WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Схема історії України Антона Синявського - Реферат

Схема історії України Антона Синявського - Реферат

періодів: найдавніші часи, Київська Русь, польсько-литовська доба, козацька ера, під імперською владою і Україна у XX ст [14, с. 509-510]. В радянській історіографії хоча і йшов основний поділ історії на формації, на другому підрівні теж вжито народницьку періодизацію (до речі, як і народницьку концепцію) [15].
Сучасна українська історіографія, при деякій варіантності теж в цілому дотримується періодизації, яку вперше вжив Синявський. Про це свідчать узагальнюючі курси історії України котрі з`явилися останнім часом у авторстві В. Борисенка Я. Грицака, Н. Яковенко, групи львівських та колективу ки-ївських авторів. Отже, періодизацію, запропоновану А. С. Синявським можна вважати науково виваженою і концептуально сталою.
А. Синявський писав статтю користуючись працею попередників. Вра-жає, що в невеликій рецензії при обґрунтуванні того чи іншого положення автор апелює до авторитетних дослідників. Він називає імена і книги "старших істориків" - Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Куліша, більш сучасних йому Скальковського, Ламанського, Срезневського, Бодянського, сучасників - Антоновича, Лучинського, Дашкевича, Качали. Називає роботу з історії Київської землі М. Грушевського (не згадуючи авто-ра), праці відомих мовознавців-славістів - Міклошича, Ягіча, Житецького, Огоновського та ін.
Отже, проаналізувавши схему історії України, викладену А. Синявським в рецензії на "Ілюстровану історію Руси" О. Барвінського, ми приходимо до таких висновків: а) схема А.Синявського в цілому відповідає науковій схемі історії України самостійно запропонованій М.Грушевським в "Історії України-Руси" і згодом прийнятій українськими істориками в Україні і за кордоном; б) на той час це була оригінальна, власна, вперше запропонована загальна схема історії українського народу.
Таку ж думку висловив і один з чільних українських істориків XX ст. професор О. П. Оглоблин. В листі до Ніни Антонівни Синявської з Лудлова до Нью-Йорку 15 січня 1976 року він написав: "Це знаменитий твір, і дуже шкода, що він загубився в тому галицькому журналі. Адже ж А[нтон] С[тепанович], по суті, дав там (вперше) таку концепцію історії України, яку щойно повторив М. С. Грушевський у своїх відомих творах. Публікація (нова) цієї статті (чи то у збірнику, чи в якомусь науковому журналі, приміром в "Українському історику") була б справжньою сенсацією... Тепер я розумію, чому сам А[нтін] С[тепанович], працюючи у виданнях Грушевського 1920-х років не розкрив свого псевда" [16]. Хоча твір А. С. Синявського не синтетичний курс, а всього рецензія, все ж він дає підстави зробити висновки про стиль і напрямок історичного мислення вченого. Можна сказати, що це була програмна заява Синявського в якій він проголосив власне наукове credo щодо національної історії. Насам-перед, це прагнення остаточно виокремити українську історичну науку з ро-сійської і зробити її самодостатньою. Вчений вперше запропонував охопити всю історію українського народу, в усі часи його життя, на всіх територіях проживання. А відтак обґрунтував його історичне право на власне самови-значення і державне буття. Синявському притаманне прагнення до ідеалу науковості, до формування позитивного образу історичної науки. Його схему характеризує чітка періодизація, наповненість фактами і аргументоване об-ґрунтування кожного періоду. Провідною ідеєю є твердження про народ, як основного рушія і носія історії. Народ, який крізь віки прагне до ідеалів справедливості (віче, козацтво, громади), а держава, придушуючи ці устремління, виступає відтак негативним началом в історії. А тепер поглянемо на концептуальні новації А. Синявського на тлі іс-торіографічної ситуації початку 90-х рр. Згадуючи праці попередників, він зазначає, що одні з них безнадійно застаріли, як малоросійські історії Д. Бантиша-Каменського та М. Маркевича - через вузькість джерельної бази і вірнопідданську ідеологію. Інші, як праці Антоновича, Куліша, Костомарова, Качали охоплюють лише регіональну історію, або проблеми минулого.
З цим важко не погодитись. Ще донедавна ми безапеляційно писали про українську історіографію стосовно історичних праць кінця ХVIII - 60-х рр. XIX ст. Проте, загальнонаціональною українською історією вона напевно ще не була, а являлась по-перше регіональною історією, а по-друге складовою частиною загальноросійської. Так вважали і самі історики. Відомо, що ще Андріан Чепа (джерелознавець і збирач старожитностей) плекав надії на створення єдиної, повної історії Малоросії, але все ще як "славнозвісної гілки загальноросійської історії" [17]. Не лише твори Бантиша і Маркевича (Малоросія), але й дослідження Максимовича, Куліша (Наддніпрянщина), Скальковського (Новоросія), Кос-томарова (Гетьманщина), Яворницького (Запорожжя) значною мірою зали-шалися регіональною історією. Тому й не мали загальнонаціональної схеми, а відтак власної концепції і періодизації. Окрім того, через царську цензуру відверто українські елементи в них свідомо затемнювалися хоча й писалися ці праці "от водворения славян" і були наповнені уривками з історичних сю-жетів різних регіонів України. Проте вони так і залишилися сюжетами, не з`єднаними в єдине концептуальне ціле. Звідси і горезвісні теорії "отпадения" та "воссоединения".
У другій половині XIX ст. історична наука в Україні ще продовжувала накопичувати знання, джерела, дослідження. Лише формувалася періодизація української історії, зароджувалися, її концептуальні начала, ішов пошук власної методики і методології адекватній саме історії України. Здійснити цю грандіозну працю одна людина була неспроможна. Цю роль взяли на себе гурток "Киевской старины" та школа істориків-документалістів В. Б. Антоновича, серед учнів якого був і А. Синявський. Школа Антоновича відкрила колосальний масив джерел з історії України і здійснила порайонне дослідження минулого українських територій склавши з цієї мозаїки єдине ціле: Багалій - Слобожанщини, Грушевський - Київщини, Синявський - Древлянськоі землі, Довнар-Запольський - кривичі та дреговичі і т.д. В. Антонович, як засновник і лідер школи, був і генератором її провідних наукових ідей. Саме від нього взяли основні концептуальні наукові мотиви і Синявський, і Грушевський, саме він міг організувати працю учнів так, що успіх школи був водночас індивідуальним успіхом кожного вченого. Проте, як писав М. Драгоманов, хоча Антонович і був "найбільшою величиною в українській історичній науці, але коло зібраного ним матеріалу треба було ще багато заходу, щоб він
Loading...

 
 

Цікаве