WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Василь Кучабський: концепція українсько – польських взаємин з консервативної перспективи - Реферат

Василь Кучабський: концепція українсько – польських взаємин з консервативної перспективи - Реферат

стосунки Польщі з територією, яку заселяють етнічні українці, другої - відносини між українською і польською частинами населення, що жило на українських землях. Навирішення першого питання український народ не мав безпосереднього впливу: тут визначальною була воля народу корінної Польщі, який вийшов переможцем у збройній боротьбі з Україною і міг диктувати свої умови. Натомість розв'язання другої проблеми значною мірою залежало від волі українського народу. І все ж формули, за допомогою якої можна було розрубати українсько - польський "гордїїв вузол", не існувало. Ані польський, ані український народи не були на той час спроможними вести конструктивну внутрішню і зовнішню політику.
Характеризуючи становище представників польського етносу на етнічно українських територіях, В. Кучабський писав, що якби польський етнічний елемент на українських землях ще в ХІХ ст. усвідомив єдність своїх інтересів з етнічними українцями, якби не відривався від своїх органічних, із землею пов'язаних завдань, відмовився від ролі "опортуністичного великоземського гречкосійства", то він не став би "національною меншістю" серед моря етнічно чужого населення, а змість пасивної орієнтації на яґеллонську ідею міг би провадити активну політичну діяльність на українському грунті. На жаль, поляки в Україні виявилися надто вичерпаними духовно, щоб піднятися над егоцентричним націоналізмом і обрали тактику механічної вірності ідеї про культурну і політичну "польськість" України.
Цікавими є міркування Василя Кучабського щодо демократичного "самовизначення" деяких народів після розпаду світових імперій. Окремі народі отримали це "самовизначення" передчасно, бо не витворили панівних прошарків, здатних керувати політикою своїх нових держав. В Європі склалася система механічних національних держав - джерело хаотичних національних, соціальних і мілітарних рухів, з яких щомиті могли виникнути небачені доти війни і революціїї, "боротьба усіх проти всіх".
Ці небезпечні для Європи процеси, на думку Василя Кучабського, могли бути зупинені консервативними силами за допомогою глибоких політичних і соціальних реформ, ретельної ревізії світогляду. Власне польські консерватори мали б відмовитися від тих хибних методів, які вони застосовували в 1918 - 1919 рр. при проголошенні Речі Посполитої Польської. Крім того, польські політики мусили б визнати, що виникнення Речі Посполитої не пояснюється ані "відродженням" Яґеллонської держави в "жорстоко окраєному" вигляді, ані навіть державним талантом польського народу. Головними передумовами постання тодішньої польської держави були Вільсонівська доктрина "самовизначення народів" і велика зацікавленість Франції в "сильній Польщі" як противазі Німеччині.
Другий висновок, який належало зробити польським консерваторам, - це глибоке розуміння взаємовідносин з Україною, з одного боку, та з Росією - з іншого. Розглядаючи усю історію Росії, неважко усвідомити, що вона спрямовувала свою експансію саме на внутрішньо нестабільні терени. Така політика проводилася у XVII ст. щодо Української козацької держави, у XVIIІ ст. - щодо Польщі, у ХІХ ст. - щодо Туреччини, у 1919 - 1920 рр. - Української Народної Республіки. Росія не могла поширити свій вплив там, де зустрічался з внутрішньо здоровими державними організмами. Так у 1919 р. вона виявилася нездатною підпорядкувати собі прибалтійські народи, які зуміли подолати внутрішні чвари і соціально - революційні пристрасті. Подібна ситуація склалася і на території між Дніпром і Збручем, на яку б неодмінно поширила свій вплив Західна Україна, якби її не "розтрощила" Польща. Василь Кучабський вважав, що на той момент Росія не становила для України серйозної безпеки і її вплив могла нейтралізувати внутрішня консолідація суспільства.
Такої консолідації можна було б досягнути у двох випадках. По-перше, за умови, що польський народ зречеться зазіхань на українські землі, усвідомить, що знищення України призведе до розвалу самої Польщі, перетворить її саму на потенційну жертву Росії. При цьому етнічно польський елемент на українських землях повинен спиратися на почуття українського територіального патріотизму. У другому випадку український народ у боротьбі з польськими колоніальним амбіціями мав би розвинути таку потужну державотворчу енергію, яка відбила б полякам бажання здійснити загарбницькі наміри. "Що справа відпорности України перед Московщиною рішається не на боєвищах українсько - московської боротьби, тільки на бойовищах українсько - польських змагань - це є основний закон цілої історії України вже під поверх сімсот років. Ціле ж історичне нещастя України - і в остаточних вислідах теж і Польщі - полягає ось на чому: з одного боку, польський народ ніколи не знає міри, до якої його боротьба проти України є з обох сторін чинником позитивним, ушляхетнюючим, а від якої вона стає чинником обидві сторони внутрішньо розкладаючим, так що в певний момент цієї боротьби корисніше було б для будування самої ж Польщі, коли б вона замирилася з Україною як рівний з рівним і зреклася свого колоніального панування на Україні на річ власних органічних сил України, котрі на час отої боротьби з Польщею постали. З другого боку, український народ тратить у певному моменті цієї польським народом надмірно загостреної боротьби свої відпорні сили і внутрішньо розкладається, внаслідок чого Україна стає доспілою до політичного і національно - культурного підбою через Московщину. А цей внутрішній розклад України проявляється рівночасним вибухом трьох для неї однаково згубних і в остаточному результаті на користь однієї Московщини ділаючих тенденцій, якими є : переміна розумних, упорядкованих і здисциплінованих змагань у безрозумну анархічно - "націоналістичну" гайдамаччину і зміна думки про незалежність України від Польщі і Московщини з одного боку полонофільською орієнтацією на "знищення Польщі при помочі Московщини". Серед цього хаосу понять і змагань - Україна паде жервтою Московщини".
Василь Кучабський вказував на хибність міркувань Романа Дмовського щодо стабільності Польської держави. Політика полонізації українців у Речі Посполитій повністю збанкрутіла. Ані за десять років, як передбачав Станіслав Ґрабський, ані за п'ятнадцять, за ідеєю Романа Дмовського, українство не було полонізоване, бо "українська народність черпала, черпає і буде черпати свої стихійні, ірраціональні відпорні сили з самого духу своєї рідної землі". Полонізації підлягав не найкращий, а найгірший елемент українського населення, "найбільш в духовному і матеріальному відношенні спролетаризований, пасивний, безхарактерний і трусливий". Взагалі насильницькі полонізаційні заходи, на думку Василя Кучабського, позбавляли державу етичних функцій, замість вирішення "українського питання" вони лише змінили його форму і зміст.
Дослідник дорікав польським політикам за викривлене мислення, в
Loading...

 
 

Цікаве