WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення - Реферат

Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення - Реферат

вищеобставини на початку 20-х рр. X ст. зробили Болгарію унікальною державою, яка в площині реальних, земних відносин з Візантією посідала підпорядковане місце. Воно визначалося, насамперед, ієрархічними візантійськими доктринами, проте на містичному рівні, а він особливо цінувався з огляду на прагнення Середньовіччя усі соціальні відносини вимірювати через призму вічності та незмінних божественних цінностей, тому Болгарія зайняла максимально наближене місце до Візантії, безпрецедентне порівняно з іншими країнами. Нагадаємо, що Середньовіччя традиційно більшу увагу приділяло саме містичним, нераціональним, духовним чинникам, розглядаючи їх як більш важливі та визначальні з огляду на їх типологічну спорідненість з божественним. Не дивно тому, що саме Болгарія стала для Русі тим "містком", за допомогою якого вона могла вирішити проблеми своєї легітимізації як в реальному, так би мовити - раціональному вимірі, так і в символічному, нарративно-семіологічному, що вже можна простежити на прикладі зовнішньополітичної доктрини Святослава Ігоревича та методах її втілення [19; в примітках - основна література з проблеми].
Князь Святослав, до речі, перший з давньоруських князів, який носив слов`янське ім`я, син славнозвісної княгині Ольги та, згідно нашої гіпотези - онук по материнській ліній болгарського царя Симона, мав усі династичні підстави у своїй зовнішньополітичній та державотворчій взагалі діяльності керуватися саме імперськими амбіціями, діючи проти Візантії, як переконливо довів російський історик О.Назаренко, синхронно внаслідок цілком можливої попередньої координації дій ще з одним опонентом Ромейської імперії - германським імператором Оттоном І [19; 48; 49]. Але якщо династичні претензії давньоруського князя до Болгарії та Візантії, з огляду на викладені обставини, більш-менш зрозумілі, то ліквідація Хозарського каганату, включення його територій до складу вже незалежної від останнього Русі та законні претензій на імператорський за своїм рівнем каганський титул, який, як зазначалося, хай і неофіційно, але тим не менше використовувався сином та онуком Святослава, вимагають додаткових пояснень, які приводять нас до державного об`єднання, яке безпосередньо дотичне як до генезису Хозарії, так і Болгарського ханства на Балканах. Мова йде про так звану Велику (Чорну) Булгарію, яка протягом достатньо тривалого періоду існувала на території Лівобережної України, Північного Кавказу та Північного Прикаспію та наполегливо виборювала своє право на незалежність від Аварського каганату [6; 7; 20; 68; 70; 71].
Є всі підстави стверджувати, що саме після занепаду в результаті до кінця нез`ясованих причин Великої Булгарії в 30-50-х рр. VII ст. з частиною булгар об`єдналися етнічно близькі з ними тюркські племена хозарів, успадкувавши булгарську державну традицію та, відповідно, імперські амбіції [8; 21; 32; 53; 81; 101]. Хозарія в противагу Аварському каганату шукала власну оригінальну державну та культурну інтелектуальну конструкцію, знайшовши її і в поєднанні юдаїзму та ісламу, і в прибутковому контролі над торгівельними шляхами як зі Сходу на Захід, так і з Півночі на Південь, увійшовши щодо останнього в протиріччя з варягами, що відобразилося на процесі генезису Давньоруської держави як компромісу між Хазарією та Скандинавією. Святослав, власне, прагнув зібрати до складу Русі території, які в свій час опанували болгари, нащадком та лідером яких він небезпідставно себе вважав, після розпаду Великої Булгарії: Поволжя (Волзьку Булгарію), Хозарію, Північний Кавказ та, зрозуміло, вже християнську Болгарію на Дунаї, яка після Симона мала практично рівний статус з Візантією. У такий спосіб Святослав мав усі підстави вважати себе законним спадкоємцем як візантійського, так і хозарського престолів, що, як неважко здогадатися, давало Русі унікальні ойкуменічні перспективи [18; 19].
Русь, таким чином, як юридично повноцінна держава, яка неодноразово достатньо аргументовано претендувала на свій імперський статус та державну незалежність від Візантійської імперії, могла реалізуватися тільки в межах існуючих у Середньовіччі політичних, юридичних, династичних тощо норм. Нами було продемонстровано, що Давня Русь мала усі підстави зайняти досить високий ранг в контексті пануючих християнських уявлень про ієрархію християнських держав, проте найбільш яскраво у зовнішньополітичній діяльності князя Святослава продемонструвала неабиякі можливості представити себе як законну спадкоємицю кочових за походженням імперій, які визнавалися рівними Візантії навіть попри те, що за середньовічними уявленнями тільки остання могла бути єдиною імперією в християнській ойкумені. Русь же на початкових етапах свого державного становлення могла забезпечити власну унікальність поза межами власне християнського цивілізованого світу, орієнтуючись на більш універсальні державні утворення (в першу чергу Хозарію та Болгарію), які гармонійно поєднували як власне християнські, так і інші монотеїстичні традиції (в першу чергу іслам та іудаїзм). Інтелектуальна еліта Давньої Русі в символічний спосіб адаптувала до власних державних потреб реальні та у ряді випадків містичні прецеденти з історії необхідних для її державного становлення та утвердження країн - своїх сучасників, а також тих, в історії яких шукали свої витоки останні, а саме в першу чергу Візантії (Римська імперія, держава Олександра Македонського та її попередники Єгипет та імперія Ахеменідів), Хозарії (Аварський каганат, Велика Булгарія), Перше Болгарське царство (як і у випадку з Хазарією -Аварський каганат та Велика Булгарія).
?
Література
1. Авенариус А. Авары и славяне. "Держава Само" // Раннефеодальные государства и
2. народности (южные и западные славяне УІ-ХП вв.). - М.: Наука, 1991. - С.26-36.
3. Аверинцев С.С. Позтика ранневизантийской литературы. - М.: Сосіа, 1997. - 343 с.
4. Авенариус А. Авары и славяне. "Держава Само" // Раннефеодальные государства и
5. народности (южные и западные славяне УІ-ХІІ вв.). - М.: Наука, 1991. - С.26-36.
6. Александров А.В. Образный мир агиографической литературы. - Одесса: Маяк, 1997. - 246 с.
7. Александров О.В. Образ світу в літописній повісті 6523 р. // УІЖ. - 2000. - №4. - С.65-73. Ангелов Д. Славяне и протоболгары в догосударственный период (У-УІІ вв.) // Советское славяноведение. - 1986. - № 5. - С.29-38.
8. Ангелов П. Бьлгарската ередновековна дипломатия. - София: Крум, 1988. - 425 с.
9. Артамонов М.И. История хазар. - СГіб.: Лань, 2001. -688 с.
10. Бакалов Г. Средневековният бьлгарски владетел (титулатура и инсигнии). - София: Наука и изкуство, 1985. - С.85-96. (368 с.)
11. Бешевлиев В. К вопросу о награде, полученной Тервелем от Юстиниана II в 705 г. //Византийский временник. - 1959. - Т.16. - С.8-13.
12. Билярски И. Титла "кесар" в ередневековна Бьлгария // Преглед. - 1989. -№11.-С.54-57.
13. Божилов И. Цар Симеон Велики (893-927): Златният век на Средновековна Бьлгария.-София: Крум, 1983.-376 с.
Loading...

 
 

Цікаве