WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → В’ячеслав Липинський – творець доктрини українського консерватизму (біографічний нарис, “Листи до братів – хліборобів”) - Реферат

В’ячеслав Липинський – творець доктрини українського консерватизму (біографічний нарис, “Листи до братів – хліборобів”) - Реферат

індустріальна аристократія. Липинський окреслює трипровідні верстви, кожна з яких грає відведену роль: еліти (за термінологією Липинського - правляча верства, провідна верства, національна аристократія), продуценти, інтелігенція. Найважливішу роль має еліта, оскільки саме вона є провідником і організатором нації. Кожна верства має власну еліту, яка функціонує згідно з динамічним принципом постійного поповнення і циркуляції. Продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія) є верствою, що виробляє матеріальні блага і становить основу суспільства. Найважливішу роль тут мають хлібороби, бо вони пов'язані з землею і територією, на котрій живуть і працюють, а тому є найстабільнішою, отже - найкориснішою верствою суспільства. Саме тому Липинський адресує свій твір їм. Зрештою функція інтелігенції - посередництво між усіма суспільними групами завдяки культурницькій і інтелектуальній праці. Клясократія допускає свободу критики і опозицію, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не призводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку. Найздібніші вихідці з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне омоложення. Клясократії найбільш співзвучна спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер державної влади.
Щодо демократії, то її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежаний демократичний індивідуалізм підкопує суспільні опори дисципліни і правопорядку. Господарська і інтелектуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. А державна влада стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично спочіває в руках багатіїв - плутократів, але вони залюбки використовують як ширми найманих професійних політиків з інтелігенції. Історичні приклади демократії в розумінні Липинського: атенська і римська республіки доби занепаду, Франція Третьої Республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина і українські відповідники. У вступі до своєї праці "Релігія і церква в історії України" В.Липинський зазанчає : "Я думаю, що влада народу мусить бути обмежана точно означеними правами монарха, персоніфікуючого собою цілу націю і цілу Державу - так само, як влада монарха мусить бути обмежана точно означеними політичними правами народу. Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з "народної любові".
Під охлократією Липинський розумів такий суспільно - політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнорідних елементів в одній верстві, яка необмежано панує над громадянством. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи - з декласованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітній військово - бюрократичний "орден", "преторіанська гвардія", "яничари" або як новітня "монопартія", систему очолює деспотичний монарх - самодержець або вождь - диктатор. Липинський зараховує до охлократичного типу старі східні деспотії, європейський "освічений абсолютизм" XVIII ст., революційні диктатури у Франції, всі режими цезаристично - бонапартистського характеру і модерний фашизм та більшовизм.
Ці три типи чергуються з певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту, клясократія вироджується в демократію, а її гробокопом стає охлократія, у боротьбі з якою наново гуртується клясократія.
Вузловим пунктом своєї української політичної програми Липинський зробив поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні організаційні слабкості українства.
Українську націю можна найкраще об'єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціального статусу, віросповідання, соціально - культурного рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян. Почуття любові до рідного краю - української землі як органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв'язку людей, що зветься нацією. Заклики ж до соціально - класової або національної диференціації - явище вкрай руйнівницьке, що призведе лише до взаємної ненависті і зрештою впаде божою карою на самих українців, "нищачи будь - які державницькі торення і намагання українського народу". Територіальний чинник грає в аристократії значно більшу роль, ніж національний. З цього державного чинника Липинський виводить і поняття патріотизму як "свідомості своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців". Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який торкається також і чуженаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди був деструктивним чинником українського державотворення: "Патріотів українських і українського патіротизму історія наша з винятком одиниць і епізодів не знає". З визначення територіального патріотизму він виводить своє розуміння української нації: "Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалеження української колонії приносить все найкраще, що є в ньому: в тій культурі, з якої він до україснтва прийшов". І далі: "Нація - це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї - нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави."
Липинський вважає необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого спричинила поразку усіх українських державних творень і прагнень. Консерватизм, за Липинським, це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади: "Шлях до повної, а не однобокої - Української нації веде через відродження українського консерватизму. Зміцняюча консерватизм монархічна форма організації і поповнення ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами з-поміж українства - це основа цього відродження." Обираючи між двома одвічними типами української історії - державником і бунтарем (яких Липинський символічно представив постатями біблійних братів Яфета і Хама) він віддає перевагу першому.
Липинський багато розмірковував над роллю релігії в громадському житті і над проблемою взаємин церкви з державою, звідси - так часто приписуваний йому "містицизм" - тоді як ліберальна і соціалістична традиції в Україні була антиклерикальна і антирелігійна. З погляду своєї клясократичної концепції він негативно оцінював як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади ("цезаропатизм"), так і змагання духовенства за політичне лідерство (клерикалізм). За своєю соціальною приророю священики
Loading...

 
 

Цікаве