WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення - Реферат

Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення - Реферат

гілкиРюриковичів, мали особливий статус серед давньоруської князівської верстви; великий інтерес до Тмутаракані (Таматархи давньогрецькою мовою) проявляла і Візантійська імперія, прагнучи "нейтралізувати" у такий спосіб імператорський статус Хозарії та претензії на аналогічний Русі, залишившись у такий спосіб єдиним монополістом (західним імператорам у ойкуменічності Візантія, як відомо, відмовляла). Свого часу Г.Літаврін висловив припущення, що події 1185 р., відображені у "Слові о полку Ігоревім", слід зв`язати з антируськими інтригами Візантії навколо Таманського півострова вже починаючи з 1079-го року, коли засновник чернігівської гілки Рюриковичів (так званих "Ольговичів") Олег Святославович після заслання на о.Родос в результаті спільних інтриг київського князя Всеволода та візантійського імператора повернув собі Тмутаракань, але вже як номінальний васал, проте зять, "узурпатора" візантійського імператорського престолу Олексія І Комніна, який майстерно та юридично бездоганно легітимізував свій статус [40; 42; 43, 40; 44]. До речі, Г.Вернадський мав підстави вважати, що першою церковною структурою на Русі було саме Тмутараканське архієпіскопство, яке існувало до 1037 р., тобто до завершення конфлікту Мстислава та Ярослава, коли, власне, і було офіційно засновано Київську митрополію (нагадаємо, що за М.Присьолковим аналогічну роль до того ж таки 1037 р. відігравало болгарське Охридське архієпіскопство та його своєрідний руський "імітатор" Переяслав) [65, 36-52; 131].
По-друге, слід більш уважно віднестися до факту християнізації Русі у 60-х рр. IX ст. (так зване "Аскольдове хрещення"), оскільки у візантійських, західноєвропейських та східних джерелах відобразилася саме ця подія, а не більш хрестоматійне хрещення за часів Володимира. Для нас важливим є те, що Аскольдове хрещення хронологічно співпало з християнізацією Болгарії та, відповідно, утворенням Першого Болгарського Царства, яке відіграло колосальну роль у справі легітимізації Русі як повноцінної держави, місіонерською діяльністю Кирила та Мефодія з їх неоціненним внеском у створення церковнослов`янської мови. Не дивно, що у багатьох дореволюційних (М.Максимовича, Є.Голубинського, В.Пархоменка, М.Присьолкова та інших) радянських (Б.Грекова, І.Фроянова, Я.Щапова та інших) та зарубіжних (В.Мошина, А.Поппе, Л.Мюллера та інших) дослідників було достатньо підстав вважати першим офіційним християнським осередком на Русі Переяславське єпіскопство, яке тільки в 30-х рр. XI ст. за Ярослава мудрого було перенесене до Києва вже у ранзі митрополії; крім того, суттєву конкуренцію Київській тривалий період утворювали титулярні Переяславська та Чернігівська митрополії [63; 64; 65; 86, 56-62; 116; 117; 118, 15-30, 152-236; 131]. Не позбавлений цікавості і той факт, що назва Переяслав з метою спадковості дублювала назву першої християнської болгарської столиці Преслава. Це взагалі було поширеним у добу Середньовіччя, достатньо згадати Ростов - Доростол, Псков - Плєсков (Пліска - язичеська столиця Болгарії"), а також відтворення назв міст Південної Русі на Півночі Русі та в Володимиро-Суздальському, Московському, Рязанському князівствах: Юріїв, Ярославль (варіант західноруського Ярослава, який нині знаходиться на території Польщі), Галич (який має "співбрата" не тільки в Північно-Східній Русі, але і в сучасній Румунії - Галац), Переяслав, Стародуб, Перемишль та інші. Як важливий символічний орієнтир у вирішенні власних політичних та релігійних потреб Русь, безперечно, не могла не розглядати особливі відносини Константинополя та важливих болгарських культурно-релігійних та політичних центрів - Преслава та Тирново [62; 90].
Саме Болгарія дала Русі кілька важливих прецедентів, які на руському грунті неодноразово використовувалися для своїх потреб: імператор Юстиніан II, жонатий, до речі, на доньці хозарського кагана, в якості подяки за повернення трону дарував у 705 р. болгарському хану Тервелю титул "кесаря" - другий у візантійській ієрархії після Василева, що було першим у християнській традиції випадком такого визнання варварської країни; слід мати також на увазі, що титул "кесарь" або "цисар" (у церковнослов`янському скороченні під титлом - "цар", в німецькомовному варіанті - "кайзер"), назва якого походила від імені першого римського імператора Юлія Цезаря, і означав власне "імператор" [10; 11; 25; 26; 27; 133; 134]. Проте Візантія для підкреслення своєї унікальності, розуміючи, що титул "імператор" мав в уявленні мешканців західноримської імперії відверті "мілітарні" асоціації, оскільки спочатку використовувався стосовно військових-тріумфаторів, спеціально використовувала стосовно своїх імператорів, як вже зазначалося, перський за походженням термін "василевс". В силу об`єктивних історичних обставин саме Болгарії судилося стати державою, з якою амбітна Візантія змушена була "поділитися" і цим сакраментальним титулом: у 913 р. за болгарським царем Симеоном (до речі його батько Борис після християнізації Болгарії у 864 р. першим почав використовувати титул "цар", вочевидь, як альтернативу західним римським імператорам, не без мовчазної, слід вважати, візантійської згоди) Візантія визнала титул "василевс", проте тільки болгар, як раніше, у 812 р. за Карлом Великим було визнано титул імператора, що стало першим прецедентом "етнічного" використання цього універсального до цього титулу [12; 45, 168-170; 107; 109; 113; 120, 70, 246; 128]. Випадок з початком титулування Симеона з точки зору тогочасних юридичних норм, які співпадали з теологічними уявленнями епохи, слід визнати цілком обгрунтованим: болгарський цар як майбутній тесть (заручини навіть неповнолітніх представників правлячих родів розглядалися як достатня юридична основа для міжнародних та дипломатичних відносин) неповнолітнього спадкоємця візантійського престолу Костянтина VII (Багрянородного), який прагнув відібрати владу в узурпатора Романа Лакапіна (920-944 рр. правління - командувач візантійським флотом та коханець імператриці Зої, що в свою чергу коронувався як співправитель імператора, заручивши свою доньку з Костянтином) прийняв у 920 р. в загрозливих для існування єдиної спадкоємиці Римської імперії держави обставинах титул "василевса ромеїв", себто титул візантійського імператора. Оскільки стосовно Симона було виконано повідну процедуру коронування, яка символізувала отримання Божої благодаті та Царства Земного по аналогії з отриманням Сином Божим Царства Небесного [41, 62; 137], то титул "василевса ромеїв" - і це принципово для нашої оповіді - мав залишатися за ним і за його нащадками в принципі вічно, що також відповідало середньовічному світогляду і не могло не непокоїти Візантію протягом усього періоду її існування.
Взагалі, болгарські царі і раніше фігурували поряд з володарями Вірменії та Аланії, серед духовних синів, тобто найближчих "родичів" візантійського імператора як єдиного глави Ойкумени, що асоціювався з батьком згідно біблійної міфології та символіки [28; 30; 31; 54; 55; 56; 83; 85; 136; 137 та ін.]. Але охарактеризовані
Loading...

 
 

Цікаве