WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Михайло Грушевський та Дмитро Багалій - Реферат

Михайло Грушевський та Дмитро Багалій - Реферат

Є. Слабченку і пропонує взяти участь у розподілі установ М. С. Грушевського, який планувався на листопад. На лист Дмитра Івановича Слабченко відповідає: "На пропозицію Вашу цілком годячись, - я з охотою візьму на себе Комісію Степової України. Мимо того хтів би получити хоч частину яку комісії археографічної й якщо можна історії громадської думки. Якщо можна було б це обняти, був би дуже вдоволений... Пленум має бути 25 листопада. Перед тим хочу побувати в Харкові, побачитись й поговорити з Вами в академічних справах, бо нам слід виробити певну лінію..." [14].
Напередодні відкриття "історичної" сесії ВУАН газети повідомили, що ДПУ розкрило контрреволюційну організацію, яка звала себе "Спілка визволення України", на чолі з академіком С. Єфремовим (ось вона, заготована йому роль!), і яка хотіла уярмити трудовий народ у капіталістичне рабство [15].
Цікавою є паралель у ставленні Багалія та Грушевськогодо інспірованого ЦК КП(б)У процесу "СВУ". Якщо Михайло Сергійович ніде не виступив з осудженням "учасників" спілки (хоча її й "очолював" особистий недруг) і - понад те - нікого не обтяжив фальшивими свідченнями, не заломився під натиском більшовицького шантажу та нагінок, що все вище підіймали свою амплітуду, то Дмитро Іванович публічно - в газетах, на зборах, різних засіданнях тощо - різко засуджував [16] і таврував "жовто-блакитних недобитків, петлюрівських убивць". Заяви Багалія широко використовували Затонський, Чубар, Косіор, Скрипник і особливо Любченко, щоб надати сфабрикованій оперетковій справі правдоподібності і законності. Із пісні слів не викинути: Д. Багалій став співучасником цієї ганьби, допомігши ворогам української культури нищити її інтелігенцію.
В умовах істерії партійних газет навколо "СВУ" 25 листопада розпочалася сесія Академії щодо реорганізації її установ. Нові академіки М. Яворський та М. Слабченко, а також академік Д. Багалій внесли пропозицію, яку схвалила президія першого відділу, - встановити спеціалізацію існуючих кафедр історії України згідно з "марксівською" періодизацією історії. Нововведення відразу ж різко обмежило сферу наукового впливу Грушевського XV-XVIII століттями. У нього до того ж відбиралися і закривалися комісії Лівобережної, Південної України і новішої історії України. Натомість планувалося при кафедрі Багалія створити комісію Лівобережжя і Слобожанщини, при кафедрі Слабченка - Комісію Полудневої України, а при кафедрі Яворського - Комісію історії реврухів [17].
Через кілька місяців на пропозицію президії відділу, в яку входив і Багалій, Комісію історичної пісенності Грушевського злили з культурно-історичною комісією і з кабінетом примітивної культури, а київську науково-дослідну кафедру історії України, яку очолював Михайло Сергійович, ліквідували [18]. Аспірантів передали Багалію. Але позаяк його науково-дослідча кафедра не могла увібрати в себе таку кількість погромлених установ Грушевського, то 1930 року її реорганізували в багатогалузевий науково-дослідний інститут історії української культури імені Д. І. Багалія (директор - Багалій!).
Грушевський був розгромлений. Але йшлося вже не лише про погром очолюваних ним комісій та кафедр. Невдовзі підпали під ліквідацію створювані за "марксівською" періодизацією установи, які, власне, і не народилися ніколи. Михайла Єлисейовича Слабченка засудили за процесом "СВУ" у березні 1930 року, оголосили фашистом і в кінці року він уже був на Соловках, а його школа ліквідована [19]. Матвій Іванович Яворський, який втратив відчуття реальності, впав жертвою власноруч розв'язаного наукового терору, жертвою тієї атмосфери неприязні, нетерпимості, ворожості і цькування, до утвердження якої він так старанно докладав зусиль. На початку 1930 року його виключили з комуністичної партії і влітку вивезли до Ленінграда, засудивши в березні 1931 року у справі так званого "Українського національного центру" і відправивши теж на Соловки, а 1937 р. розстріляли "у місті Леніна на Неві" [20].
Михайла Сергійовича Грушевського 1931 року депортували у Москву і хотіли залучити до тієї ж фальшивої справи - "Українського національного центру" - як його керівника. З цією метою його привезли до Харкова і на Холодній Горі кілька місяців намагалися добитися підписання сфабрикованих документів. Для цього навіть інсценізували розстріл - ставили до стіни і вели вогонь холостими набоями. Але й тепер Михайло Сергійович не зломився. Помер він за не з'ясованих ще до кінця обставин у Кисловодську 25 листопада 1934 року [21]. Проти Дмитра Івановича Багалія в 1930 році розгорнулася шалена критика з боку партійних істориків і вождів [22]. Невідомо, чим би вона скінчилася для нього, коли б 9 лютого 1932 року не прийшла смерть-визволителька. Хоч як старався Дмитро Іванович, але партія так і не оцінила його зустрічних зусиль: навіть над свіжовиритою могилою вченого О. Шліхтер не утримався від лайок, зазначивши, що його 40-річна діяльність була "глибоко чужа пролетаріатові і пролетарській революції" [23]. Спадщина вченого почала оцінюватися як націоналістична, контрреволюційна, як переспіви з Грушевського.
Безперечно, Дмитро Іванович Багалій перебував під впливом концепцій Михайла Сергійовича Грушевського. Цей факт визнавав він сам. Тривалий час учений залишався на своїх старих методологічних позиціях: російська історична думка тяжіла над ним, - в той час як Грушевський застосовував передову західноєвропейську методологію і був вільний від азіатських впливів московських істориків. "Переозброюючись" марксизмом, а радше пристосовуючись до ідеологічних наглядачів типу Яворського, Багалій запозичував і схему Грушевського, подаючи в своїх творах Україну суб'єктом історичного розвитку, а не об'єктом дії сусідніх держав чи, зрештою, додатком до "общерусской" історії. Навіть у "Нарисі історії України на соціально-економічному ґрунті" (К., 1928), який можна вважати підсумком багаліївського марксошукання, залишається багато близьких до теорії Грушевського положень. Через ці шпарини в хистку споруду концептуальних новацій Багалія легко вдиралися партійні ідеологи і добре в ній шарпали.
Відтак, як бачимо, стосунки двох видатних українських істориків, учнів В. Б. Антоновича - М. С. Грушевського та Д. І. Багалія - були складними. Олександер Оглоблін (тут ім'я подано за прийнятою в діаспорі орфографією. - Ред.), котрий добре знов обох учених, пише про них досить відверто, вважаючи, що Багалій "ставився до людей - навіть йому немилих, навіть противних або ворожих йому - з великим спокоєм, тактом, вирозумінням... Він нікого не хотів образити, ні
Loading...

 
 

Цікаве