WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення - Реферат

Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення - Реферат

попередніхвізантійських василевсів, нащадками римських імператорів. Не менш важливе смислове навантаження на людей Середньовіччя мало і те, що араби та турки по черзі володіли Гробом Господнім, а також та обставина, що мусульмани вважалися нащадками вітхозавітнього Авраама від його зв`язку зі служницею Агаррю: їх син Ізмаїл - символічний предок ісмаїлітів, тобто - мусульман, тоді як євреї вважаються нащадками Авраама та його законної дружини Сарри (у Середньовіччі помилково сарацинами називали мусульман арабського та тюркського походження, проте ця назва має відноситися до іудеїв). За таких умов Візантія мусила відмовитися від титулу "імператор", який попри престижне "римське" забарвлення таки обмежував ойкуменічні амбіції Ромейської імперії, та почати користуватися більш універсальним титулом "василевс". Останній від 629 р. на майже сто років був монополізований Візантією, проте в силу певних історичних обставин остання мусила була поступитися ним болгарським царям, які, згідно охарактеризованої вище специфіки Середньовіччя, повинні були мати достатні підстави для ввідних амбіцій.
Давньоруські інтелектуали мали у своєму арсеналі набір як класичних, так і оригінальних методів легітимізації власної державності та створення особливого, навіть унікального духовного підґрунтя для впевненого та міцного положення Давньоруської держави у колі інших країн ойкумени. Скандинавські та візантійські чинники, як відомо, відіграли важливу роль у становленні та ку давньоруської державності. Достатньо згадати те реальне та символічне місце, яке займала Візантійська (Ромейська) імперія у християнській середньовічній свідомості та шведську (чи данську згідно іншої версії) за походженням династію Рюриковичів. Християнський тип мислення орієнтувався, як відомо, на юдейський Старий Завіт, розглядаючи власне християнський Новий як реалізацію потенційно закладений у Старому ідей. Тому ретельна та знаково перевантажена давньозавітна конструкція щодо походження "колін Ізраїлєвих" та розподілу земель між нащадками Ноя (Сімом, Хамом та Яфетом) закономірно стала загальнокультурним, теологічним, юридичним та політологічним підґрунтям для середньовічних доктрин розподілу територій ойкумени між апостолами з їх місіями Христової віри та обов`язковістю законної династії для необхідного гармонійного зв`язку реального світу з містичним, вічним. Крім того, Русь обґрунтовувала законність свого місця в християнській ойкумені апеляцією до місії апостола Андрія до Скіфії, проте давньоруські книжники допрацювали канонічні візантійські концепції апостольських місій версією про благословення Андрієм київських гір та Русі в цілому. Правда, паралельно була адаптована і канонічна постать римського єпископа Климента (третього після апостолів Петра та Павла, що було особливо символічно), мощі якого були перевезені князем Володимиром до Десятинної церкви. У такий спосіб Русь забезпечувала собі містичний та, відповідно, символічний зв`язок з Римом та римською імперською традицією, що було додатковим аргументом на користь законності претензій Києва на особливий державний статус [84; 85]. Виходячи з цього стає зрозумілим наполегливе прагнення Середньовіччя вирішувати принципові міжнародні та внутрішні питання, в першу чергу, на рівні шлюбів представників зацікавлених сторін не тільки в рамках православного слов`янського світу, але і католиків, мусульман та язичників, прагнучи тим самим підняти рівень реальних земних відносин щабля універсального, вічного, божественного.
На сьогодні у візантологів найбільшим авторитетом користуються періодизації розвитку візантійської політичної теорії др. пол. VII - початку XIII ст. (до утворення у 1204 р. Латинської імперії) французької дослідниці Е.Арвайлер та російського вченого Г.Літавріна [41; 87, 9-147]. Г.Літаврін виділяє три основні напрямки зовнішньополітичних зусиль Візантії, на які вона спрямовувала свої інтелектуальні та практичні зусилля протягом зазначеного періоду і які суттєво сприяли збагаченню політичної теорії: Персія, араби та Європа (авари, слов`яни та протоболгари) . Ми б ризикнули додати ще й західний напрямок, в якому провідну роль відігравали нормани, франки та інші германські народи, які почали з кінця VIII - початку IX ст. демонструвати небезпідставні імперські амбіції. Перемога у 629 р. над Персією дала привід імператору Іраклію почати використовувати стосовно себе титул "василевс", який до цього використовували персидські шахи, що вважалися спадкоємцями Олександра Македонського [55, 99 еіс; 92, 161-178; 96, 130-131; 98, № 199; 124; 125]. Слід, правда, мати на увазі, що і до 629 р. зазначений титул візантійці іноді використовували стосовно персидських монархів, а в якості універсального титулу щодо правителів взагалі - в нарративах навіть і після 629 р. [54, 93; 91; 117, 89; 119]. До імені сина Іраклія (теж Іраклія) став додаватися епітет "новий Костянтин", що, на думку Г.Літавріна, "повинно було вказувати на втілення у співправителеві та синові василевса чеснот ідеального государя (Костянтина Великого)" [41, 60]. В титулатурі вказувалося на божественне походження імператорської влади ("в Христі вірний"), яка оголошувалася захисником та покровителем церкви [106; 115; 130; 136]. Більш того, символічне значення для майбутнього Візантії та православного світу в цілому мала введена тим же Іраклієм традиція коронувати з виконанням усіх необхідних канонічних ритуалів, а не просто проголошувати ще за життя імператора своїх синів в якості співправителів та нащадків [56; 66; 104]. І хоча між такими авторитетними візантологами, як Е.Арвайлер, Г.Острогорський, Д.Закитіносо, Г.Рьош та іншіми, немає згоди в питанні про обставини та наслідки використання нового титулу, проте залишається очевидним той факт, що свою повну форму ("василевс ромеїв") він набув тільки у наступному столітті. Гадаємо, що поштовхом до цього стали події, пов`язані з десятилітнім позбавленням престолу імператора Юстиніана (з 695 по 705 рік) в результаті заколоту, якому вдалося за підтримки хозар та болгар повернути собі трон та в знак подяки в 705 р. титулувати болгарського хана Тервеля (701-718 рр.) "кесарем" - другим після василевса в візантійській ієрархії [10; 28; 80]. В ексклюзивних випадках, з метою уникнення плутанини, використовувалася і форма "великий василевс" [19]. Довгий час традиційно вважалося, що титул "василевс ромеїв" у Візантії почав використовуватися після визнання нею імператорського титулу у 812 р. за Карлом Великим, коронованим на римського імператора у 800 р.; і хоча Візантія Карла визнала тільки імператором франків, проте сам факт втрати монополії на титул "імператор" змусив Ромейську імперію шукати переконливу альтернативу для підкреслювання своєї зверхності [85; 96; 112; 119; 129]. Г. Рьошем було, разом з тим, встановлено, що титул "василевс ромеїв" на печатках використовувався і раніше 812 р.
У такий спосіб Візантія прагнула обґрунтувати свої походження не тільки Римської імперії, що, здавалося, було достатньо та переконливо обґрунтовано з теологічних та
Loading...

 
 

Цікаве