WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення - Реферат

Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення - Реферат

юридичнихпозицій, але оскільки у Ромейської імперії з`явилися конкуренти на римську спадщину, вона цілком логічно почала апелювати до імперії, яка хронологічно існувала раніше Римської та не викликала ні у християн, ні у мусульман, ні у представників інших вірувань жодних сумнівів щодо своєї легітимності - імперія Олександра Македонського. А оскільки візантійський імператор вважався божим обранцем, вінчаним на царство самим Христом [93, 55; 102; 129, 34-38; 61-62] (зрештою і термін "помазаник", який практикувався на Русі, і ні чим іншим, як дослівним перекладом давньогрецького "Христос"), то і концептуальні пошуки поверх часових та територіальних меж вважалися не тільки можливими, а навіть і бажаними, оскільки піднімали владу до такого бажаного абстрактного (божественного в богословському розумінні) рівня. Візантійська імперія вважалася єдиним претендентом на римську імперську спадщину, всі інші християнські (і не тільки) держави займали підпорядковане їй місце згідно саме візантійській ієрархічній концепції. Цікаво з цього приводу навести слова С.Аверінцева, який писав, що після позбавлення влади останнього західноримського імператора Ромула Августула варваром Одоакром у 476 р. та відсилання імператорських ісігній, на які останній не мав прав, східноримському імператору Зенону як "законному" нащадку цезарів, "Римська імперія перестала існувати "всього лише" в дійсності, в емпірії - але не в ідеї. Закінчивши реальне існування, вона отримала натомість "семіотичне" існування" [2, 115-116].
На думку З.В.Удальцової, "самою впливовою, високоорганізованою та рафінованою дипломатичною системою в Європі та на Близькому Сході залишався включно до ХІІІ ст. візантійська дипломатія. Характерною її особливістю був тісний зв`язок з політичною доктриною виключності "Християнської імперії", з тезою про її провіденціоналістську місію в історії людства " [78; пор.: 105, 150-164; 111; 123, 65-67; 133-139]. Візантійська політична думка успадкувала від Римської імперії концепцію власної державної унікальності: світ ділився на ойкумену та варварські землі. їх населення тлумачили за допомогою античних етнографічних термінів особливе місце в візантійській дипломатії займала Болгарія та інші слов`янські землі Подунав`я [6; 7,82-140; 99].
Необхідно більш детально зупинитися на характеристиці ролі Хозарського каганату та Першого Болгарського царства в процесі становлення давньоруської державності та з`ясувати, чому символічне осмислення прецедентів з історії саме цих двох країн (поряд, зрозуміло, з Візантією) стало базовим для легітимізації Русі у колі держав християнської ойкумени. Визнана міжнародною спільнотою законна династія вважалася обов`язковою умовою повноцінної держави, тим більше, що остання в рамках християнського світогляду розглядалася як містичне продовження тіла правлячої династії по аналогії з церквою як тілом Христовим. Проте провідне місце у створенні оригінального давньоруського державного та культурного обличчя зіграли хозарські та болгарські (як дохристиянські, так і християнські) компоненти. По-перше, тривала залежність від Хозарського каганату, яка інколи і сьогодні розглядається істориками як політично дискомфортна, образлива для Русі та навіть абсурдна з огляду на її подальшу історичну долю, зробила можливим досить регулярно апелювати до унікальності Хозарії як держави, яка гармонійно поєднала юдейську (віросповідання еліти після тривалих шлюбів чоловіків з хозарських керівних структур з жінками єврейських купецьких та духовних об`єднань) та ісламську (віросповідання більшості населення після запропонованої арабами відповідної умови в 30-х рр. VIII ст. для запобігання окупації) релігійні складові розглядалися як світоглядно рівноцінні християнству як монотеїстичні та такі, що визнають спільних пророків та деякі фундаментальні догмати; до того ж, саме вітхозавітні, тобто юдейські, уявлення лягли в основу середньовічних ісламських та християнських концепцій про розподіли територій між нащадками, з одного боку, Сіма, Хама та Яфета, а з іншого - Авраама та Ізмаїла, на чому ґрунтувалися новозавітні уявлення про розподіл території ойкумени між дванадцятьма апостолами та на чому будувалися тогочасні політичні теорії, легітимізувалися ті чи інші території та етноси. Крім того, для Русі було важливим і те, що Хозарія розглядалася як законний спадкоємець попередніх державних об`єднань тюркських етносів на теренах Східної Європи та після розгрому Аварського каганату Карлом Великим у 800 році, після чого останній був коронований як римський імператор (Візантія його визнала імператором тільки у 812 р. в екстремальних для себе обставинах загострення боротьби з арабами на норманами, і то тільки як франкського), небезпідставно претендувала на статус країни-імперії. Останнє особливо принципово для нашої розповіді, оскільки за християнськими уявленнями імператор представник Бога на землі міг бути тільки один, а саме - римський імператор, на роль якого претендували візантійські ("ромейські", тобто римські) імператори; проте досить серйозні саме з релігійної точки зору аргументи (римський престол як престол апостола Петра - "каменя", на якому Христос заповідав будувати церкву як своє тіло в містичному сенсі) стосовно імператорського статусу мали германські королі, що створило проблему, так остаточно не вирішену протягом Середньовіччя, проте давала шанс Хозарії та іншим державам претендувати на імператорський статус. У такий спосіб Русь як спадкоємиця Хозарського каганату та руські князі, до яких (зокрема Володимира Великого та Ярослава Мудрого) неодноразово використовувався титул "каган" [38; 52; 57; 58; 68; 72; 88; 94; 94; 103 та ін.], цілком законно могли розраховувати на відносно самостійний, незалежний від Візантійської (Ромейської) чи Священної Римської імперії. Остання назва саме у такому вигляді почала використовуватися з середини XII ст. (якщо бути точним - від 1155 р.) з ініціативи Фрідріха Барбаросси, синхронно практично одночасно зі спробами Андрія Боголюбського обґрунтувати незалежність від Києва нового, північно-східного державного центру на Русі, для чого останній використав сукупність саме символічних засобів (прецеденти минулого, найбільш шановані ікони, династичні зв`язки з візантійськими та половецькими імператорськими та ханськими родинами тощо), що особливо показово в контексті нашої розмови.
Розробку відповідних доктрин та виклад необхідних аргументів ми бачимо в "Слові про Закон та Благодать" митрополита Іларіона, давньоруських літописах, проте більшість необхідної інформації не висловлювалася відкрито, а кодувалася в текстах на підставі використання існуючих методик. До речі, Русь довго прагнула зберегти існування анклавного Тмутараканського князівства, яке розглядалося як містичне продовження хозарської державності, необхідності для державності руської; саме провінційні тмутараканські князі, як неважко переконатися на прикладі Мстислава Володимировича, так званих Ростиславичів (Рюрика, Володаря та Василька), Олега Святославовича з Чернігівської
Loading...

 
 

Цікаве