WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Михайло Грушевський та Дмитро Багалій - Реферат

Михайло Грушевський та Дмитро Багалій - Реферат


Реферат на тему:
Михайло Грушевський та Дмитро Багалій
Проте, якщо Д. Багалій не створив своєї схеми історії України, а лише поглибив і продовжив концепцію свого вчителя, то М. Грушевський на її основі виробив власну, оригінальну структуру, підперту розлогою джерельною базою, незаперечними фактами, котра стала новою якістю і цінністю в подальших студіях усіх істориків і яка справила значний вплив і на самого Багалія.
Дмитро Іванович і Михайло Сергійович брали активну участь у громадсько-політичному житті, обидва наближали час національного визволення України. Але ішли до цієї мети діаметрально протилежними шляхами. Дмитро Багалій сповідував легальність, законність та легітимність, ніякої підпільщини і нелегальщини, безумовне підкорення власть імущим, хто б вони не були - цар, гетьман, більшовики. Це була, коли хочете, мазепинська тактика: шляхом займання високих посад у підросійській адміністрації (ректор, сенатор, міський голова) дістати можливість зробити щось і для свого народу [1]. Михайло Сергійович, навпаки, поряд а легальними засобами широко користувався підпільними, прийомами відвертої і відкритої політичної боротьби - організація і створення партій, політизованих рухів, організацій, преси, видань [2], Саме на цьому ґрунті й розгорілася їхня пізніша неприязнь. Грушевський не міг зносити конформізм, "кунктаторство" Багалія, його наукову й людську мімікрію, пристосовництво до різних режимів.
Д. І. Багалій навчався в Київському університеті в 1876-1880 рр., а М. С. Грушевський закінчив його на десять років пізніше - 1886-1890 рр. Ймовірно, що знайомство обох учених припало на кінець 80-х - початок 90-х років, коли Грушевський тісно ввійшов у гурток Антоновича, до котрого часто приїздив з Харкова і Багалій. Згодом, працюючи вже у Львові, Михайло Сергійович пильно стежив за творами старшого колеги і завше відгукувався на них рецензіями в "Записках НТШ", редагованих ним.
З початком XX ст. обидва вчені - вже визнані авторитети в історичній науці, громадські й педагогічні діячі. 1907 року наукова громадськість відзначила 30-ті роковини наукової праці Д. І. Багалія, а 1906 року - 20-ті М. С. Грушевського. Ставши 1906 року ректором Харківського університету, Дмитро Іванович домігся надання М. С. Грушевському почесного докторату цього вузу, поряд з Іваном Франком та Олександрою Єфименко.
В буремні роки визвольних змагань та "більшовицької завірюхи" вчені не були по різні боки барикад, але належали до різних крил українського табору: М. Грушевський - голова Центральної Ради, президент УНР, есер; Д. Багалій - близький до кадетів, бере участь у діяльності міністерства освіти Української держави, сприяє створенню Українського університету, Академії наук, вузів у Катеринославі та Полтаві. Хоча від поста прем'єр-міністра гетьманського уряду, який пропонував йому Д. І. Дорошенко, Багалій відмовився. Наприпочатку 20-х років, коли Михайло Грушевський, не визнавши більшовицької окупації України, живе на еміграції, Дмитро Багалій, цілком перейшовши на бік радянської влади, єдиний академік-історик, дістає можливість працювати і підтримку з боку партійного керівництва в розбудові своєї школи, в заснуванні власної науково-дослідної кафедри історії української культури, входить у керівництво багатьох радянських науково-освітніх установ.
То був час, коли українські історики, що лишилися на більшовицькій Україні, почали створювати новий напрям у національній історіографії - український державницький, революційний; або, як вони називали себе самі, - "нова революційна школа" - на противагу старішій, київській, Антоновичевій і новішій, неонародницькій, Грушевського. О. Оглоблін В. Романовський, М. Петровський, Н. Полонська, М. Слабченко та ін., які творили цю нову, "марксівську" школу історії, розуміли її саме новою і революційною за методикою та методологією досліджень, якісно новим щаблем у насвітленні України як суб'єкта історії, і з пізніш нав'язаним московським "марксизмом-ленінізмом" вона не мала нічого спільного. Молодим ученим, які не приєдналися до авангардистських новацій тодішнього "головного історика-марксиста" України Матвія Яворського і які відійшли від школи Грушевського, потрібен був авторитет, відомий вчений, який би взяв їх під крило. І такою людиною міг стати в столичному тоді Харкові тільки Багалій, котрий не вагаючись і виступив у ролі благодійника, чи - як тепер модно казати - спонсора нового історіософічного напряму.
Це стало однією з причин конфлікту з М. Яворським. На сторінках наукової періодики вибухнула ціла дискусійна війна поміж Матвієм та Дмитром Івановичем. В ній Яворський виявив не лише елементарне незнання історії України, але й невміння вести саму наукову дискусію, сходячи до неетичних, низькопобутових засобів, задаючи тим самим тон майбутніх політичних нагінок [3]. Здавалося, стосунки двох учених зіпсовані до решти. Але в березні 1924 року сталася подія, яка невдовзі помирила двох непримиренних антагоністів: з еміграції до Києва повернувся М. Грушевський.
"Партія та уряд", дозволяючи його приїзд, сподівалися скористатися ним у політично-пропагандистських цілях, чекали від ученого вірнопідданських заяв і вихваляння їхньої влади, ніби якогось блага для України. Нічого подібного не сталося. Грушевський мовчав. Він твердо стояв на своїх політичних та наукових поглядах і дуже скептично ставився до переходу в "марксівську" віру, як і до науковості самого марксизму взагалі. Часто, насміхаючись, він говорив своїм учням - редакторам наукових академічних збірників: "Натрусіть, хлопці, туди трохи марксизму!"
Ювілей М. С. Грушевського 1926 року став вершиною випробування терпіння більшовицьких вождів. 3 жовтня в актовій залі Київського університету відбулося ювілейне вшанування вченого з нагоди його 60-річчя з дня народження та 40-річчя наукової праці. Поряд із П. Любченком, П. Тутківським, М. Василенком, Михайла Сергійовича Грушевського вітав і Д. Баталій. І знову - ніяких політичних заяв, каяття, слів удячності і клятв у благонадійності з уст Грушевського. Наталя Полонська-Василенко, яка була на тім вечорі, пише: "Тиша запанувала на залі, коли на катедрі з'явилася його постать і пролунали несподівані для більшості слова. Жадного кадіння урядові, жадного прославління благонадійности партії не почули присутні" [4].
Це "не почули" і вирішило долю вченого та його школи. Любченко, Косіор, Затонський, Чубар, Скрипник та інші взяли курс на знищення Грушевського і його однодумців в Академії, не змігши не лише заломити вченого, але й нейтралізувати його
Loading...

 
 

Цікаве