WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем - Реферат

Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем - Реферат

кілька князівств, серед яких значилося і Київське. З того князівства, яке обрав би Мальборо, цар зобов`язувався виплачувати йому пожиттєво 50 тис. Єфимків [18]. Про цю пропозицію, яку так і не було втілено через відмову герцога, знав І. Мазепа.
Отже, питання функціонування української автономії та її фінансів для Москви більше не визначалися положеннями договорів з Військом Запорозьким, а могли бути вирішені згідно з поняттями царя про політичну необхідність. Тобто, цар не вважав, що договори з підданими є взаємозобов`язуючими. Це входило у глибоку суперечність з правосвідомістю української старшини.
Не менш принциповим у відносинах Батурина і Москви було питання про захист Війська Запорозького від зовнішніх ворогів. На військовій нараді у м. Жовкві у останніх числах грудня 1706 р. чи на початку січня 1707 р. у присутності І. Мазепи цар проголосив, що не прийматиме вирішального бою зі Швецією, але виснажуватиме армію Карла XII відступом вглиб Російської держави, знищуючи поселення та харчові запаси на шляху руху шведів [19]. Саме така тактика війни застосовувалася російськими військами у наступні два з половиною роки. Відповідні настанови давалися Петром І Мазепі та польському коронному гетьману Синявському. Зрозуміло, що чим ближче знаходилося шведське військо від української території, тим невідворотнішою ставала перспектива тотального знищення відступаючими російськими військами господарства Війська Запорозького. Враховуючи порівняно невеликий розмір останнього, застосування проголошеної царем військової тактики могло призвести до непоправних демографічних та економічних втрат української автономії. Питання фактично стояло про існування Війська Запорозького.
Отже, у 1700-1708 рр. відносини Війська Запорозького з Російською державою істотно змінилися. По-перше, кардинально збільшилося використання царським урядом людських та матеріальних ресурсів України. Така ситуація загрожувала економічним виснаженням та соціальним незадоволенням. По-друге, проблема соборності (єдності Право- і Лівобережної Наддніпрянщини) - одна з найважливіших для української старшини, незадовільне для української сторони вирішення якої вже тричі (1656, 1667, 1686) викликало масовий рух у Війську Запорозькому, знову була вирішена негативно.
По-третє, і найголовніше: політика Петра І продемонструвала, що він відчуває за собою достатньо сил, щоби відкрито ігнорувати інтереси української автономії на користь "загальноросійського блага". Зневажання традиції та права для досягнення цілком конкретних цілей, ставлення до української автономії як до суто адміністративної одиниці показали, що доля Війська Запорозького залежатиме не від переговорів чи уточнення норм українсько-російських договорів, а від практичних потреб царського уряду - зовнішньополітичних, військових, економічних тощо. Російська влада дала чітко зрозуміти українським підданим, зокрема, у відповідях Петра І на листи І. Мазепи, що вона не бачить для себе жодних правових обмежень у здійсненні будь-яких своїх рішень у Війську Запорозькому. Отже, на нашу думку, у 1700-1708 рр. політика царського уряду заклала основи для нового народження політичної течії, зорієнтованої на вихід української автономії зі складу Російської держави.
***
У висловлюваннях І. Мазепи 1700 - вересня 1708 рр. яскраво проглядає мотив непевності в майбутньому України. Проте нам видаються голослівними твердження багатьох істориків, що вже в середині 1700-х років І. Мазепа сформулював новий таємний курс на відокремлення української автономії від Російської держави та приєднання до Шведського королівства чи Речі Посполитої [20]. Натомість ми погоджуємося з істориком О. Субтельним у тому, що своїми таємними переговорами Мазепа намагався досягти не зобов`язань, а вибору [21]. Саме про це сказав гетьман П. Орлику восени 1707 р.: "...однако верность мою к царскому величеству поти буду непременно продолжать, пока не увижу, с якою потенциею Станислав (Лещинський - О. К.) к границам Украинским прийдет и якие будут войск Шведских в государстве Московском прогресса; и если не сила наша будет боронить Украины и себе, то для чого ж имеем сами в погибель лести и отчизну погубляти? И сам Бог будет видети, что по нужде тое учинилисмо мы и, яко вольный незавоеванный народ, старалися о способе целости нашой..." [22].
Водночас ще 1706 р. у розмові з П. Орликом І. Мазепа так охарактеризував перспективи орієнтації на С. Лещинського: "...возможное ли дело, оставивши живое, искать мертваго и отплывши едного брега, другого не достигнуть?" [23]. Гетьман вважав, що практичне значення будь-яких проектів утвердження української автономії поза Російською державою можна розглядати лише за певної ситуації - поразки царя у війні. Те, що позиція Війська Запорозького не могла серйозно вплинути перебіг війни, мало орієнтувати український уряд на збереження лояльності до Російської держави навіть за згаданих вище особливостей нових орієнтирів царя.
Існує також кілька промовистих свідчень щодо поглядів старшини і на відносини української автономії з царським урядом. 1706 р. Д. Апостол та Д. Горленко висловили гетьману різке невдоволення царською політикою у Війську Запорозькому. Тоді старшина, що зібралася у І. Мазепи, вважала за доцільне виправлення ситуації шляхом переговорів з Петром І [24].
1708 р., за свідченням П. Орлика, частина полковників та генеральних старшин висловила колективне прохання до гетьмана вступити у відносини із шведським королем. Цього разу вони рішуче відмовилися від ідеї переговорів з царем. Матеріали, подані в тому ж джерелі, дають змогу припустити, що безпосереднім приводом для такого рішення став наказ Петра І про спалення поселень на шляху руху армії Карла ХІІ [25]. Отже, на нашу думку, рішення чільних представників влади Війська Запорозького про вихід з Російської держави було прийняте лише перед неминучою загрозою економічного знищення та окупації території української автономії.
Погляди старшини в період гетьманування І. Мазепи на правові аспекти відносин Війська Запорозького з Російською державою відбивають історико-літературні твори С. Величка та Г. Грабянки. Літопис Г. Грабянки був закінчений автором 1710 р. Твір С. Величка датується пізнішим часом - 1720-ми рр., проте автор відійшов від практичної державної діяльності саме восени 1708 р., тоді ж втратив доступ до документальних джерел. Отже, на нашу думку, обидва твори відбивають погляд на українсько-російські відносини саме часів гетьманування І. Мазепи. С. Величко вважає Переяславський договір 1654 р. вічним актом, затвердженим взаємною присягою гетьмана та російського посла (за царя). Форму відносин сторін він визначає як протекцію царя над Україною, при цьомучітко відділяє поняття "протекції" як договірного підданства від поняття "підданства" - власне підданства безумовного, вважаючи, що перехід Війська Запорозького у відносинах з царським урядом до другої моделі є неприпустимим. На його думку, відповідно до договору 1654 р. головним обов`язком української автономії щодо царя була військова служба. Обов`язком же російської сторони було "непорушне збереження" прав і вольностей українців (станових прав. - О. К.) та
Loading...

 
 

Цікаве