WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ - початку XIX століття в українській історіографії - Реферат

Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ - початку XIX століття в українській історіографії - Реферат


Реферат на тему:
Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ - початку XIX століття в українській історіографії
Складання образу шляхетського історіописання середини ХVIII - початку XIX ст. йшло паралельно із розвитком української історіографії як наукової дисципліни. Відомо, що сприйняття дослідником попередніх епох значною мірою залежить від панівної на певних етапах суспільного розвитку ідеології, стереотипів, що накладають відбиток на наукові підходи та акценти при висвітленні історіографічних процесів. Як кожне покоління істориків створює свій образ минулого, оцінює події у відповідності із системою ціннісних орієнтацій своєї доби, так само історіографічні оцінки співвідносяться з досвідом дослідника, який він набуває у своєму часі. Праці, розглянуті в статті, звичайно не охоплюють усі розвідки із зазначеної проблематики, проте вони досить повно репрезентують різні історіографічні напрямки, а відповідно, і дозволяють простежити відмінності в оцінці наукової думки середини ХVIII - початку XIX ст.
Перші розвідки, присвячені проблемі історіографії Малоросії зазначеного періоду, належать перу М. Василенка ("К истории малороссийской историографии и малорусского общественного строя", 1894) та М. Грушевського ("Развитие украинских изучений в XIX веке и раскрытие в них основных вопросов украиноведения", 1914). Спільною рисою цих робіт стала певна недооцінка доробку дослідників межі ХVIII - Х1Х ст., перш за все зумовлена невідповідністю праць цього періоду паіввному наприкінці Х1Х-на початку XX ст. ідеалу науковості: уявлення про наукову працю як таку, що заснована на обробці широкого комплексу критично відібраних джерел призводила до нівелювання значення більш ранніх робіт, які скоріше являли собою белетристичну розповідь про минуле, складену за методом компіляції. Зі сторінок розвідок дослідники XVIII - початку XIX ст. постають як історики-аматори, інтерес яких до минулого був зумовлений виключно проголошеними цілями - намаганням нащадків козацької старшини ствердити свої права на шляхетство; за висловом М. Василенка, вони розуміли минуле Малоросії "цілковито у спотвореному вигляді, а можливо і навмисно викривляючи його з метою відстояти свої шляхетські уподобання" [2]. М. Василенко пропонує починати малоросійську історіографію з Г. Полетики як з людини, що сприяла пробудженню в українській інтелігенції прагнення до самопізнання. Проте, відводячи Г. Полетиці це почесне місце, він в той самий час відмовляє речнику шляхетських інтересів у визнанні його істориком-науковцем, зазначаючи, що "всі ці тенденційні спроби історично виправдати і, таким чином, нібито обґрунтувати існуючий лад - не витримують ніякої критики" [3]. Єдину вартість робіт періоду вчений вбачає тому, що вони засвідчують інтелектуальні інтереси панівного прошарку.
Аналогічну оцінку історіописанню середини ХVIII - початку XIX ст. надав і М. Грушевський, підсумовуючи значення "старого українознавства" таким чином: "...пожвавлення українознавства, що кидається у вічі на переломі ХVIII i XIX ст., не зважаючи на життєвість, яка його проникала, у своїй більшості; досить яскраво показує свій антикварний характер" [4]. Саме після публікації розвідки М. Грушевського уявлення про "антикварний характер" шляхетської історіографії увійшло в історіографічну традицію і устійнилося в ній і, подекуди, набуваючи зневажливого значення, почало позначати період безсистемного накопичення матеріалу, спрямованого лише на збереження решток старосвітського побуту без усвідомлення наукової цінності подібних дій. Негативні оцінки обох вчених викликала надмірна заідеологізованість праць періоду другої половини ХVIII - початку XIX ст., яскраво виражена станова приналежність їх авторів, готовність принести в жертву місцевому патріотизму фактографічний бік досліджень та нечіткість висловлення ними національних уподобань. Усі ці характеристики сприяли зниженню загальної оцінки доробків історіописання цього періоду, перш за все, їхньої наукової вартості.
Перегляд уявлень про історіописання другої половини ХVIII - початку XIX ст. як про період наукової безпорадності і суто антикварного інтересу було здійснено у друкованих курсах з історіографії І. Крип`якевича ("Українська історіографія ХVI - ХVIII ст.", 1923) та Д. Дорошенка ("Огляд української історіографії", 1923). Якщо І. Крип`якевич абстрагувався від політичних уподобань об`єктів свого дослідження і зосередив увагу на науковій вартості доробку періоду, розглядаючи праці ХVIII ст. під кутом зору вірогідності, повноти, всебічності й достатності їхньої джерельної бази (не випадково особливу увагу серед персоналій ХVII - XVIII ст. І. Крип`якевич, сам визнаний джерелознавець, надав А. Чепі, укладачеві документальних збірок) [5], то Д. Дорошенком була здійснена спроба вписати розробки періоду в розвиток державницько-національної ідеології. На відміну від дослідників межі ХІХ - ХХ ст. історик мав по собі значний історіографічний пласт і мусив узгоджувати власні погляди з попередньою традицією. Слід відзначити, що готуючи "Огляд...", Д. Дорошенко мав на увазі передусім переосмислення творчої спадщини попередників, зокрема і істориків-народників. Відповідно він дорікає М. Костомарову, О. Лазаревському, М. Грушевському у звичці ганити свою старовину, недооцінюючи її світлих сторін, і закидає їм необ`єктивне ставлення до старшини і шляхетства: "Українська історіографія нових часів тим власне і погрішила проти історично-наукової правди, що ігнорувала або маловажила і оборону козацькою старшиною української автономії, і збереження нею національної історичної традиції" [6]. Визнання Д. Дорошенком представників еліти носіями державотворчого потенціалу відповідним чином вплинуло на оцінку дослідником спонукальних мотивів їхньої діяльності: на відміну від попередників на перше місце він ставив патріотичні поривання зберегти залишки автономії і культури, а не вузькостанові шляхетські інтереси. Недоліком роботи є надмірна вузькість критерію оцінки - весь зміст історіографії ним було зведено до єдиного мотиву - утвердження ідей національної державності. Водночас, ідеалізація шляхетської історіографії і підкреслення її виключно національного характеру призвело вченого до нехтування рядом факторів, зокрема, він не звертає увагу на те, що історіографія періоду розвивалася за законами та в руслі загальноросійської історичної думки.
Радянська історіографія, вивчаючи історіописання другої половини ХVIII - початку XIX ст., розглядала його крізь призму ідейно-політичного спрямування. Представники шляхетської історіографії сприймалися у першу чергу як речники суто станових інтересів, протилежних інтересам козацтва і селянства і як захисники існуючої феодально-кріпосницької системи.
Перша спроба в рамках радянської науки не обмежуватися класовим підходом і розглянути розвиток історіографії періоду в контексті доби належить М. Марченку ("Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.)", 1959). Хоча поява роботи припадає на "добу відлиги",повна ревізія офіційних тлумачень була неприпустимою (вірогідно, саме через це дослідження М. Марченка обмежене серединою XIX ст. - межею, переступ за яку міг викликати звинувачення у симпатії до буржуазних істориків). Тому при огляді історичних праць шляхетського прошарку особлива увага приділяється джерелам компіляції, а з тематичних аспектів - ставленню до селянства і козацтва, Хмельниччини і союзу з Росією. За характеристикою М. Марченка "більшість освічених представників української старшини воліли поступитися не лише своїми політичними інтересами, але й інтересами цілої нації, отримуючи за ці поступки вузькостанові привілеї" [7]. Зокрема О. Шафонський зображувався як ідеолог реакційної кріпосницької та національно-колоніальної політики царату. Як свідчення цього подається цитата, в який він висловлює радість з приводу зруйнування Січі. Навіть Я. Маркович, охарактеризований як виважений дослідник з притаманним йому науковим ставленням до джерел, не уник обвинувачень у реакційності через пояснення закріпачення селянства необхідністю припинити безладдя, викликане вільним пересуванням посполитих. Зрозуміло, що таке акцентування уваги на класових моментах було зумовлене не науковими уподобаннями автора, то була обов`язкова данина зовнішньому
Loading...

 
 

Цікаве