнює волі володіння, обмежила б свою цікавість. У своїй сутності пізнання є знищуюче, спокушає мене однак прагнення володіння знанням (Чи ж прагнення не має більшої вартості пізнавчої, аніж: само пізнання?). Може бути, у майбутньому важливішим від пізнання (історія) стане розпізнання (пам`ять) [1, с. 25].
Дослідниця вважає одною з цілей своєї праці звернути увагу на альтернативні підходи до мислення про історію, пропоновані теорією літератури, антропологією, психоаналізом, семіотикою, теологією. Зауважує, що її розвідка пов`язана передусім з англо-американським історичним дискурсом [1, с. 26].
Переосмислення банальностей, аксіом-універсалій людського знання, має для Доманської значення стежки за межі канону "сцієнтичної науковості". Сучасне розуміння науки вона вважає "не- або антисцієнтичним" і погоджується з думкою Ути Даніель. що вимога науковості стала фетишем і часто трактується не як шлях до цілі, але як ціль сама по собі і, що "цей фетишизм методологічний не повинен супроводжувати нас у дев`яностих роках" [1, с. 27].
Дослідниця свідома, що "відхід від новочасності для багатьох означає ... крок у бік метафізики". Утім, сподівається, що пропоновані Гайденом Байтом поетичні підходи до минулого або розуміння естетичне, яким оперує Франклін Р. Анкерсміт, чи також прийнята самою авторкою етична перспектива (або "естетика етична") "підкажуть цікавіші розв`язання" [1, с. 28].
Доманська пише: "Залишаючись у межах течії текстуалізму, адаптую теорію Байта і в аналізах вибраних творів сучасної історіографії приймаю тезу, що історія є родом письменства, який з літературою поєднує ознака поетичності. І тому в книжці цій не піднімаю дискусії на тему джерельної чи фактографічної вартості праць аналізованих істориків. Цікавить мене передусім, отже, їх тематика, фабула, герої, спосіб їх представлення, стиль письменства альтернативного, особа автора-історика і його вправність в нарації. Пропоную, отже, інтерпретувати цю книжку як утвір літературний. Зрештою, не цікавить мене дискусія про з`ясування фактів, але питання значення, сенсу, розуміння історії, а також способи її представлення. Не значить це однак, що недооцінюю кінцевої потреби мовлення, наприклад, про правду в контексті історичних міркувань. Цікавить мене однак "правда екзістенційна", натомість "правда історична" (чи радше історіографічна), так як і сама історія, пов`язана є з суб`єктивною візією дослідника, що означає, що є вона так само релятивна, як і верифікована. При такому підході правда визнається не стільки як щось "дане", скільки як результат переговорів, які точаться між: різними спільнотами істориків. Спирається вона, таким чином, на консенсус грона істориків, які в даному часі керують політикою витлумачення. Можливо, однак, варто було б замість про правду мовити про влучність інтерпретацій" [1, с. 28 - 29].
По формальному вступі Доманська знайшла за потрібне помістити есе-впровадження під назвою "Прощання з новочасністю", у якому, згідно із задекларованим раніше принципом уісторичнення будь-яких міркувань, подає нарис розвитку сучасних історичних ідей на широкому культурному тлі. У підсумку дослідниця подає таку характеристику сьогодення: "Дев`яності роки демонструють, що пройшли вже ми фазу "переоцінки визнаних до того часу цінностей" (можливо, втім, що ці цінності підважуються лише у сфері теорії). Постмодернізм скінчився (чи радше вивершився), адже вичерпалась потуга його натхнення. "Єретики" стали класиками. Певні тренди й категорії були включені до царини гуманістичної думки й нині вважаються за "ортодоксію". Постмодернізм не був - як бажали деякі - тільки проявом декадансу, який з`явився разом із кінцем епох, але став відбиттям фундаментальних змін, що відбулися в способі мислення й споглядання світу, а також результатом підваження до того часу обов`язкових методів його пізнання. Постмодернізм вважається за конденсацію симптомів переходу до нової епохи. Не був він, однак, часом деструкції, але радше реконструкції, а тому періодом творчим. Виконав своє завдання - викликав шок. Впровадив хаос. Якоюсь мірою негативне розуміння хаосу є відносно нове. В античності хаос становив фундамент народження космосу (порядку). Можливо, варто, отже, покликати е цьому місці поняття палінгенези, відродження, нового начала. Постмодернізм сигналізує ситуацію кайротичну, "відповідний час", аби почати наново" [1, с. 44 - 45].
Дослідниця ще раз докладно формулює тези про історію-футурологію [1, с. 46], про розширення меж науки поза кордони Розуму [1, с, 46 - 49]. Каже про потребу метанарації, яка лише й уможливлює орієнтацію людини у світі, та про етичний вимір міркувань про минуле [1, с. 49 - 50]. У частині І твору Демонської ("Інспірації") демонструється процес антропологізації й текстуалізації сучасної історіографії. У вступі до неї привертає увагу характеристика "нової культурної історії" (для авторки -"альтернативної історії") у зв`язку з традиційною культурною історією рубежу XIX - XX ст. (основні ознаки - відхід від бінарних схем та деконструкція, показ недостатньої адекватності звичних понять та термінів, "мініатюризація" обраних перспектив); показ new cultural history як специфічної "метадисципліни" з окресленням її регіонально-тематичних клонів - італійської мікроісторії (за якою визнається пріоритет теоретичного уконституювання), третього покоління французьких "анналістів", німецької історії повсякденності (Alltagsgeschichte), американської антропологічної історії. Теорія й практика останньої опиняється в центрі уваги першого розділу цієї частини ("Історія і антропологія"). Дослідниця подає невеликий нарис історії стосунків між історією й антропологією як науковими дисциплінами. їх інтенсивне зближення вона датує 50-ми рр. XX ст. і пов`язує з іменами Едварда Е. Еванс-Прітчарда та Кліфорда Гіртца. Причому завважує, що істориків вабить передусім символічна антропологія, яка "підсовує нові дослідницькі питання та пропонує нові інтерпретації культури" [1, с. 65].
Орієнтуючись на антропологів, історіографи намагаються представити минуле "з тубільного погляду". Причому великі надії тут покладаються на судові документи, завдяки яким, за цитованим твердженням Міхеля Кунзе. "давно забуті жінки й чоловіки є повернутими до життя" [1, с. 68].
Доманська порівнює роль в антропології праць К. Гіртца, який говорив про фікційність (але не фальшивість), сконструйованість знань антрополога, з роллю теорії Г. Байта в історіографії. Вона вважає, що обидва дослідники "похитнули об`єктивний статус антропологічної/історичної науки, вказавши,що її джерелом не є дійсність (минуле) як така, але
Loading...

 
 

Цікаве