WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем - Реферат

Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем - Реферат

захист від зовнішніх ворогів.
Автор наголошує на тому, що пізніше царі неодноразово змінювали положення договорів з Військом Запорозьким, звужуючи автономні права останнього та порушуючи цим принципи Переяславського договору 1654 р. С. Величко не засуджує гетьманів, що вийшли з-під влади царя, вважаючи, що право на це їм дали порушення згаданого договору. Проте він виступає за повніше використання можливостей відновлення первинного правового змісту відносин суб`єктів шляхом переговорів з царським урядом [26].
Г. Грабянка одним з головних мотивів укладення Переяславського договору 1654 р. з українського боку називає релігійний. В принципі автор схвалює відмову від пропозицій інших монархів, навіть вигідних, зважаючи саме на цей релігійний момент. Головним положенням Переяславського договору для автора є автономна система формування та функціонування владних структур Війська Запорозького з підпорядкуванням гетьмана лише царю. Ці права українців є невід`ємними, і лише за умови їх дотримання можливе мирне перебування під владою царя. Г. Грабянка, як і С. Величко, наполягає на мирному вирішенні питань українсько-російських відносин [27].
Значно радикальніші погляди на відносини з царським урядом висловлювала у 1700-1708 рр. Запорозька Січ. Опозицію Січі викликала побудова на її території фортець з російськими та козацькими (городовими) залогами. Лист до Петра І кошового К. Гордієнка 1702 р. Демонструє ідею про вільне обрання запорожцями суверена та про договірні відносини між ними, що є взаємозобов`язуючими. Їх порушення з боку суверена, на переконання кошового отамана, призведе до припинення підданства. Те ж саме продемонструвала запорозька старшина стольнику Ф. Протасьєву під час візиту останнього на Січ 1703 р. Запорожці вимагали від нього присяги за царя на дотримання автономних прав та територіальної цілісності Запорожжя [28]. Фактично ж у першому десятилітті XVIII ст. Запорозька Січ відмовлялася протягом кількох років від присяги царю. Більше того, наприклад, 1707 р. К. Гордієнко через царського уповноваженого погрожував Російській державі війною (реально - війною проти залог російських фортець у пониззі Дніпра) [29]. Отже, Запорозька Січ була єдиним українським політичним суб`єктом, що у цей час виступала у відносинах з царським урядом з радикальних позицій.
На нашу думку, наведені позиції українських політичних сил у Війську Запорозькому та Запорозькій Січі демонструють загалом єдине розуміння правових аспектів відносин цих суб`єктів з Російською державою. Усі вони наголошують на договірному характері входження українських політичних утворень під владу царя, вважають відповідні укладені документи взаємозобов`язуючими і безстроковими за дією. В цих позиціях простежується думка: Військо Запорозьке та Запорозька Січ мають право - за умови порушення з боку царя принципів укладених договорів (у випадку Запорозької Січі йдеться про неписані договірні принципи відносин васала з сувереном) - на вихід з Російської держави та обрання іншого суверена. Водночас оптимальнішим шляхом вирішення таких ситуацій їм видається відновлення порушених норм шляхом переговорів.
Отже, на початку XVIII ст. ідея розвитку української державності у формі автономії у складі Російської держави себе не вичерпала. Практика кінця XVII ст. продемонструвала успішне функціонування та еволюцію на плюралістичній основі виробленої попередніми десятиліттями моделі відносин Війська Запорозького з царським урядом. Будучи динамічними, правові основи таких відносин максимально наближувалися до реальних політичних та соціальних процесів в українській автономії, що вигідно відрізняло ці відносини, наприклад, від іншої традиційної моделі договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою.
Відомі події осені 1708 р., а саме проголошення урядом І. Мазепи виходу Війська Запорозького з Російської держави, окрім того, що були безпосередньо спричинені вступом на територію української автономії шведських військ, свідчили також про несприйняття значною частиною українських політичних сил політики Петра І, а не правових принципів українсько-російських договорів, які цар протягом тривалого часу ігнорував і порушував. Неминучий при цьому сплеск засудження російської політики щодо Війська Запорозького, правова та політична легітимізація розриву з царем зовсім не означали відхід українських політичних сил від ідеї відновлення порушених принципів української автономії у складі Російської держави. Ця правова традиція була продовжена не тільки під час обрання гетьманом І. Скоропадського, але й відродилася у таборі прибічників нового курсу І. Мазепи після смерті останнього.
Правові і політичні аспекти українсько-російських відносин стали темою пропагандистської війни, що розгорнулася відразу після зміни політичного курсу І. Мазепою. Зокрема, гетьман висунув у своїх листах та універсалах восени 1708 р. низку пояснень свого кроку. Він вказував на численні порушення договірних основ українсько-російських відносин: по-перше, на введення до українських міст додаткових російських гарнізонів та перебирання воєначальниками останніх влади над населенням; по-друге, на плани царя з реформування козацького військового та територіально-адміністративного устрою, по-третє, на неспроможність царя організувати захист української автономії від зовнішнього вторгнення; по-четверте, на посилення визиску українського населення та насильства російських військ у Війську Запорозькому, що підривають економіку автономії. Також І. Мазепа згадував надмірне використання царем козацьких підрозділів, що веде до військового занепаду української автономії та непоправних демографічних втрат [30].
Значна частина старшини і рядового козацтва, що свідомо чи випадково опинилася серед прихильників нового політичного курсу І. Мазепи, перейшла наприкінці 1708 - у 1709 рр. на бік І. Скоропадського. Звичайно, такий перехід не супроводжувався укладенням якихось документів політичного характеру. Уже на еміграції, ще за життя І. Мазепи, у першій половині 1709 р. частина української старшини почала (схилятися до повернення в царське підданство. Це угруповання намагалося вирішити питання через посередництво молдавського господаря, миргородського полковника Д. Апостола та константинопольського патріарха [31].
Після смерті І. Мазепи у 1709 р. та протягом усього періоду перебування українських політичних емігрантів у межах Отаманської Порти (по 1714 р. включно) тема відносин Війська Запорозького з Російською державою стала однією з головних у їхніх політичних і політико-правовихпрацях. Вона була широко представлена у трактаті "Короткий вивід причин, якими Україна з Військом Запорозьким побуджена або властиво змушена була вийти з московської протекції" 1709 р. Пам`ятка проголошує, що Військо Запорозьке, вийшовши під час Визвольної війни Б. Хмельницького зі складу Речі Посполитої, перейшло під протекцію Кримського ханства. Проте через численні утиски воно добровільно перейшло під протекцію царя. При цьому українці зважали на спільність православної віри суб`єктів. Умови прийняття протекції було викладено у договорі й закріплено взаємною присягою. Зміст Переяславського договору 1654 р.
Loading...

 
 

Цікаве